У політиці обов'язково доводиться зраджувати або країну, або електорат. Я вибираю зраду електорату.
Шарль де Голль, французький генерал, президент Франції в 1958–1969 роках

Чи впадають Сена і Дунай у Дніпро?

«Київська камерата» і два століття музики — за дві години
27 серпня, 2019 - 16:36

Досі у мене було враження, що будь-який філармонійний цикл концертів схожий на роуд-муві: їдеш, їдеш їдеш, а потім — раптом:

— О, яке цікаве місце! Треба зупинитися, аби глибше познайомитися.

Цікаве місто називалося — Національний ансамбль солістів «Київська камерата», а філармонійний концерт — «На хвилях Сени і Дунаю». Увагу мою спрямувала не допитливість мандрівника, а розуміння справжнього бренду. Адже за більш як сорок років існування «Київську камерату» в різні періоди очолювали Євген Станкович, Мирослав Скорик, Іван Карабиць, а тепер справжнього поціновувача той музичний колектив тішить вухо під орудою українського диригента, піаніста, народного артиста України (2004), Валерія Матюхіна.

Цикл концертів «Київська камерата запрошує» триває не перше десятиліття, бо оркестр дивує фантастичною продуктивністю із виробництва музичної краси: 50—60 концертів на рік. При цьому демонструється вражаюча універсальність репертуару. Є програми серйозної музики, є концерти, складені з легкої музики, є витончені оркестрові обробки українських авторів — класиків і сучасників.

Цього разу «Київська камерата» плавно вписалась у рамки фестивалю оркестрової музики «Літні музичні промені», запропонованого слухачам Національною філармонією України. Разом із тим, Валерій Олександрович Матюхін залишився вірним собі, представивши вишукану програму з елегантних творів композиторів різних країн, але у вимірах різних епох.

Із програмки випливало, що за дві години нам покажуть ретроспективу приблизно у два століття, а може, й три, якщо рахувати сучасність. Першою у хвилі Сени сміливо ступила юна скрипалька, десятирічна киянка Сандра Василькова, виконавши фантазію «Кармен» чеського композитора Франтішека Дрдля. У червоній концертній сукні, з квіткою у волоссі вона зчинила незабутню веселку. 

Не знаю, як насправді чув арфу французький класик першої половини XIX століття Франсуа Буальдьє, та, виконуючи його Концерт для арфи й оркестру, солістка Ярослава Некляєва наочно довела, що монохроматичний інструмент може лунати незгірш... клавесину. Якби ви заплющили очі, не певен, чи відрізнили б ви таку арфу від, скажімо, лютні. Високий виконавський клас в опорядженні «Київської камерати»!

Потім по два романси для оркестру та голосу Жуля Массне та Франсіна Пуленка виконала сопрано Інна Галатенко, і у фінал першого відділення винесло справжній шторм. Витримавши паузу, в незручній концертній сукні з’явилася рудокоса Богдана Півненко.  Помах диригентської палички Валерія Матюхіна, й інтродукція та Рондо-капрічіозо для скрипки та оркестру Каміля Сен-Санса представили не зманіжений звук а-ля «кисейна панночка», а емоційний розгул фурії — від стриманої пристойності до безоглядного повеління аудиторією. Весь антракт мене кортіло піти за куліси і роздивитися: у Богдани Півненко п’ять чи шість пальців?

Акурат після третього дзвоника хвилі Дунаю піднялися до стелі Національної філармонії України. Щоправда, французькі композитори залишилися по інший бік, бо слухачі ступили на берег німців та австроугорців. Бездоганно у виконанні «Київської камерати» пролунала увертюра, а за нею чардаш з оперети «Летюча миша» Йоганна Штрауса. Повірите, я вдруге чув, як оркестр грає як дихає, а дихає як грає: першим пам’ятаю, в Національній опері України років, років зо 15 тому слухав виступ «Оркестру націй».

Емоційний градус вокально підвищила солістка Тетяна Журавель, яка, зрежисовано кокетуючи, виконала арію «Spiel ich die Unschuld vom Lande» («Коли я граюсь у цнотливість край села») Аделі з третього акту оперети «Летюча миша». Німецької мови на літературному рівні я не знаю, тож попервах не збагнув, навіщо у філармонії ота грайлива пантоміма на тему зваблення? Аби уникнути нерозуміння публіки, в таких випадках пропоную наступного разу — або в програмку український переклад вкласти, аби електронним рядком синхрон над кулісами пускати.

Потім удруге за вечір нуртувала «український Паганіні в сукні». У викладі солістки Національного ансамблю «Київська камерата» фонтанувала «Угорська фантазія» для скрипки з оркестром Франца Леґара. Збудований на народних мелодіях твір мерехтів, спалахував, розсипався на лелітки і грав нюансами циганської транскрипції. Далі оту емоційну пожежу довелося гасити до фіналу стриманим і чинним «Імператорським вальсом» для оркестру Йоганна Штрауса. З останнім акордом «Київської камерати» партер підвівся і тривалий час аплодував: Валерію Олександровичу Матюхіну, засновнику оркестру (1977) на умовах антрепризи, французьким, німецьким та австроугорським композиторам, яскравим солістам,  Національній філармонії України, яка запропонувала фестиваль оркестрової музики «Літні музичні промені» і незабутніми спогадами запалила той вечір.

...Коли публіка залишила залу, жваво обговорюючи: якими милішими виявилися хвилі Сени чи Дунаю, за кулісами, у вузькому коридорчику, також обмінюючись враженнями, стояли три покоління сучасних українських музикантів: Валерій Олександрович Матюхін, Богдана Півненко та Сандра Василькова. А осторонь     — я, котрий точно знав, що кращими є хвилі Дніпра.

Олександр РУДЯЧЕНКО. Фото Олега Паліченкова
Газета: 
Рубрика: