У темні часи добре видно світлих людей
Еріх Марія Ремарк, німецький письменник

Час збирати аншлаги

У Молодому театрі — прем’єра: «Потрібні брехуни!»
4 червня, 2014 - 16:34
ФОТО ВІОЛИ СОКОЛАН

Під яскравою назвою нової комедії Київського академічного Молодого театру «Потрібні брехуни!» ховається колись доволі популярна п’єса французького драматурга Іва Жаміака «Мосьє Амількар, або Людина, яка платить» (переклад, сценічна редакція та адаптація Олексія Дроздовського). Ця історія про бухгалтера, що винайшов екстравагантний спосіб вирішити свої життєві проблеми: за значні гонорари він наймає людей, які повинні вдати-зіграти його дружину, дочку і кращого друга. І все б нічого, але річ у тім, що живі почуття — поганий товар, непіддатливий, ні обліку, ні контролю! Зрозуміло, у фіналі все перевернеться догори ногами і відбудеться дивовижне перетворення — замість емоційних підробок і плотських імітацій з’являться прихильність і навіть кохання. І коли з’ясується, що була велика розтрата, Амількар вирушить відбувати строк, проте вже знаючи: його повернення чекатиме не куплена, а справжня родина.

Власне, опус цей в міру нехитрий, в міру повчальний, досить смішний, до того ж пропонує обміркувати важливі для людини питання буття, хай і зведені до тривіальних формулювань. Саме ці якості незабаром принесуть дивіденди: щиру глядацьку симпатію і як наслідок непогані касові збори. Останній пункт нині набуває особливої актуальності — вкотре бюджет театру (і не лише Молодого) було урізано, а значить, настав час збирати аншлаги.

За постановку у фінансовому плані стратегічно важливої вистави взявся молодий режисер Стас Жирков, котрий випустив минулого сезону на малій сцені Молодого театру вельми примітну «Любов людей» Дмитра Богославського. «Потрібні брехуни!» викроєний за бенефісно-антрепризними театральними лекалами, що якнайкраще відповідає фактурі самого матеріалу, далекого від інших завдань, окрім розважальних. Дія, ніби барвистий клаптиковий костюм клоуна, зібраний з різножанрових елементів — тут впритул змонтовано циркові геги, відверто естрадні репризи, анекдотично-екцентричні пантоміми, влучні пародії, словом, усе те, що безпрограшно має викликати спазми сміху в глядацькому залі.

Згідно із задумом, у цій виставі гра як така виходить на перший план, підкреслюючи блазенський родовід акторського мистецтва. Виконавці вправно жонглюють масками і кожен на свій лад влаштовують повчальну виставу для мізантропа Амількара. Далека від ідеальної пара молодих закоханих Вірджинія (Анастасія Євтушенко) і Поло (Олександр Ромашко) демонструють неприборкану палкість й доволі своєрідну ніжність, викликаючи в Амількара напади заздрощів. Мати Елеонори (Тамара Яценко) щиро переживає за дочку, намагаючись розібратися де гра, а де реальність, теж не претендуючи на жодну винагороду. А найнятий «кращий друг» Машу (Володимир Кокотунов) взагалі відмовиться від гонорару, пригадавши про людську гідність і дар художника. Їдке спостереження драматурга і режисера справедливе і до цього часу: ми замислюємося над необхідністю безкорисливості й власної безцінності, лише коли нас починають продавати й купувати, оптом і в роздріб під шумок якої-небудь чергової «акції» на кшталт виборів.

А що ж сам мосьє Амількар, котрий вирушив на базар за щастям? Його грає у виставі універсальний та витончений Олексій Вертинський — актор абсолютно позбавлений здатності до жовчної убивчої іронії (яку в цьому тексті традиційно роблять головною інтонацією героя). Хоча саме це відсутня якість робить образ більш глибоким і драматичнішим. Адже практично відразу здогадуєшся: цей Амількар лише майстерно мімікрує під обачливого холоднокровного циніка, що живе у такому самому холодному, аскетичному світі (художник Юлія Заулична обшила простір кімнати глянсовими листами жерсті і строго дозувала колірну гаму вистава). Ні його показова суворість, ні вдавана серйозність не допомагають приховати ніжну, немов квітковий бутон, душу. Ексцентрична акторка Елеонора (яку яскраво і з неповторною пародійною інтонацією зіграла Вікторія Авдєєнко) перша розгледить в Амількарі істоту, що страждає від нездатності вірити людям.

Розігнавши виставу до фантастичної швидкості, у фіналі Стас Жирков раптом смикне «стоп-кран». І, скинувши маску затятої жартівниці, Елеонора — Авдєєнко проникливо і якось дуже ніжно, немов докоряючи дитині за витівки, розтлумачить збанкрутілому бухгалтерові, що насправді має ціну. Ефект від цього фінального уроку, підготований попередніми півтора годинами хорового реготу, мабуть, найбільш значуще у цій комедії, нехай і знаходиться цей «живильний» шар на самому денці.

Ірина ЧУЖИНОВА, театрознавець
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments