Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

«Де небо, де сонце?»

18 квітня, 2013 - 17:35
«АЛКОГОЛІЧКА»
«КОРІННЯ»

Це класичне питання виникає раз по раз в останні місяці в розмовах із кінематографістами старшого покоління, яких пригнічує той морок, що, за їхніми спостереженнями, панує у фільмах молодих українських режисерів.

Чиї дебютні роботи трапляються все частіше, і це, напевно, мало б бути радістю для кінематографічної родини (діти пішли, діти!), але ж чомусь — ні, не так. Дехто й зовсім у розпачі — настільки, що пише листи на саму державну гору (не всі радянські традиції забуті, на жаль). Чи варто дискутувати з молодими в отакий-от спосіб — риторичне питання, одначе ж є й таке.

ПРО ГРОШІ

Одна з традиційних мульок — гроші. Скільки вже наслухалися за минулих часів про ті пеньонзи, обрамлені в пишномовні ідеологічні шати. Згадалося, до прикладу, давнє обговорення «Дзеркала» Андрія Тарковського й тодішня «скорбота» декотрих, «умудрьонних», з приводу пущених на вітер «народних карбованців». І де тепер оті скорботники? А фільм живе.

Дивовижно, але навіть критик Лариса Брюховецька, досі не помічена в наслідуванні радянським штампам, озирається на ту саму логіку. Говорячи про стрічку Філіпа Сотніченка, вона зненацька пише: «Тих, хто дав гроші на фільм «Обійми», потрібно було б змусити подивитися його двічі підряд, аби вони усвідомили свою помилку». Даруйте, але ж мова не просто про дебютну короткометражку, а про студентський дипломний фільм! Зроблений (я не полінувався, ще раз уточнив) за кошт самого режисера. До відома прискіпливого критика: за останні два роки Інститут екранних мистецтв Національного університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого з державної казни не отримав жодної копійки на дипломні роботи. Може, давайте про це говорити, коли вже справді питання про гроші порушувати? Передусім про ганебний стан матеріально-технічного забезпечення наших мистецьких вишів; про те, що студенти мусять розраховувати тільки на власну платіжну спроможність.

І, зрештою. Ну, помилився Сотніченко, фінансуючи самого себе. Тільки що значить «помилка» у випадку, коли йдеться про дебют, стартову позицію? Шановному критикові відомий рецепт безпомилкового надання грошей на постановку фільмів? Його не знають навіть у голлівудських компаніях, де процент успішних постановок навряд чи сягає тридцятивідсоткового показника. А вже коли мова — про молодих, про дебюти... Якщо із десятка дебютних фільмів маємо два-три обнадійливих, — це вже успіх! Бо немає іншого способу дізнатися, чи здатна людина «плавати», окрім як кинути її у воду. Випливеш — пливи далі! А потонулим — наші співчуття й побажання успіху: може, поталанить іншим разом і навіть у іншій професії? Сьогоднішній світ жорстокіший од минулих епох. Згадайте, скільки «запливів» здійснив Сергій Параджанов, перш ніж «випірнути» в «Тіні забутих предків»...

Тому фінальний кпин Брюховецької щодо того ж Сотніченка — «виходить, держава фінансує режисерів, які пропонують банальні рухомі зображення» — викликає зустрічне запитання: а що, були часи, коли не фінансувалися подібні фільми? Усі були небанальні, усі успішні? Чи такими — стовідсотковими — успіхами можуть похвалитися режисери, чиї підписи стоять під листами у високі інстанції? Та ж ні. То давайте вже ставати на точку зору здорового глузду, чи то пак, прагматизму: грошей на дебюти жаліти не треба. Це не значить, що слід роздавати їх бездумно. Одначе й ставати в позу державних мужів і лементувати про народні гроші якось несолідно принаймні.

ПРО ГЛЯДАЧІВ

Інші переживання Лариси Брюховецької пов’язані з нами, глядачами. Не хочуть молоді режисери виходити з нами на зв’язок, а так цього прагнеться, хоч злізай із глядацького стільця та плач. От, про того ж Сотниченка: «Постановник «Обіймів» може сказати (...): якщо ти, глядачу, чогось не розумієш, то це так і задумано: моя мета досягнута, не треба і намагатися щось зрозуміти». Хоча сам режисер, виступаючи перед показом стрічки, сказав дещо інше: дивіться уважно, бо тут на цьому все вибудувано, на естетиці, що передбачає концентрованість глядацьку на деталях, нюансах.

Про іншу картину — «Уроки української» Руслана Батицького — так само вимогливо й непоступно: фільм «зроблений абсолютно за тим же принципом — камера бездумно вихоплює то одну, то іншу людину (...)». І «цей безглуздий набір зображень, що нагадує рекламну кліповість, готує глядача до чогось — і те щось настане: чути людський стогін, на екрані — незворушні, застиглі обличчя шахтарів, які стоять, немов монументи...» Як можна побачити тут «кліповість», для мене особисто є загадкою. І просте запитання: як може «безглуздий набір» до чогось готувати? Хаотично кидали щось у каструлю — й таки борщ? А йдеться про епізод, коли шахтарі справді з камінними обличчями стоять біля свого товариша, нога якого перетворилася на криваве місиво. Одначе ж у цьому й полягає зміст кадру: в отій моторошній незворушності. Перейдено поріг болю — й хіба могло бути інакше в цьому страшному, обрушеному світі? Де ні неба, ні сонця, ні промінчика надії?

Дивовижний для мене висновок: «Все це для постановника не має значення. Режисер грає у свою гру, а глядачеві треба це дивитися. І не оцінювати показане, й не думати. Бо хто ви такі, щоб думати?» Та ж — ні, саме думати й закликає нас режисер. Та й не грає він тут (тим більше, що тут є слідування мінімалістській естетиці), бо ж сам у точці, близькій до відчаю: страшно, в от сих териконах, де запросто убивається все людське. Одначе ж фінал, який наш суворий критик чомусь не помічає, більш ніж оптимістичний, хоча й віртуальний: хлопець і дівчина, побравшись за руки, йдуть лугом, повернувшись у природу, в живий благовісний пейзаж. І злітає лелека, символ людського відродження й народження чогось нового. А з уст злітають слова українською — в доти цілком мовчазному, безсловесному фільмі.

Та Брюховецька невблаганна: «Виходить, тенденція: режисери нав’язують своє бачення (так і хочеться запитати: а де ж свобода вибору, ще на початку 1940-х років так геніально відкрита Орсоном Веллсом?). Але режисерів глядачі не обходять. Хочеш дивитися мій фільм, залиш свою здатність думати вдома». По-перше, йдеться про кіно авторське, яке на тому й вибудувано, що справді нав’язує свою етику й естетику (і Довженко «нав’язував», і Параджанов, і любий серцю критика Веллс, притягнутий тут всує — бо до чого тут поліфонічна структура його «Громадянина Кейна»?).

І по-друге: не хочеш, глядачу, потратитися на зустрічні порухи до автора, його світу, вибудуваного на кошти власної душі? То й не треба. Лягай у звичну позу під телевізором — і маскультівське кіно одразу ж зачне свій масажик, лоскочучи всі, без винятку, ваші органи й органчики. Чи помандруйте в сьогоднішню «кіношну». Маскульт нас любить, він запобігливо відгукується на всі наші забаганки. Тільки після такого тривалого масажу не нарікайте потім на неспроможність хоч трохи випружитись, щоб «врубатися» — в текст зовсім іншого штибу, іншу людину. Авторське кіно завжди воювало за зміцнення контакту межи людьми, і нинішнє покоління, мені видається, прагне того самого. Такий-от парадокс.

МОЛОДІ — СТАРШИМ, СТАРШІ — МОЛОДИМ

Усе це не означає заклику бути поблажливішим до молодих кінематографістів. Давайте бути вимогливими. Тільки не в листах до високого начальства, звісно. До мене, скажімо, теж не дійшло послання Філіпа Сотніченка — не вдалося налаштуватися на його хвилю. А причина, видається, в тому, що оповідь, фабулу до кінця не вибудувано, а отже, й сюжетика, образність не включається. Ще гіршими є справи у фільмі «Коріння» обдарованого режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука (згадаймо його стрічку «Борода» з альманаху «Україно, гудбай»). Картина просто не складається в єдине ціле, розламуючись на фрагментарні, уривчасті зорово-пластичні фрагменти. Постановник «Алкоголічки» Ю.Гонтарук далеко не у всьому реалізувала драматургійний потенціал сценарію, та й очевидною для мене є певна несамостійність режисури, її вторинність. До речі, сценаристці Марисі Нікітюк 26 років, вона є однією з надій нашого кіно, такого небагатого на кадри кінодраматургів. А режисерці — 23... Отож бо.

Із чим погоджуюсь з Брюховецькою: «Помин» І.Цілик. Ніби й не нові прийоми суміщення в кадрі кількох часових площин (місце одне, епохи різні), але ж як щемно та як світло водночас... Ну, а Батицький виявив себе як блискучий стиліст, що послідовно вибудовує світ, який може налякати, але водночас і зачарувати. Традиція тут очевидна — естетика експресіонізму: від німців 1920-х до нашого Юрія Іллєнка (згадаймо хоча б «Лебедине озеро. Зона»).

Одначе знову: в чому все ж таки причина рішучого неприйняття-несприйняття фільмів молодих старшими кінематографістами? Не всіма, але багатьма. Може, в тому, що кінобатьки й діди виховані з іншою установкою: світ належить змінювати, і кожен фільм має стати вчинком, який хоча б на міліметр щось та змінить у світі на краще. А в нинішніх молодих цього майже не видко. Мабуть тому, що не вірять вони у здатність навколишнього світу — українського, принаймні — змінюватися (звідси й зітхання Брюховецької: то що, ми знову за часів Діккенса опинилися? А хіба ні, Ларисо?!).

Це їхня провина? Гадаю, швидше біда. Згадаймо хоча б, у які часи вони росли й формувалися. 1990-ті, по тому так звані «нульові». «От сій цивілізації я ставлю нуль», — як говорить один із персонажів Кіри Муратової, режисера старшого покоління, чия етика й естетика, до речі, найближча й найзрозуміліша молодим. А може, ця нульова оцінка й нам з вами — дідам і батькам? Ми ж так його перебудовували, цей світ, ми наближали його, як могли. І що в підсумку? Чи не надто дешевим був наш з вами оптимізм і бодрячество?

Отже, спробуймо зрозуміти одне одного. До молодих той самий заклик: не спішіть оголошувати «нафталіном» будь-яку критику від старших. Ми — інші, ми — різні, так це ж і є капітал для поїздок у завтра. Бо що б було, якби діти були копіями своїх батьків? Найоптимальнішим для розвитку культури є діалог, тільки він здатен одігнати хмари й навести фокус на сонячний диск.

Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ