Десять поглядів Сергія Юрського

Популярний артист, режисер, читець, поет, письменник — у Києві не дуже частий гість. Але варто публіці побачити його ім’я на афіші — аншлаги на спектаклях і концертах забезпечені.

Нещодавно Сергій Юрійович відзначав свій день народження. Дата не ювілейна (Юрському виповнилося 72 роки), але, навіть не зважаючи на поважний вік, актор не збирається відпочивати, він багато й активно виступає. Якось він пожартував: «Щоб не набридати домашнім своїм занудством, псую настрій іншим, оберігаючи свою сім’ю». Роздуми майстра сцени і екрана завжди цікаві. Читачам «Дня» пропонуються акторські монологи, його думки вголос, які Юрський часто починає зі слів «на мій погляд»...

ПОГЛЯД ПЕРШИЙ

— «Фабрика звезд» — річ не така вже безневинна, — вважає С. Юрський. — Я б навіть сказав агресивна, яка знищує професію актора. «Зірки на льоду», «Танці з зірками» — всі ці телепрограми зроблені на американський лад. В ім’я чого відомі люди витрачають півроку на те, що не властиво їхній професії? Якщо ажіотаж щодо таких проектів буде серед телеглядачів продовжуватися, то у нас є всі шанси, що незабаром заради піару з’являться, наприклад, «Порожнинні операції із зірками» та інші подібні шоу...

ПОГЛЯД ДРУГИЙ

— Сьогодні театр технологізується, тому, на превеликий жаль, забирається душа, слово, а поєднувати душу і техніку — неможливо! Не можна служити двом богам. Мені такий театр не потрібен. Але я не можу зовсім його кинути — на схилі мого віку це було б зрадою по відношенню до театру, драматургії, до акторської професії. Ще не так давно вважалося великим досягненням, коли актори ставали людьми з вищою освітою. Тепер це не потрібно. Таке відчуття, що театр, пов’язаний із літературою, сьогодні йде кудись у безодню. На мій погляд, якщо по-старому ставити вже не можна, то треба хоч не знущатися над класикою ( що досить часто пропонує нам сучасне мистецтво) — в цьому моя задача.

ПОГЛЯД ТРЕТІЙ

— Зараз професії режисера і актора відмирають. Ми повинні визнати, що старе — розвалилося і повернення до нього немає... Студійний дух, який був у Станіславського, Вахтангова, дух артілі, колективу, де всі довіряли один одному, — на жаль, відродити вже не можна. Мені здається, що режисура — як лідерство в театрі, як психологія трупи, як відчуття загальної форми і виховання акторів — почалася лише в кінці ХIХ століття: французи, німці та, звичайно, Станіславський і Немирович-Данченко. Але поступово режисура виродилася у винахідництво. І це відображає крах слова. Люди оглушені гучною музикою, мотором, ритмом. А слово не встигає за цими темпами. Адже на сцені цікаве якраз життя людського духу, а не замальовки, картинки. Ось саме це й втрачено... Нині професія режисера замінюється менеджером, який вирішує, що буде продаватися, а що ні. Це «тягне» за собою проблему «зірок», дутих проектів, наприклад, фабрик. Але я переконаний: зникнення духу, повна спроба механізувати театр, вилучення божественного значення з театрального мистецтва, перетворення його в ритуал без усякої віри, винаходження якоїсь уявної умовності диявольського глузду (зараз багато хто з режисерів кинувся ставити булгаківського «Майстра і Маргариту» тільки тому, що там є бал у Сатани) — це жахливо... Тому задача тих, хто сьогодні приходить у професію режисера і актора, — задатися запитанням: в ім’я чого я цим займаюся, чи не знищую я свою душу? У цих професіях (в ідеалі) — душа повинна зростати. У цьому питанні для мене головний орієнтир — «Система Станіславського» у викладенні Михайла Чехова. Він якраз саме цю сторону й підкреслює. Станіславского багато знають, про нього багато говорять, але, на жаль, його мало слухають. Сьогоднішнім акторам і режисерам Станіславський не цікавий. Що ж, мають право... За вікном ХХI століття. Але все одно — треба діяти так, як велить душа, щоб її не втратити.

Як навчитися поєднувати те, що ти робиш з «в ім’я чого»? Мистецтво без душі, без відвертої людської розмови — це коли все розбите на частини. Але театр завжди був направлений на пошук цільної людини: з усіма її гріхами, надіями, але не такої, що втратила бажання подолати розчарування. Великі драматурги не раз намагалися це показати. Без цього театр болісний і знищує людину. Вибачте мене за такий песимізм...

ПОГЛЯД ЧЕТВЕРТИЙ

— Невдало зіграти роль — це одне, а укласти контракт на 300 серій телефільму — інше. Приведу таку статистику: минулого року в Росії було знято 240 серіалів. Тобто робота в акторів, художників, сценаристів, режисерів, кінооператорів начебто є. Але це — не вибір, а спокуса. Ту роботу, яку демонструють у серіалах, у більшості випадків важко назвати акторською роботою. У нашого покоління був вибір — хай і невеликий та надто запрограмований зверху. Але він усе- таки був. Я вважаю, що спокуса небезпечна, тому що ти готовий зав’язнути і — цій пташці провалля.

Якщо раніше актор працював у репертуарному театрі й у нього був вільний час, то він міг читати, писати тобто — вибирати. А зараз: запропонували знятися в «нескінченному» серіалі — актору вже ніколи дихати, щось вибирати, грати в театрі. Залишається тільки радіти тому, що ти потрапив «у телеобойму» і не сидиш без роботи. Більше — нічого. Це не має ніякого відношення до високого кіно, яке продовжують знімати Кіра Муратова, Марлен Хуциєв. Але таких майстрів дещиця.

ПОГЛЯД П’ЯТИЙ

— Найбільш цінний комплімент за все своє життя я почув на гастролях в Одесі. До мене в гримерку рвалася якась людина, а охорона його не пускала. Він із одеським акцентом дивувався: «Та шо такоє, я єму просто пожму руку!» Я попросив охорону пропустити. Одесит зайшов: «Товарищ Юрский, можна пожать вам руку?» І пояснив усім, що робить це за те, що я ніколи не знімався в «зайвих фільмах». Поклонився і вийшов... Погодьтеся, такий комплімент дорого коштує.

ПОГЛЯД ШОСТИЙ

— Я багато працював за кордоном, зокрема в Японії. Мене запрошували як представника психологічного театру, щоб поставив Ібсена. У Японії театр не настільки технологізований, як у країнах колишнього СРСР. Щоб відпочити від божевільного ритму життя, японці тягнуться до російської школи гри, до осмислення драматургії. Уявіть, вони не люблять самурайських п’єс, які ставляться швидко і йдуть із суфлером. Їм у театрі не цікаві технології — вони спостерігають психологію. Щоб потім, придбавши сцену, грати спектаклі (в Японії жоден театр не має своєї сцени, якщо тільки це не великий універмаг чи концерн). Система роботи дуже жорстка: складається договір мінімум на три роки і відразу обумовлюється дата прем’єрного показу і спектакль має пройти 12 разів (на більше ризикнути не можна). Потім можна буде поїхати ще в провінцію, але це за умови, якщо постановка буде успішною, а в пресі палкі відгуки. Знаючи, що популярний японський актор Судзукі Мідзуко блискуче грає у п’єсі «Скупий» Мольєра, я запитав, де можна подивитися цей спектакль? І отримав відповів: «Ми вже закінчили грати, тепер сцена куплена. Приходьте... через п’ять років». У Японії театр і актори — бідні, а країна — багата. Більшість акторів не можуть собі дозволити займатися тільки акторською професією. Тому вони працюють офіціантами, білетерами, тобто на будь-якій роботі, аби заробити гроші. Знаєте, мене здивувало те, що в Японії зарплати великі, але там все шалено дороге. Театром займаються ті, хто без нього не бачить сенсу життя. Актори стараються зібрати гроші, щоб мати можливість бути присутніми на репетиціях приїжджого режисера, який може чомусь навчити їх. Японці кажуть: «Ми ненавидимо нашу систему, вона вся спрямована проти мистецтва»...

ПОГЛЯД СЬОМИЙ

— Часто мене запитують: чи зникне театр? Не знаю! Це буде залежати від людей майбутнього. Їхніх інтересів, бажання... Такі, як мій онук, — це вже зовсім інше покоління. Вказувати їм, повчати — буде надто важко. Нашим батькам і дідам нас було легше вчити. Ми були з ними більше пов’язані. На мій погляд, уже сьогодні театр видозмінюється, але він — не зникне. Можливо, буде мутантувати так, що ми його не впізнаємо. Якщо раніше театр був обов’язковою частиною життя будь-якого міста (в столицях або в провінції), то зараз він здає свої позиції. Я вважаю, що КВК — один із мутантів театру. Там присутній безперервний темп, сміх, бажання «вколоти», розсмішити, зачарувати. Але там шукають не істину, а — успіх. І від цього видовище іноді до безумства стає перенасиченим. Хоча, там трапляються талановиті люди і жарти. Мені сьогодні цікаві тільки ті театральні трупи, які тримаються як студії, де присутня зв’язка «вчитель — учень». Певною мірою як, наприклад, Театр-студія Петра Фоменка в Москві і Льва Додіна у Санкт-Петербурзі. Але загалом, повторюся, нині ми перебуваємо в період краху репертуарного театру...

ПОГЛЯД ВОСЬМИЙ

— Про талант. У цьому питанні не все так безнадійно. У нас були, є й буде дуже багато талантів. Але визнання таланту не є досягненням. Талант — інструмент, подібний до молотка. Питання в тому, куди будуть забиті цвяхи тим молотком. Адже можна в труну, а можна в стіну, щоб вивісити картину Рафаеля. Талант — це те, що живе глибоко в душі, як певна життєдайна точка, яка примушує шукати певний абсолют, який, у свою чергу, наближується до істини. Абсолют відчуття свого молодого віку в цьому світі, абсолют думки про сьогоднішній день, про свою любов. Не еротизації! Тому що еротизація кожної секунди свого життя — це катастрофа, крах. А ось коли ця життєдайна точка розпрямляє крила, тоді — можливе все, в тому числі й поява молодих курбасів, станіславських, чехових...

Звичайно, молодим зараз важко ознайомитися з істинним театральним духом, адже вони не мають можливості спілкуватися з цим вживу. Але дух дихає там, де хоче, і тому мистецтво виникає там, де навіть спиратися нема на що. Раптово. Іноді — як протест проти ширпотребу, який уже більше нестерпно ні бачити, ні чути. Воно виникає як кривляння у відповідь на гламур, який також уже захоплює своєю в’язкістю, псевдокрасою і вишуканою еротикою. Талановите мистецтво виникає, як чистий зліт, як раптова ясно зринувша думка, якої так не вистачає сьогодні театру, кіно, драматургії. Як почуття, яке не боїться прямизни, сорому, спаскудження.

ПОГЛЯД ДЕВ’ЯТИЙ

— Усі думають, що я зайнявся словом тому, що в театрі зараз нічого робити. Ні, я зайнявся цим, аби виправити свою дикцію. Я з циркової сім’ї. Батько працював у цирку, я там виріс, маю загартованість акробата. Деякий час я попрацював юристом, але був закоханий у театр і ніколи не випускав його з виду. Коли мене прийняли в Театральний інститут, то з величезною радістю кинув усе і присвятив себе лише театру. Але цирку я зобов’язаний умінням працювати певну кількість часу (я витривалий). У цирку треба вміти все: літати у повітрі, скакати на коні. Акробати, клоуни вміють досить швидко розсмішити тисячі людей... Уміння себе організувати здорово знадобилося, коли я зайнявся режисурою. Коли вивчав Мольєра, то дізнався, що він навіть найбільші спектаклі робив за 40 репетицій. А у МХАТі Немирович-Данченко і Станіславський ставили «Село Степанчикове», то кількість репетицій дійшла до 160! Тому Станіславський сам себе зняв з ролі. Йому стало зрозуміло, що так багато репетицій — тупик. Режисери все перекреслили та приступили до постановки заново і за 40 репетицій зробили спектакль! До речі, у японців із термінами здачі спектаклів також досить жорстко. Інша справа, що є у нас такі маститі кінорежисери, як Марлен Хуциєв, який може собі дозволити знімати фільм стільки, скільки йому потрібно, — хоч 10 років... Але це все-таки виняток, а не правило.

ПОГЛЯД ДЕСЯТИЙ

— Для мене зразок культурної інтелігентної людини — Антон Павлович Чехов. Узагалі, культура, я вважаю, — це самообмеження. Значить, треба вміти ставити кордони. Щоб почати займатися мистецтвом, треба відчути ці кордони. Інакше випаде основа...

ДОВIДКА «Дня»:

Сергій Юрський народився 16 березня 1935 року в Ленінграді, в театрально-музичній сім’ї. Його батько, Юрський (Жихарєв) Юрій Сергійович, був відомим режисером, актором, театральним діячем. Він родом з України, взяв вельми поширений на той час у акторському середовищі псевдонім — Юрський. Мати Сергія Юрського, Євгенія Михайлівна Юрська-Романова, була музичним педагогом.

Сергій Юрський мріяв про театр з дитинства. Однак, як це часто буває в театральних сім’ях, батьки не хотіли, щоб він пов’язував своє життя з театром. Юрський у 1952 році вступив у Ленінградський університет на юридичний факультет. Під час усього нетривалого навчання грав в університетській театральній студії. Саме на студійній сцені росло і міцніло в Сергієві переконання, що його справжнє покликання — театр.

Після 3-го курсу Юрський перейшов у Ленінградський театральний інститут імені О. Островського, який закінчив у 1959 році. Курс у цьому театральному ВНЗ, на якому навчався Юрський, вів Леонід Федорович Макар’єв. Досі Сергій Юрійович Юрський з особливою вдячністю згадує про уроки Макар’єва, про навчальні роботи і репетиції під його керівництвом. Макар’єв побачив у юнакові гострохарактерного актора.

Уже після закінчення 2-го курсу Юрського прийняли до Большого драматичного театру імені М. Горького. Першою його роботою на цій сцені була роль Олега у виставі «У пошуках радості» В. Розова. Помітними ролями в репертуарі БДТ стали Костя Часовников у «Океані» А. Штейна, Адам у «Божественній комедії» І. Штока. Головною подією був Чацький у постановці Г. Товстоногова «Горе від розуму» О. Грибоєдова. Дуже скоро, незважаючи на молодість, Юрський став на один рівень із головними артистами знаменитої трупи. Причому він мав найбільший вплив не тільки на глядача, але й на атмосферу всередині театру. Керівництво й в трупа сприймали це неоднозначно. Тим часом популярність С. Юрського зростала. Ленінградський театр імені Ленінського комсомолу запросив його на роль Вінченцо в п’єсі Едуардо де Філіппо «Ніхто».

Паралельно з театральними і кіноролями актор займався концертною діяльністю. Є декілька версій його розладу з театром — заборона зорінського «Діона», де актором була зіграна головна роль; нелюбов до нього партійних босів; пильна увага КДБ до його діяльності; ревнощі режисера Товстоногова до режисера Юрського (адже згодом він зайнявся і режисурою. Спочатку саморежисурою на концертній естраді, затим — Хемінгуей на телебаченні, потім «Мольєр» і «Фантазії Фарятьєва» в театрі).

Юрський змушений був покинути Ленінград. У 1978 році він переїжджає в Москву і стає артистом Театру імені Моссовєта. Там він як режисер поставив «Тему з варіаціями» Альошина з участю Р. Плятта, «Правда добре, а щастя краще» Островського (в цьому спектаклі у Юрського грала сама Ф. Раневська), «Орніфля» Ануйя...

90-ті роки — досить плідний періодом творчої біографії С. Юрського. Були створені яскраві постановки: «Гравці-ХХI» (МХАТ), «Стільці» (театр «Школа сучасної п’єси»), «Не було ні гроша, аж раптом алтин» (Театр ім. Моссовєта), «Боркман» («Хаюдза», Токіо), «Провокація» (театр «Школа сучасної п’єси»). У 1999 році на каналі ТВЦ було здійснено постановку 8-серійного телефільму «Євгеній Онегін»; з програмою «Пушкин та інші» відбулася світова концертна поїздка з виступами в кращих залах Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Ієрусалима, Берліна, Києва, Санкт-Петербурга, Вільнюса та інших міст.

Сергій Юрійович грає багато, практично кожний день у різних театрах. Його постійною партнеркою залишається актриса і дружина Наталія Тенякова, а з деяких пір — і дочка Дарія Юрська.

Упродовж останніх років актор виліпив галерею блискучих театральних персонажів — від Фоми Опискіна до героїв Гоголя, Іонеско, Бергмана. Будучи переконаним прихильником системи Станіславського у викладенні Михайла Чехова, він створив «АРТіль АРТистів Сергія Юрського», яка має втілити його давню мрію про створення «театру для людей».

С.Ю. Юрський багато знімався в кіно. Особливо глядачі люблять його ролі у фільмах: «Людина нізвідки», «Кріпосна актриса», «Час, уперед!», «Республіка ШКІД», «Золоте теля», «Інтервенція», «Король-олень», «Маленькі трагедії», «Місце зустрічі змінити не можна», «Не бійся, я з тобою», «Шукайте жінку», «Алі-баба і сорок розбійників», «Казки старого чарівника», «Любов і голуби», «Чернов/Chernov», «Пістолет з глушником», «Королева Марго», «Чеховські оповідання».

Він грав на сцені зарубіжних театрів: у театрі «Бабіньї» (Париж), у Національному театрі в Брюсселі. Як режисер працював у японському театрі «Хаюдза». Перу С. Юрського належать цикл віршів, оповідань, повістей і нарисів, опублікованих у провідних журналах, а також декілька книг прози і віршів. Юрський — народний артист РРФСР, лауреат премії «Золота маска», лауреат всесоюзних і міжнародних конкурсів і фестивалів. З 1990 року — секретар Союзу театральних діячів РФ.