Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Cподіватися!

Сьогодні Музей Лесі Українки Волинського національного університету святкуватиме своє 25-річчя
15 жовтня, 2010 - 00:00
ЗАЛ ЕКСПОЗИЦІЇ МУЗЕЮ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ВОЛИНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ / ФОТО НАДАНЕ ІНФОРМАЦІЙНИМ ЦЕНТРОМ ВОЛИНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ
РЕКТОРИ ВИШІВ ТА ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР «Дня» ЛАРИСА ІВШИНА (У ЦЕНТРІ) ЗНАЙОМЛЯТЬСЯ З МУЗЕЙНИМИ ЕКСПОНАТАМИ / ФОТО НАДАНЕ ІНФОРМАЦІЙНИМ ЦЕНТРОМ ВОЛИНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Починалося ж усе з ідеї викладачів Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки зібрати матеріали про волинський період життя славетної письменниці. Тодішній ректор ЛДПІ Нестор Бурчак разом із однодумцями — Галиною Мудрик, Андрієм Омельковцем, Микитою Боженком, Тамарою Скрипкою — розпочали роботу над експозицією, а завдяки щедрим дарувальникам — Мирославі Савицькій, Ользі Бурчак, Ірині Левчанівській, Володимиру Лесику, Володимиру Іваненку та ін. — у фондах музею з’явилися перші раритети: прижиттєві збірки Лесі Українки, видання творів Олени Пчілки, матеріали з особистого архіву Климента Квітки, унікальна колекція поштових листівок кінця ХІХ — початку ХХ століття з краєвидами тих міст, де жила й творила Лариса Косач.

Восени 1985 року урочистості з нагоди відкриття Музею Лесі Українки зібрали на Волині чимало гостей. Іван Денисюк, Микола Жулинський, Юрій Щербак, Лукаш Скупейко, Віра Римська, Віра Комзюк, Лариса Іванова залишили в книзі відгуків такі слова: «День відкриття Музею Лесі Українки в Луцьку — світлий, незабутній день. Адже Волинь відіграла вирішальну роль у духовному зростанні Лесі. Саме тут народився її знаменитий девіз — «Надія! Сподіватись!» Тут, у Луцьку, в Колодяжному, вона сформувалася як письменниця, як мислитель всесвітнього культурного діапазону. Волинь у часи Лесі Українки була однією зі столиць української літератури, нашого мистецтва. Музей у Луцьку — один із променів всенародної любові й шани, якою освітлена постать Лесі Українки. Дякуємо організаторам музею, всім тим, хто доклав свою працю і свої таланти до святого діла — звеличення дочки українського народу».

1988 року до Музею надійшли перші меморіальні речі родини Косачів: план земельних маєтків Мглинського ключа на Чернігівщині за 1917 рік; меблі (шафа для посуду, письмовий стіл, крісло); малюнки племінника Лесі Українки — Юрія Косача. Ці унікальні експонати передала Валентина Болдирєва (1910 — 2000), бабуся якої Марія Іванівна Косач доводилася сестрою в четвертих П. А. Косачу. В 1989 році в Олександра Петрова, зятя Ізидори Косач-Борисової, були придбані меблі, які залишила родина Косачів, виїжджаючи на Захід.

Формування фондової колекції, архівні та джерелознавчі пошуки працівників музею скеровувалися задумом зібрати інформацію про найближчих родичів та знайомих Лесі Українки. 1989 року Т. Скрипці та О. Марковській пощастило зустрітися з племінником Лесі Українки, старшим сином О. Косач-Кривинюк — М. В. Кривинюком (1905—1993), який мешкав у м. Свердловську. З розповідей Михайла Васильовича дослідниці довідалися про обставини життя сім’ї Кривинюків у 20—40-ві роки ХХ ст., з’ясували важливі моменти з біографії О. Косач-Кривинюк, а також отримали дозвіл на перевидання її праці «Хронологія життя та творчости Лесі Українки». Того ж року Т. Скрипка й О. Марковська вирушили до Кисловодська на зустріч із М. М. Собіневською-Бешкуровою (1897—1993) — вихованкою родини Карпових (названих батьків К. Квітки). Переповідаючи історію свого життя, Марія Миколаївна із вдячністю згадувала, що «Лариса Петровна Косач-Квитка любила меня как мать, уважала как человека, хотя и маленького, в 1902 году и следующие годы до памятного 1913 года. Я помню свою тетю Лесю, которая своей добротой, сердечным отношением и материнской любовью помогла мне стать человеком».

Із 1988 року розпочалося листування Тамари Скрипки з Ольгою Сергіїв (1914—2001). Ольга Юріївна (Олеся, як називали її в родині) — донька І. Косач-Борисової — залишилася чи не єдиною, хто міг наблизити до «родового простору» Косачів, а ще була свідком і учасником подій, що спонукали рідних Лесі Українки в 1943 р. назавжди залишити Батьківщину. Разом із дітьми та мамою вона пережила лихоліття Другої світової війни, і через табори Ді-Пі емігрувала в 1949 році до США. Жила в м. Піскатавей штат Нью-Джерсі. Кожен лист від Ольги Юріївни переконував Тамара Скрипку, що існує ще не знаний архів родини Косачів. Його впродовж десятиліть на чужині зберігала І. Косач-Борисова, а по її смерті у травні 1980 р. хранителькою цього «національного скарбу» стала О. Сергіїв. «Все, що у мене є, що мама зберегла, — все належить Україні», — писала вона в одному зі своїх листів до Т. Скрипки й запрошувала до себе у гості.

Через тогочасні радянські реалії про поїздку в США не можна було і мріяти. Але така нагода трапилася М. Г. Жулинському, який 1988 року перебував у науковому відрядженні в США. «За рекомендацією Тамари Скрипки, — згадує Микола Григорович, — я відвідав 1989 року Ольгу Сергіїв у її будинку в м. Піскатавей неподалік Нью-Йорка. Невеличкого зросту, сухенька, швидка, гостра на слово, з чудовою пам’яттю, ця жіночка 75 років зберігала все, що лишилося від її тітки Ольги Петрівни і матері, та радо передала через мене до Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України унікальну збірку фотооригіналів і меморіальних речей Лесі Українки та її родини».

У листопаді 1989 року в Музеї Лесі Українки Луцького державного педагогічного інституту відбулася знакова для України подія. Вперше 74 світлини з архіву родини Косачів були представлені на виставці «Повернення... Леся Українка та її родина в унікальному зібранні фотооригіналів середини ХІХ — початку ХХ століття, подарованому Ольгою Сергіїв із США», кураторами якої були Т. Скрипка та О. Марковська.

Час вимагав розповісти правду про долю рідних Лесі Українки, про їхнє життя у радянському «раю». Виставка «Повернення...» відкрила інформаційний простір для досліджень трагедії родини Косачів. Завдяки публікаціям Т. Скрипки волиняни зачитувалися фрагментами з «Хронології життя та творчости Лесі Українки» О. Косач-Кривинюк, знайомилися зі спогадами Ізидори Косач-Борисової та ін.

Наукова і пошукова робота дарувала цікаві зустрічі з дослідниками життя і творчості Лесі Українки. Щороку фонди Музею поповнювалися новими розвідками, статтями, монографіями про письменницю. Окрім наукового значення, ці матеріали мали ще одну особливість — дарчі підписи авторів. Так формувався науково-допоміжний фонд Музею, що нині нараховує понад 200 видань.

Незмінний інтерес відвідувачів до життя та творчості Лесі Українки, історії родини Косачів сприяли оновленню музею письменниці у Волинському державному університеті. Робота над цим проектом розпочалася за ініціативи Н. Г. Сташенко в червні 2003 року, а в лютому наступного року відбулася презентація нової експозиції.

Звичайно, найцінніше у фондах Музею — рукописи й меморіальні речі Лесі Українки та її близького оточення. У 2007 році Волинський національний університет за ініціативи І. Коцана й І. Констанкевич та за посередництва М. Жулинського, С. Гальченка, Л. Скупейка придбав для музею п’ять автографів Лесі Українки. Це листи на поштових картках, надіслані у 1911—1913 рр. з Єгипту в Кутаїсі до рідних. Три з них адресовано Феоктисті Карповій (названій матері Климента Квітки), яка жила на Кавказі з подружжям Квіток, два листи написано до Марусі Собіневської. Ці меморії стали справжньою знахідкою, адже про них не згадувалося ні в родинному архіві, ні в дослідницьких студіях про письменницю.

Архіви, як і люди, мають свої долі. Цю істину підтвердила подія, що відбулася 2 квітня 2009 року у Волинському національному університеті. Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України в особі голови Юрія Савчука передала на постійне зберігання до Музею Лесі Українки ВНУ меморіальні речі Лесі Українки та її родини. Власне, це ще одна частина архіву Косачів, яка повернулася в Україну завдяки Тамарі Скрипці. Саме їй Ольга Сергіїв передала дві фотокартки, що належали письменниці. Одна із цих унікальних світлин зроблена в Чернівцях 1901 року, на ній — Леся Українка разом із Ольгою Кобилянською. Другий знімок — портрет Лесі Українки, зроблений Юрієм Тесленком-Приходьком у Києві в травні 1913 року.

Особливий інтерес становлять і меморії родини Косачів: полтавська плахта ХІХ століття, що належала Олені Пчілці; шовкові стрічки Лариси, Ольги, Оксани, Ізидори; авторизовані машинописи Ольги Косач-Кривинюк; спогади та матеріали Ізидори Косач-Борисової, рідкісні фото Оксани Косач-Шимановської, Юрія Косача, Ольги Сергіїв; документи за підписом Климента Квітки; матеріали до біографії Оксани Драгоманової та ін.

У лютому 2010 р. музей отримав ще один унікальний експонат — комірець Олени Пчілки. До Луцька цю меморіальну річ передав Ярослав Лешко, голова управи Українського музею в Нью-Йорку. Отже, процес повернення родинних реліквій триває, не припиняється пошук нових матеріалів, завжди були й будуть люди — ентузіасти музейництва, меценати і щедрі дарувальники, зусиллями яких і твориться історія Музею Лесі Українки ВНУ та визначається його майбутнє.

Тетяна Данилюк-Терещук, завідувач Музею Лесі Українки ВНУ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments