Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Чому і навіщо Шевченко?

Про недочитаного «Кобзаря» і недовиконаний «Заповіт» — Богдан Тихолоз. Львів. Опера
11 березня, 2016 - 11:38

Неювілейні роздуми 1

Ніщо так не шкодить Шевченкові, як пафосне багатослів’я. Найменше за все на світі «наш Тарас» подібний на урочисту академію, яких так багато цими днями «на нашій славній Україні».

Його жива, буремна, іронічна, колюча особа погано надавалася до бундючних промов та нещирих панегіриків.

Він не терпів фальшивого пафосу і дешевих суперлятивів. Особливо, коли вони були на його адресу. «Якби я хоч трошки дурніший був, то я б учадів од [такого] панегірика, а то, слава Богу, видержав», — писав якось у листі до Щепкіна з подібного приводу. А схильному до пишномовних величань (як і до нищівних оскаржень) Пантелеймону Кулішеві казав: «...Ти дуже вже, аж надто дуже, підпустив мені пахучого курева; так дуже, що я трохи не вчадів».

Натомість понад усе на світі Шевченко для мене подібний на дружню розмову — із собою, з людьми, з Богом. Розмову щиру, тиху, негаласливу.

Тож обійдемось без куріння фіміаму. Козацький нюх не любив занадто «пахучого курева». Краще поговоримо про головне.

Тобто про те, чому Шевченко і навіщо Шевченко.

Чому саме він став тим, кого згадуємо частіше, ніж інших, — і навіщо він нам сьогодні, коли, здавалося б, не до нього.

Саме на ці два головні (як на мене) питання спробую запропонувати короткі, зрозумілі і дуже особисті відповіді.


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Бо й питання щодо Шевченка для мене дуже особисті — якими й мають бути для кожного, хто має сміливість (чи необережність?) уважати себе українцем.

Утім, мені здається, не лише я сьогодні відчуваю якусь особливу, майже родинну причетність до нашого «Тараса Горича» — так його лагідно кликали діти, яких він страшенно любив, хоча й не дочекався власних: «дядя Горич» чи й просто — «лисий дядя»... І він на те не ображався, бо не любив будувати бар’єрів, зате любив долати дистанції. Зокрема й — часові...

Подиву гідний факт: за двісті років від часу його уродин чимало українців раптом знову відчули Тараса — батьком. Своїм, рідним, живим і справжнім. Вони майже фізично узріли його присутність на Майдані. Як і — певен — відчувають цю незриму присутність на українському Сході, випаленому «Градами» та витоптаному чобітьми московських заброд.

Шевченко постав перед нами — чи радше поруч із нами — зовсім іншим.

Немовби зійшов із постамента, обтрусився від фальшивої позолоти, начепив на обличчя балаклаву, а на голову — оранжеву каску, взяв у руки дерев’яного щита, а на плечі — шину. І рушив на Майдан. На Грушевського. На Інститутську.

Він точно був там. Ми його бачили. Ми відчували його плече.

Він промовляв до нас голосом Сергія Нігояна: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!»

А сьогодні — саме сьогодні, в день чергового імперського судилища над українською Надією — його слова звучать голосом Надії Савченко: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». І ще: «Свою Україну любіть,// Любіть її... //Во врем’я люте, //В остатню тяжкую минуту //За неї Господа моліть»...

Здається, ми тільки тепер збагнули глибоку правдивість цих слів. «В остатню тяжкую минуту...»

Ні, це не голос жалю, плачу і зітхання.

Це голос сили і віри.

Тієї сили і тієї віри, яких нам так часто бракує.

Й особливо гостро сьогодні.

Мабуть, саме для того потрібні такі, як Шевченко. Як Теліга й Ольжич. Як Стус. Як лицарі Небесної Сотні. Як Савченко.

Вони своїм життєтворчим подвигом нагадують нам, хто ми й навіщо ми тут.


МАЛЮНОК АНДРІЯ ЄРМОЛЕНКА

От НАВІЩО ШЕВЧЕНКО. Щоб нагадувати нам про найістотніше в нас: «...Що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..»

Щоб знайти відповіді на усі ці запитання, треба нарешті позбутися синдрому недочитаного «Кобзаря».

Так, саме недочитаного. Недочитаний «Кобзар» (чи, ще гірше, неадекватно, поверхово відчитаний) — це невтішний діагноз нашому теперішньому інтелектуальному стану і, значною мірою, причина багатьох наших лих. Адже прочитати пів-»Кобзаря» — це все одно, що вивчити півабетки. А скільки з нас — зізнаймося! — так і не пішло далі «ревіння-стогону» «Причинної» та плачів-голосінь інших ранніх романтичних балад, чи, щонайбільше, кривавого бенкету «Гайдамаків», так і не осягнувши глибини художніх одкровень останніх, післязасланчих, літ Шевченкового життя, коли мужній голос поета, що з гідністю витримав усі випробування долі, дозрів до справді пророчих візій та філософічних узагальнень?!

Саме зі синдрому недочитаного «Кобзаря» бере початок інший, ще страшніший синдром — синдром недовиконаного «Заповіту». Бо скільки б не співали ми чимдуж цей другий національний гімн при кожній святочній оказії, досі, на жаль, спромоглися сповнити тільки першу його частину, поховавши «батька Тараса» на високій могилі над Дніпром. Натомість дотепер, хоч і з волі Божої здобули власну, формально незалежну державу, ми все ще ризикуємо, що вона вислизне нам із рук, позаяк іще донедавна не порвали дощенту імперські кайдани, що довгі століття в’язали нас із «темним царством» московських варварів, ревних продовжувачів чорної справи Петра й Катерини. Тепер, лише тепер ми осягаємо ключові рядки головного нашого національного тестаменту: «І вражою злою кров’ю Волю окропіте»... Бо донині переважно кропили свою волю лише власною кров’ю, кров’ю своїх найкращих мужів і синів, а ще — сльозами невтішних матерів, удів і сиріт.

Ось навіщо нам Шевченко — сьогодні. Щоб ми нарешті збагнули цю страшну і священну правду. Може, хоча б тепер ми його почуємо...

І це — моя відповідь на перше запитання.

Відтак запитання друге: ЧОМУ ШЕВЧЕНКО?

Чому саме він здобув славу народного проводиря і пророка? Що такого особливого було в його особистості й життєтворчості, що піднесло його у свідомості багатьох поколінь українців до майже сакрального статусу? Чому, зрештою, за понад 200 років, що минули од часу його народження, ми досі його не забули і трактуємо, як живого сучасника?

Моя відповідь буде така. Насамперед тому, що Шевченко — це український self-made man (той, хто створив себе сам), а його історія — це історія неможливого.

Адже, всупереч шкільним стереотипам, життєтворча історія Шевченка — це не історія невдахи-лузера, який тільки й умів, що нарікати на власну нещасливу долю та співчутливо плакати над недолею інших, а історія феноменального творчого успіху. Замислімось: людина з практично нульовими стартовими можливостями завдяки силі таланту та волі до перемоги з безправного раба-кріпака, сироти без батька-матері — стала геніальним поетом і художником, духовним лідером нації.

Ні, це не історія поразки. Це історія нездоланної сили духу, який перемагає обставини.

Проте Шевченко створив не тільки себе самого. Він створив свою Україну — тоді, коли її вже не було і ще не було. Він її вимріяв, вистраждав, вигадав. Саме тому в текстах «Кобзаря» одним із центральних є образ України, але — на лексичному рівні — фактично немає українців. Їх і справді майже не було, коли Шевченкова муза роздерла завісу народного життя. Були малороси, хохли-гречкосії та жалюгідні рештки зденаціоналізованого панства. Українців ще треба було винайти, виплекати, виростити — збудивши зі сну, випрямивши хребти, повернувши історичну пам’ять та почуття людської і національної гідності.

І Шевченкові це таки вдалося — всупереч жорстоким обставинам свого часу та власної долі — долі визволеного раба, ув’язненого «вільного художника», великомученика й чудотворця. Бо хіба ж це не чудо — воскресити свій народ?

Саме тому — Шевченко. Бо ж, мовлячи за аналогіями нашого сьогодення, це він перший вийшов на Майдан — іще тоді, коли там нікого не було. Коли й самого Майдану — не було. Він, власне, й створив наш Майдан — революційний, буремний, перманентний. Територію свободи, форпост гідності, простір самоусвідомлення, самовизначення, самотворення. Він першим став на цьому Майдані, випроставшись на повен зріст, із гордо піднятою головою й огнем в очах. Він став першим українцем і першим європейцем.

Саме тому, на моє глибоке переконання, ми не спроможні «перерости» Шевченка, залишивши його позаду, як явище тільки історичне. Він знову разом із нами — і знову попереду.

І його «Кобзар» вічний саме тому, що це не книга готових відповідей на всі випадки життя, а книга вічних запитань: «Один у другого запитуєм: Нащо нас мати привела? Чи для добра? чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?» І відповіді на ці питання маємо шукати самотужки. А Шевченкові пророцтва сприймати не як зазирання в майбутнє, а як імперативи до дії.

Зіставмо дві альтернативні картини нашої прийдешності, обидві — добре знайомі із «Кобзаря».

Одна — висловлена ще в добре відомому «Суботові» — надія на те, що імперська «Церков-домовина Розвалиться... і з-під неї Встане Україна».

Друга ж — це апокаліптичне жахіття з «подражанія» «Осія. Глава XIV»: «Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі»!..

Яка із цих Шевченкових візій нашого майбутнього стане реальністю? — залежить лише від нас...

Зокрема й від того, наскільки ми почуємо й зрозуміємо Шевченка.

Адже якби почули і зрозуміли вчасно, — «...Якби були Одностайне стали... Не плакала б Матер Божа В Криму за Украйну»... І на Донбасі — не плакала б. А натомість — «...майдани Кров почервонила»... — «І могили мої милі Москаль розриває...»

Чому Шевченко?

Тому, що Шевченко — це Україна. Відповідь на позір проста й самоочевидна до банальності. Тільки що цю самоочевидність кожне покоління має відкрити для себе самотужки. Наша ґенерація зробила це на Майдані, під час Революції Гідності. А сьогодні духовну естафету Кобзаря переймають українські воїни на східних рубежах нашої держави — ті «новітні запорожці», які не пишномовними псевдопатріотичними фразами, а своїм щоденним героїчним чином, часто ціною власного життя підтверджують пророчу силу Шевченкових заповітів.

Ставлення до Шевченка — найкращий тест на українство. Це індикатор національної свідомості. Недарма своєрідні «іспити» на знання «Кобзаря» складали й січові стрільці, і «залишенці» Холодного Яру, і вояки УПА... Іспити не за шкільною лавою, а зі зброєю в руках. Чи склали б ми сьогодні цей іспит?!

Мені здається, ми надто довго були занадто вже толерантними у цьому питанні.

І зараз маємо справу з катастрофічними наслідками такої псевдотолерантності, чи краще сказати — байдужості.

Заризикую, може, трохи провокативне твердження: теперішня ситуація в українському — хоча й ампутованому — Криму і на окупованому українському Сході — такому близькому й такому далекому водночас — склалася не в останню чергу тому, що це саме ті регіони, де найменше Шевченка. Де його мало знали і ще менше любили. Де тепер його й зовсім не люблять і знати не хочуть.

Тож любити чи не любити Шевченка — це не питання особистого смаку.

Це питання національної безпеки.

Шевченко — один із символів Української держави, так само як синьо-жовтий стяг, герб-тризуб і гімн.

Маю таке відчуття, що багато, якщо не більшість, із нас відчули ці символи по-справжньому своїми лише на Майдані, під час Революції Гідності.

Прапор став хоругвою. Тризуб став зброєю. Гімн став молитвою.

Шевченко знову став тим, ким і завжди був — не просто поетом і художником, а національним пророком і Батьком.

Звісно, йдеться не лише про Шевченка. Шевченко тут — радше метонімія української України. Тої, якої прагнули, прагнемо і, на жаль, досі не мали — у власній (здавалося б!) державі.

Проте Шевченко — це не просто символ, це серце цієї України.

Він повернувся. Не втратьмо його знову.

Це все одно, що втратити власне серце.

*  *  *

...У мене росте син. Йому шість років. І його звати Тарас.

Кілька місяців тому у його трохи старшого друга загинув тато.

На цій війні, куди рушив за покликом серця. Біля окружної дороги українського міста Донецька, за кілька кілометрів від славетного й дощенту знищеного аеропорту.

Мій Тарасик не питав мене, чому тато його товариша вже ніколи не прийде до нього на народини. Він лише запитав:

— Тату, а коли я виросту, я теж піду на війну?

Я не знав, що йому відповісти.

Я не знаю всіх відповідей на найважливіші питання.

І, як і ви, не знаю, скільки триватиме ця війна. І скільки жертв ще потрібно для того, щоб вона закінчилася.

Проте я впевнений, що ми переможемо у цій війні.

Бо жодна жертва не буває даремною.

І жодна любов не буває даремною.

Ми переможемо, бо в нас неймовірно багато любові і болю.

Це Шевченків біль. І Шевченкова любов.

І якщо ми все ще любимо і нам болить, то це певний знак, що Шевченко — з нами.

Що він у кожному з нас.

Що Шевченко — це ми. Принаймні тою мірою, якою ми є українцями.

І саме тому ми переможемо.

...А натомість:

Мовчки зросте десь новий Тарас

Серед кривавих піль!


1 Слово, виголошене 9 березня 2016 р. на Урочистій академії, присвяченій 202-й річниці від дня народження Тараса Шевченка, у Львівському національному академічному театрі опери і балету імені Соломії Крушельницької.

Богдан ТИХОЛОЗ, Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments