Люди рідко користуються свободою, яка у них є, наприклад свободою думки, а замість цього вони вимагають свободи слова.
Серен К'єркегор, данський філософ, теолог і письменник

«Де небо, де сонце?»

18 квітня, 2013 - 17:35
«АЛКОГОЛІЧКА»
«КОРІННЯ»

Це класичне питання виникає раз по раз в останні місяці в розмовах із кінематографістами старшого покоління, яких пригнічує той морок, що, за їхніми спостереженнями, панує у фільмах молодих українських режисерів.

Чиї дебютні роботи трапляються все частіше, і це, напевно, мало б бути радістю для кінематографічної родини (діти пішли, діти!), але ж чомусь — ні, не так. Дехто й зовсім у розпачі — настільки, що пише листи на саму державну гору (не всі радянські традиції забуті, на жаль). Чи варто дискутувати з молодими в отакий-от спосіб — риторичне питання, одначе ж є й таке.

ПРО ГРОШІ

Одна з традиційних мульок — гроші. Скільки вже наслухалися за минулих часів про ті пеньонзи, обрамлені в пишномовні ідеологічні шати. Згадалося, до прикладу, давнє обговорення «Дзеркала» Андрія Тарковського й тодішня «скорбота» декотрих, «умудрьонних», з приводу пущених на вітер «народних карбованців». І де тепер оті скорботники? А фільм живе.

Дивовижно, але навіть критик Лариса Брюховецька, досі не помічена в наслідуванні радянським штампам, озирається на ту саму логіку. Говорячи про стрічку Філіпа Сотніченка, вона зненацька пише: «Тих, хто дав гроші на фільм «Обійми», потрібно було б змусити подивитися його двічі підряд, аби вони усвідомили свою помилку». Даруйте, але ж мова не просто про дебютну короткометражку, а про студентський дипломний фільм! Зроблений (я не полінувався, ще раз уточнив) за кошт самого режисера. До відома прискіпливого критика: за останні два роки Інститут екранних мистецтв Національного університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого з державної казни не отримав жодної копійки на дипломні роботи. Може, давайте про це говорити, коли вже справді питання про гроші порушувати? Передусім про ганебний стан матеріально-технічного забезпечення наших мистецьких вишів; про те, що студенти мусять розраховувати тільки на власну платіжну спроможність.

І, зрештою. Ну, помилився Сотніченко, фінансуючи самого себе. Тільки що значить «помилка» у випадку, коли йдеться про дебют, стартову позицію? Шановному критикові відомий рецепт безпомилкового надання грошей на постановку фільмів? Його не знають навіть у голлівудських компаніях, де процент успішних постановок навряд чи сягає тридцятивідсоткового показника. А вже коли мова — про молодих, про дебюти... Якщо із десятка дебютних фільмів маємо два-три обнадійливих, — це вже успіх! Бо немає іншого способу дізнатися, чи здатна людина «плавати», окрім як кинути її у воду. Випливеш — пливи далі! А потонулим — наші співчуття й побажання успіху: може, поталанить іншим разом і навіть у іншій професії? Сьогоднішній світ жорстокіший од минулих епох. Згадайте, скільки «запливів» здійснив Сергій Параджанов, перш ніж «випірнути» в «Тіні забутих предків»...

Тому фінальний кпин Брюховецької щодо того ж Сотніченка — «виходить, держава фінансує режисерів, які пропонують банальні рухомі зображення» — викликає зустрічне запитання: а що, були часи, коли не фінансувалися подібні фільми? Усі були небанальні, усі успішні? Чи такими — стовідсотковими — успіхами можуть похвалитися режисери, чиї підписи стоять під листами у високі інстанції? Та ж ні. То давайте вже ставати на точку зору здорового глузду, чи то пак, прагматизму: грошей на дебюти жаліти не треба. Це не значить, що слід роздавати їх бездумно. Одначе й ставати в позу державних мужів і лементувати про народні гроші якось несолідно принаймні.

ПРО ГЛЯДАЧІВ

Інші переживання Лариси Брюховецької пов’язані з нами, глядачами. Не хочуть молоді режисери виходити з нами на зв’язок, а так цього прагнеться, хоч злізай із глядацького стільця та плач. От, про того ж Сотниченка: «Постановник «Обіймів» може сказати (...): якщо ти, глядачу, чогось не розумієш, то це так і задумано: моя мета досягнута, не треба і намагатися щось зрозуміти». Хоча сам режисер, виступаючи перед показом стрічки, сказав дещо інше: дивіться уважно, бо тут на цьому все вибудувано, на естетиці, що передбачає концентрованість глядацьку на деталях, нюансах.

Про іншу картину — «Уроки української» Руслана Батицького — так само вимогливо й непоступно: фільм «зроблений абсолютно за тим же принципом — камера бездумно вихоплює то одну, то іншу людину (...)». І «цей безглуздий набір зображень, що нагадує рекламну кліповість, готує глядача до чогось — і те щось настане: чути людський стогін, на екрані — незворушні, застиглі обличчя шахтарів, які стоять, немов монументи...» Як можна побачити тут «кліповість», для мене особисто є загадкою. І просте запитання: як може «безглуздий набір» до чогось готувати? Хаотично кидали щось у каструлю — й таки борщ? А йдеться про епізод, коли шахтарі справді з камінними обличчями стоять біля свого товариша, нога якого перетворилася на криваве місиво. Одначе ж у цьому й полягає зміст кадру: в отій моторошній незворушності. Перейдено поріг болю — й хіба могло бути інакше в цьому страшному, обрушеному світі? Де ні неба, ні сонця, ні промінчика надії?

Дивовижний для мене висновок: «Все це для постановника не має значення. Режисер грає у свою гру, а глядачеві треба це дивитися. І не оцінювати показане, й не думати. Бо хто ви такі, щоб думати?» Та ж — ні, саме думати й закликає нас режисер. Та й не грає він тут (тим більше, що тут є слідування мінімалістській естетиці), бо ж сам у точці, близькій до відчаю: страшно, в от сих териконах, де запросто убивається все людське. Одначе ж фінал, який наш суворий критик чомусь не помічає, більш ніж оптимістичний, хоча й віртуальний: хлопець і дівчина, побравшись за руки, йдуть лугом, повернувшись у природу, в живий благовісний пейзаж. І злітає лелека, символ людського відродження й народження чогось нового. А з уст злітають слова українською — в доти цілком мовчазному, безсловесному фільмі.

Та Брюховецька невблаганна: «Виходить, тенденція: режисери нав’язують своє бачення (так і хочеться запитати: а де ж свобода вибору, ще на початку 1940-х років так геніально відкрита Орсоном Веллсом?). Але режисерів глядачі не обходять. Хочеш дивитися мій фільм, залиш свою здатність думати вдома». По-перше, йдеться про кіно авторське, яке на тому й вибудувано, що справді нав’язує свою етику й естетику (і Довженко «нав’язував», і Параджанов, і любий серцю критика Веллс, притягнутий тут всує — бо до чого тут поліфонічна структура його «Громадянина Кейна»?).

І по-друге: не хочеш, глядачу, потратитися на зустрічні порухи до автора, його світу, вибудуваного на кошти власної душі? То й не треба. Лягай у звичну позу під телевізором — і маскультівське кіно одразу ж зачне свій масажик, лоскочучи всі, без винятку, ваші органи й органчики. Чи помандруйте в сьогоднішню «кіношну». Маскульт нас любить, він запобігливо відгукується на всі наші забаганки. Тільки після такого тривалого масажу не нарікайте потім на неспроможність хоч трохи випружитись, щоб «врубатися» — в текст зовсім іншого штибу, іншу людину. Авторське кіно завжди воювало за зміцнення контакту межи людьми, і нинішнє покоління, мені видається, прагне того самого. Такий-от парадокс.

МОЛОДІ — СТАРШИМ, СТАРШІ — МОЛОДИМ

Усе це не означає заклику бути поблажливішим до молодих кінематографістів. Давайте бути вимогливими. Тільки не в листах до високого начальства, звісно. До мене, скажімо, теж не дійшло послання Філіпа Сотніченка — не вдалося налаштуватися на його хвилю. А причина, видається, в тому, що оповідь, фабулу до кінця не вибудувано, а отже, й сюжетика, образність не включається. Ще гіршими є справи у фільмі «Коріння» обдарованого режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука (згадаймо його стрічку «Борода» з альманаху «Україно, гудбай»). Картина просто не складається в єдине ціле, розламуючись на фрагментарні, уривчасті зорово-пластичні фрагменти. Постановник «Алкоголічки» Ю.Гонтарук далеко не у всьому реалізувала драматургійний потенціал сценарію, та й очевидною для мене є певна несамостійність режисури, її вторинність. До речі, сценаристці Марисі Нікітюк 26 років, вона є однією з надій нашого кіно, такого небагатого на кадри кінодраматургів. А режисерці — 23... Отож бо.

Із чим погоджуюсь з Брюховецькою: «Помин» І.Цілик. Ніби й не нові прийоми суміщення в кадрі кількох часових площин (місце одне, епохи різні), але ж як щемно та як світло водночас... Ну, а Батицький виявив себе як блискучий стиліст, що послідовно вибудовує світ, який може налякати, але водночас і зачарувати. Традиція тут очевидна — естетика експресіонізму: від німців 1920-х до нашого Юрія Іллєнка (згадаймо хоча б «Лебедине озеро. Зона»).

Одначе знову: в чому все ж таки причина рішучого неприйняття-несприйняття фільмів молодих старшими кінематографістами? Не всіма, але багатьма. Може, в тому, що кінобатьки й діди виховані з іншою установкою: світ належить змінювати, і кожен фільм має стати вчинком, який хоча б на міліметр щось та змінить у світі на краще. А в нинішніх молодих цього майже не видко. Мабуть тому, що не вірять вони у здатність навколишнього світу — українського, принаймні — змінюватися (звідси й зітхання Брюховецької: то що, ми знову за часів Діккенса опинилися? А хіба ні, Ларисо?!).

Це їхня провина? Гадаю, швидше біда. Згадаймо хоча б, у які часи вони росли й формувалися. 1990-ті, по тому так звані «нульові». «От сій цивілізації я ставлю нуль», — як говорить один із персонажів Кіри Муратової, режисера старшого покоління, чия етика й естетика, до речі, найближча й найзрозуміліша молодим. А може, ця нульова оцінка й нам з вами — дідам і батькам? Ми ж так його перебудовували, цей світ, ми наближали його, як могли. І що в підсумку? Чи не надто дешевим був наш з вами оптимізм і бодрячество?

Отже, спробуймо зрозуміти одне одного. До молодих той самий заклик: не спішіть оголошувати «нафталіном» будь-яку критику від старших. Ми — інші, ми — різні, так це ж і є капітал для поїздок у завтра. Бо що б було, якби діти були копіями своїх батьків? Найоптимальнішим для розвитку культури є діалог, тільки він здатен одігнати хмари й навести фокус на сонячний диск.

Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments