Дім уміння

У слов’янських мовах часто зустрічаються словосполучення які викликають теплу усмішку незвичністю конструкції, особливістю формулювання, фіксацією давніх змістів.

Яєчня випускна болгарською — «яйка на око». Газована вода словацькою — «вода перліва». «Дім уміння» — замість «будинку майстрів народного мистецтва» — мене особливо потішив. Саме таким домом видалася уся сучасна Братислава. Стильні новобудови, не просто відреставроване, а насправді вилизане старе місто, атмосфера впевненої столичності з багатовіковою історією — престольним містом Австро-Угорської імперії у 1541 — 1848 роках, столиця Словакії з початку ХХ століття налагоджує на позачасовість самосприйняття.

Феномен ірреального існування вихоплює з часу і простору так часто, що починаєш себе почувати прибульцем чи то в давнину, чи то з неї. Бо в якийсь момент виструнчуєшся, раптом чуєш музику шумів далекого життя, око без команди й дозволу проникає крізь стіни кам’яниць — здається безперечною вічність людського існування і нетлінність набутого досвідом минулих земних втілень.

Братислава однозначно дорогоцінна туристична перлина. Але свідомо не прагне тупо умасштаблювати цей бізнес. Акцент робиться на формуванні незабутності перебування в місті. Величезна кількість скульптур не те що запрошує, притягає сфотографуватися з ними.

Казкар запрошує стати під його чарівним капелюхом, за лавочкою причаївся, ніби підслуховуючи розмову відпочиваючих на ній, якийсь середньовічний кур’єр, посеред вулиці з-під землі чоловіча голова виражає здивування наземному існуванню.

Колекція світлин, зроблених у Братиславі, перевірено, — найкращий туристичний подразник для друзів. Та для мене особливою радістю стала Братислава театральна.

Почесні звання на кшталт заслуженого артиста республіки тут відмінили. Але заснували медаль міністра культури та орден президента «За заслуги в галузі театрального мистецтва». На відміну від їхніх колишніх і наших сучасних почесних звань ці нагороди на зарплату не впливають.

Вона залежить від значущості ролі, яку визначають керівник театру і постановник вистави. А от базова ставка для всіх однакова. Тому хтось залишається на утриманні у 500 євро, а у когось заробіток сягає 1500 євро.

Контрактна система, така непродумана у нас, у Словакії є акцентовано поважною до митців. Скажімо, головний режисер, який відпрацював увесь термін контракту і не продовжує його з будь-якої причини, включаючи поразку в конкурсі на цю посаду, може залишатися черговим режисером із збереженням попереднього окладу.

Чудово зарекомендувавши себе як директор Національного драматичного театру, Роман Полак після завершення контракту хоче бути просто режисером. Економічно-організаційні проблеми поки що забирають багато часу і здоров’я.

У «Дні» від 11 квітня 2017 року в статті «Застрелитися бракує часу» я писав про абсолютно іншу ситуацію для керівника театру в Німеччині на прикладі Ганноверського міського театру. Там митець вільний від приземленого, щоб сконцентруватися на творчості.

Національний словацький театр має старовинне приміщення, де працюють оперна та балетна трупи, а в сучасному архітектурно і технічно модерновому приміщені три сцени, і, крім драматичних, також є музичні вистави.

Останнім п’ятим сезоном каденції Р. Полак завершує свою програму пізнання сучасного світу через мистецтво попередніх театральних генерацій. Шекспірівська комедія «Приборкання непокірної», дотепно поставлена режисером Пітером Микуликом у жанрі комедії дель-арте, дуже серйозно говорить про справжність.

Справжність почуттів, справжню цільність особистості, справжність гасел і дій. Тому перевдягання принца Петруччо у жебрака в день вінчання з Катаріною як випробування на справжність стає центральним епізодом, який готується попереднім ходом подій і осмислюється подальшими аж до справжнього хеппі-енду. Наступного вечора в головній ролі у виставі «Бачова жона» за словацьким класиком І. Стодолою Діана Морова грає без найменших ознак демонстративного темпераменту, який робив її шекспірівську Катаріну яскраво привабливою, дівоче максималістською. У ролі жінки, в яку закохані чоловік, з ким вона виховує двох діточок, і колишній чоловік, який повертається із закордонного заробітчанського небуття, актриса зовнішньо холодна, магнетизує вибухово-небезпечною енергією внутрішніх переживань. Коли чоловіки починають смертельну бійку за неї, вона виважено, до болю свідомо вкорочує собі віку. Проблема душевного покалічення заробітчанством своєю актуальністю виходить на перший план.

Насправді її не усвідомлені наслідки — безбатченковість, крах сім’ї, корозія душі — піддають сумніву, якщо не осуду, наївне бажання грошима набути щастя.

Режисер Р. Полак розігрує старовину історію в символічному стилі.

Прадавній мур ніби пробивають штирі сучасних випробувань. Ними, ніби сходами, героїня піднімається до екрану, на якому час від часу, якби через камеру спостереження, демонструю епізоди забав дітей, ними ж у фіналі вона забирається на бескид, з якого пірнає у прірву небуття.

Сценографи «Приборканя непокірної» — П. Микулик та «Бачової жони» — П. Борак центральним елементом декорацій роблять крутий пандус, який читається і шляхом на Голгофу, і Сізіфовою горою — якоюсь висотою, на яку викарабкатися непросто, а скотитися занадто легко.

Опера Ф. Галеві «Жидівка» теж про вибір жінки. Пристрасне кохання іудейки з високородним християнином закінчується стратою її та батька єврея за наказом кардинала. Знехтувавши пропозиціями відмовитися від віросповідання, Рахіль поринає в котел з киплячою водою. Батько Елеазар зізнається, що насправді він колись спас цю дівчину, виховав як свою дочку і не повідав кардиналові, що Рахіль насправді його дочка — так її загибеллю за наказом кровного батька помстився за релігійну нетерпимість.

Постановник П. Конвічний легко долає усі оперні стереотипи. Хор, солісти виходять до зали, безпосередньо спілкуються співом з глядачами. Догму про пріоритет зручності над виразністю мізансцени майже вдається спростувати захопленими пошуками нових форм акторами. Руки християн — у жовтих рукавичках, іудеїв — у синіх. Фінальне декларування пріоритету божественного дару життя над будь-якими ідеологемами увиразнюється зніманням рукавичок і пластикою, жестами звільнених рук. Часом символи здаються простуватими, проте впевнене оперування ними народжує переконливу простоту.

У театрі ASTORKA Korzo‘90, який працює у підвалі приміщення Міністерства культури, із захопленим аншлагом сприймають виставу «Яма дирява» (режисер — М. Вайдичка).

Це сатиричне дослідження статистичного звіту про сучасне життя Словаччини.

Чоловік у день зарплати приходить додому з тортом. Разом із вагітною дружиною вони сідають пити чай. Він розрізає торт, подає шматочок коханій. Раптом з’являється «актриса — податок на бездітність», вихоплює його і щаслива зникає. Так різні податки відбирають своє і з’їдають весь смаколик. Сім’ї залишається лише чай, та і його за допомогою двох соломинок відпиває «красуня — податок на рекламу».

Вийшло веселе ревю з сумними висновками...

Мені поталанило спілкуватися з Вацлавом Гавелом не тільки як з автором п’єси «Аудієнція», яку я поставив, а й як із президентом Чехословаччини, а потім президентом Чехії. Він дуже боляче переживав роз’єднання чехів і словаків на два окремих доми. І все ж таки автономії демонструють самодостатню реальність, усвідомлення громадянином цілісного сприйняття самого себе як особистості, випрацьовують уміння долати одну з найнебезпечніших криз сучасності — кризу ідентифікації в боротьбі національних і універсальних ідеологем, у поєднанні несумісних ціннісних шкал. У цьому сенсі сьогоднішня Словаччина впевнено демонструє неабияке вміння, а найважливіше — справами переконує у міцному бажанні вдосконалювати його.