Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

Чорні журавлі над Москвою

Книжка Володимира Сорокіна «Белый квадрат», яка щойно вийшла друком у московському видавництві Corpus, формально є збіркою оповідань
5 вересня, 2018 - 10:20

Але фактично вона є цілісним підрозділом, об’єднаним загальною структурою мотиву, як раніше «Пир» і «Сахарный Кремль». Об’єднують оповідання збірки мотиви, пов’язані з авангардним живописом. Назва книжки — явне протиставлення «Чорному квадрату» Малевича. А «Белому квадрату», у свою чергу, протистоїть «Красная пирамида», точніше «піраміда червоного реву». Тут бачиться пародія на споконвічне протистояння червоних і білих у російській історії. «Піраміда червоного реву» має в своїй основі всю Червону площу, але побачити її можна лише в зміненому стані свідомості, в іншій реальності. Вона заражає людей червоним ревом, аби порушити внутрішній порядок людини, аби «людина перестала бути людиною». Комунізм — «це не світле майбутнє, а червоний рев сьогоднішнього дня».

А ось як бачиться червона піраміда героєві перед самою смертю: «Пирамида вибрировала, испуская красный рев. Он исходил из нее волнами, затопляя все вокруг, как цунами, уходя далеко за горизонт, во все стороны света. Люди были затоплены красным ревом. Они барахтались в нем. Идущие, едущие, стоящие, сидящие, спящие, мужчины, старики, женщины, дети. Красный рев накрывал их всех. Он яростно бил красной волной в каждого человека». Росіяни виявляються отруєними червоним ревом на століття.

У розповіді «Ржавая девушка», використовуючи ідею Залізного Дроворуба з казки Френка Баума, Сорокін пародійно ілюструє ту думку, що нинішні мігранти з країн Близького Сходу і Африки дадуть своєрідне «мастило» європейцям, особливо представникам бідних верств населення. В «Белом квадрате», присвяченому режисерові Кирилу Серебренікову, Сорокін, у звичній для себе абсурдистській манері, показує, як все в Росії, включаючи мистецтво, історію та політику, перетворюється на банальне телешоу і не виходить за межі столичної тусовки (відразу згадується опереткова опозиційність Ксенії Собчак), яка не бажає мати нічого спільного з «нищебродами» з решти Росії, що не живуть, а виживають. Шкура ж популярного ведучого, яку зідрали гості через передозування, згодиться хіба що для того, аби, замість баранячої кишки, робити «понаваристее щи» для російських бідняків, які торгують у храмі штучним медом. А завершується шоу на тій самій Червоній площі, де «на Мавзолеї Леніна стоять зооморфи в світлих літніх костюмах з головами крокодилів, гієн і носорогів», що приймають парад зеків з тачками, що радісно співають: «Этот день побе-е-е-еды!»

А в оповіданні «Ноготь», присвяченому епатажному режисерові Костянтину Богомолову, характерне для того звернення до теми тілесного низу підриває мирну вечірку друзів і призводить до смертовбивчої бійки всіх проти всіх, у якій, як на Русі водиться, до смерті вбивають саме євреїв (якщо перевести в пристойну форму відоме в Росії гасло). А росіян вже погрожують звести до нігтя приїжджі з Кавказу. До речі, дія у Сорокіна, забезпечена впізнаваними деталями, розвивається так, що інколи читачеві складно визначити, чи відбувається воно в радянській Росії або вже в пострадянській.

І ще у героїв Сорокіна зростає чорна башта страху — це вже в оповіданні «Фіолетові лебеді». Воно починається, як вірш у футуристичній манері і фіксує ознаки майбутнього пришестя сатани, а потім переходить у традиційну сорокінську прозу, в полілог «Очереди», аби завершитися оповіданням у стилі російської класики, що вибухає фантастичними випадками. От як передаються апокаліптичні чутки, навіяні відомим польотом Путіна з журавлями: «Сорок восемь черных журавлей. Поднялись. Вокруг Кремля три круга сделали... Оборотился журавлем. — Черные маги... — Гноем африканским обмазались. — Весь ближний круг. — Улетели, нах?! — И патриарх с ними. — А нам крылом памахалы... — На Якиманке зажарили на вертеле архиерея, натопили из него сала, налили свечей. И служат черную мессу... — Чечены с китайцами. Новый договор! Подписан. Русской кровью... — Недаром он тогда с журавлями летал...»

А летить президент, патріарх і ближнє коло на побачення з усевидющим і чудотворним старцем Панкратієм, який за допомогою власного лайна поступово замуровує себе в своїй келії (дуже схоже на нинішню «блискучу ізоляцію» Росії). Туди ж, до келії старця на далекому півдні, стікаються і цілком впізнавані представники російської громадськості. От як, наприклад, представник СРМ (Союзу російських мистецтв), у карміновому сарі і з медаллю «За оборону Донбасу» виголошує основний принцип функціонування російської державності: «Мы можем, мы должны обо всем говорить, а не шептаться по углам, как либеральная плесень, говорить ежедневно, еженощно, каждый час, каждую минуту, каждую секунду, чтобы понять, в какой великой стране мы живем и как много мы можем вместе, как много у нас впереди, какой у нас прекрасный президент, какие замечательные воины, генералы, старцы и святые, отцы, матери, братья, жены, дети, мы все преодолеем, все решим, только если будем говорить, говорить и говорить!» А ще в російській державі «все — ніби». «Ніби спокій, ніби воля, ніби закон, ніби порядок, ніби цар, ніби бояри, ніби хлопи, ніби дворяни, ніби церква, ніби дитячий садок, ніби школа, ніби парламент, ніби суд, ніби лікарня, ніби м’ясо, ніби літак, ніби горілка, ніби бізнес, ніби машина, ніби завод, ніби дороги, ніби кладовища, ніби пенсія, ніби сир, ніби мир, ніби війна, ніби мати рідна».

А допомога старця, який нікого з перших осіб держави не приймає, знадобилася у зв’язку з абсолютно неординарною ситуацією. Пам’ятаєте, як у булгаківській «Білій гвардії» Шполянський зацукровував гетьманські броньовики. А в «Фіолетових лебедях» у цукрові голівки перетворюють термоядерні боєголовки російських стратегічних ракет з промовистою назвою «Сатана» ці самі лебеді. Смертоносні боєголовки — єдине сьогодення, що є в Росії: «Якщо і це стане «ніби», тоді тут не буде взагалі нічого. Буде велике порожнє місце». І єдине рятівне для Росії, що підказує старик єдиному клеркові, якого він прийняв, це сон. Росія звикла впадати в сплячку і так переживати всі неприємності. І в розповіді не зрозумієш, де закінчується сон і починається дійсність.

Не залишилась осторонь у збірнику і чекістську тему. У розповіді «День чекіста» два ветерани органів, відзначаючи професійне свято російською горілкою і російською закускою, по черзі одягаючи на себе шинель держбезпеки (чим не «гоголевська шинель»!), згадують славні справи минулих днів, на зразок розстрілів, арештів, фальсифікацій слідчих справ, голодомору, депортацій, тортур, які переходять потім у суто сорокінське, — пити через соломинку кров монархістів і смажити на олії мізки великих князів. При цьому розповідачі рефреном повторюють: «І не соромно тобі? — Ні». А потім у спогадах спливає підслухана одним із співбесідників сцена в піонертаборі, як за правління Андропова тісно пов’язаний з КДБ старший піонервожатий з революційним ім’ям Марат піддає болісному анальному сексу піонервожату Сашу, яка щойно закінчила дев’ятий клас, і шантажем та погрозами змушує її, незважаючи на біль, повторювати: «Мені добре!» Дуже схоже на сучасне ставлення до Росії Путіна і його друзів-чекістів.

Ще одне оповідання на чекістську тему, «В Поле», пародіює рух реконструкторів, деякі учасники якого на чолі зі Стрєлковим-Гіркіним зіграли таку сумну роль у розв’язуванні війни в Донбасі. У Сорокіна артисти-реконструктори представляють на Красній площі побиття слідчим Родосом режисера Мейєрхольда, якому барвисті подряпини і синці наносить проста російська дівчина — візажистка Поля. При цьому симпатії переважної більшості глядачів, з благословення влади, — на боці ката Родоса, а не жертви Мейєрхольда. Та меншість, яка співчуває Мейєрхольду, піддається остракізму, побиттю та арештам. У фіналі, вже в готелі, Родос і Мейєрхольд одночасно мають секс із п’яною Полею, що змушує подумати про те, що до Росії однаково ставляться як ті, хто грає роль ката, так і ті, хто змальовує жертву, якщо мати на увазі під останніми «дозволену» ліберальну опозицію і тусовку.

У завершальному оповіданні збірки, «Платок», цей вічний символ російської жінки стає джерелом болісної протиприродної насолоди. Так, Росія Сорокіна чітко схильна до мазохізму.

Борис СОКОЛОВ, професор Москва
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments