Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Диригент-чародійник

Виповнилося 100 років від дня народження Веніаміна Савелійовича Тольби
19 грудня, 2009 - 00:00
ФОТО З АРХІВУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПЕРИ УКРАЇНИ

Про блискучого диригента й педагога, який виховав цілу плеяду вокалістів високого класу, навчив своїх колег-однодумців найвищого служіння театру, згадує головний хормейстер Національної опери України, лауреат Шевченківської премії, Герой України Лев ВЕНЕДИКТОВ.

Тольба народився й отримав освіту в Харкові, починав свою творчу діяльність у Харківському театрі опери та балету. Київській опері Веніамін Савелійович присвятив двадцять років життя — з 1942 по 1959 р., до 1973 він був професором Київської консерваторії.

Кожен художник має віхи творчості, що лягають особливо яскравими мазками на полотні його життя. Так, 1948-го, на відкритті сезону в Київській опері відбулася прем’єра «Івана Сусаніна» Глинки з чудовим складом виконавців: Р. Шоліна, Е. Томм (на той час — студентки-випускниці консерваторії), Ю. Кипоренко-Доманський, М. Роменський. Прекрасне звучання хору й оркестру, відточеність ансамблів, високохудожнє декораційне оформлення (О. Хвостенко-Хвостов) — усе це створило атмосферу святковості. А коли у другому акті зазвучав вальс, то театральна вистава перетворилася на маленьке диво гармонійної єдності: видиме й чутне. На сцені — пишні декорації польського замку, контури якого немов танули в перспективі, й на цьому тлі — граціозно-витончена, невагома Антоніна Васильєва, пластика якої немов співає. Усе це зливається у гармонії з легеньким, прозорим pianissimo оркестру, яким диригував Веніамін Тольба.

Зала затамувала подих... Це був рідкісний практичний приклад відомого творчого принципу Пазовського, який казав: «Справжній оперний диригент завжди чує все, що бачить, і бачить те, що чує!». Художні принципи маестро, асистентом якого Тольба був 1934 року, виявилися близькими індивідуальності молодого диригента й багато в чому визначили його подальший творчий шлях. Це і робота над партитурою, і відчуття вистави як цілісного музично-сценічного процесу, коли диригент стає «організатором музичної драматургії», і чудове знання вокалу, що дозволяло йому добиватися досконалого звучання ансамблів і розгорнутих оперних сцен; зрештою, виконання організаторських функцій диригента, який об’єднує зусилля сотень людей у період випуску вистави.

У Київській Опері Веніаміном Савелійовичем поставлено понад двадцять вистав. Але приголомшує не кількісна сторона, а якість виконання цих вистав, яка зберігалася на довгі роки, їхня дивовижна ансамблевість, їхня надзвичайна інтерпретаційна основа. Досягалося це неухильним дотриманням його основного правила в роботі: «Музичний процес, як і будь-який інший, починається з його організації». Дотримуючись класичної істини «служіння муз не терпить метушні», Веніамін Савелійович спільно з постановочною групою, включаючи й керівників технічних цехів (машиністів сцени, освітлювачів, декораторів), складав календарний план випуску вистави, що передбачав, згідно з усталеною методикою, всі етапи репетиційних робіт.

Визначався час і кількість уроків для вивчення партій солістами, хором, кількість коректурних, сидячих, оркестрових репетицій, прогонів, генеральних репетицій. Чітке дотримання плану роботи забезпечувало глибоке знання матеріалу, його осмисленого, виразного виконання, єдину інтерпретаційну основу. Порушення або усунення подібної методики неминуче призводить до хаосу, авральщини, некерованості в роботі та, зрештою, до низького рівня виконання, до вистав-одноденок, що, на превеликий жаль, усе частіше виявляється сьогодні.

Очолювали репертуарний список диригента вершини світової музичної класики. Але не менш важливою частиною його діяльності завжди була увага й особливий інтерес до творчості сучасних вітчизняних композиторів. Робота з ними завжди була одним з основних завдань театру як найбільш дієвий шлях становлення сучасної опери. Автори були надзвичайно щасливими, якщо їхні партитури довірялися дбайливим рукам майстра. Вклад В. Тольби у цю дуже важливу частину творчої роботи театру неоціненний: М. Вериковський «Наймичка» (1943); Г. Жуковський «Честь» (1947); Ю. Мейтус «Молода гвардія» (1947), «Зоря над Двіною» (1953); Г. Жуковський «Ростислава» (1955); Г. Майборода «Мілана» (1957), «Арсенал» (1960); В. Шебалін «Приборкання норовливої» (1959).

А скільки співаків пройшло чудову школу виучки у цього видатного вчителя! І. Масленнікова, А. Кікоть, Д. Гнатюк, А. Григор’єв, С. Данилюк, С. Любимова, В. Матвєєв — перелік можна продовжувати без кінця. Талант Тольби як музиканта-вчителя, безумовного авторитета-вчителя виявився у постійній індивідуальній роботі з молоддю, що володіла хорошими вокальними та сценічними даними, але не мала достатнього артистичного досвіду на професійній оперній сцені. Всі випускники Київської консерваторії, котрі прийшли до театру, пройшли курс навчання під його керівництвом як професора кафедри оперної підготовки в консерваторії, й у театрі вони ніби продовжили його.

Його сміливо можна назвати чарівником ансамблевих оперних сцен. Працювати над виставою Веніамін Савелійович починав задовго до зустрічі з колективом. Уже на першій репетиції оркестр і співаки отримували від диригента вичерпні відомості про твір, його авторів, історичну епоху, традиції виконання. Глибокі знання у поєднанні з непохитною волею в досягненні бажаного звучання — ось що створювало атмосферу взаємного прагнення до кращого втілення опери, допомагало успішно долати труднощі. Успіху сприяв авторитет диригента, а, як відомо, «авторитет має сильна особистість».

Захват викликала інтенсивність роботи Веніаміна Савелійовича, коли готувалася прем’єра. З дев’ятої до дванадцятої години — коректурні репетиції з оркестром, з дванадцятої до третьої — мізансценні з хором, солістами, мімансом, які він проводив сам, особливо під час «розведення» вистави режисером. Увечері, з сьомої до одинадцятої — уроки з солістами, хором, спів і тому подібне І так щодня!

Тольба був нещадним до себе й подібного вимагав від виконавців. Неможливо було оркестрову репетицію співати впівголоса, адже треба було досягти певної мети, яка саме на цьому етапі підготовки вистави була необхідна: встановлення збалансованого звучання сцени й оркестру. Навіть у тодішнього директора театру В. Гонтаря, котрий не надто симпатизував Веніаміну Савелійовичу, під час оркестрової репетиції фіналу другого акту «Мілани», в мить його кульмінації, вирвалося: «Ото диявол!». Це була якась цілковито неймовірна мобілізація, концентрація всіх можливостей учасників вистави, заданий темпоритм тримався до самої прем’єри і ставав визначальним для всіх подальших вистав у різних виконавських складах упродовж багатьох років.

Вочевидь, у цьому таємниця справжнього сценічного довголіття вистав, створених В. Тольбою. Всі його постановки і на п’ятдесятій виставі зберігали рівень прем’єр: така сама точність і акуратність виконання, таке саме натхнення, відчуття святковості. Навіть під керівництвом іншого диригента вистава переконувала своєю художньою логікою, стабільністю виконавського рівня.

Дуже вражала зацікавленість і натхненність підготовки Веніаміна Савелійовича до вистави. Коли він приходив до театру, всі бачили, що людина йде на свято. Починаючи від його зовнішнього вигляду і закінчуючи внутрішньою зібраністю, це був єдиний комплекс творчого заряду, який мав розрядитися лише за пультом. Він гостро переживав будь-які «накладки», неточності у виконанні й помилки у виставах, але чітко вирізняв їхню причину: де це випадковість, а де недбалість і тому — рецидив.

Одного дня соліст Михайло Шевченко, володар надзвичайних вокальних якостей, у виставі «Бал-маскарад», захопившись мізансценічним завданням — максимально пригасити світло ліхтаря, який він тримав у руці, не вступив зі своєю реплікою і, не заспівавши жодної ноти, таємничо покинув сцену. Виникла пауза... Зазвичай після подібних випадків відбувався гучний «рознос». А тут диригент обмежився записом у книзі зауважень стосовно вистави — навпроти прізвища Шевченка він написав: «Добре тримав ліхтар!».

До речі, після прем’єри та нервового напруження Тольба був якимсь особливо світлим, дивовижно гарним, дуже милою доброю людиною. Він не був забобонним, але в театральні прикмети вірив. У період постановки «Балу-маскараду» ми з великою групою співців і музикантів ішли вулицею. У Веніаміна Савелійовича впав на тротуар клавір опери, і він привселюдно сів на нього (за прикметою, якщо ноти впали, то, аби постановка була вдалою, треба обов’язково сісти на них, що він, ні на хвилину не замислюючись, і зробив. — Л. С.).

Останніми роками В. Тольба приділяв багато уваги інструментовці та редагуванню партитур (наприклад, Другої симфонії Л. Ревуцького), написанню монографічних статей про своїх колег — композиторів, диригентів, співаків. Ці розповіді, багато з яких зібрані в його книжці «Статті. Спогади», зігріті добрим серцем великого майстра, що цінував в людині обдарованість, талановитість, а головне — вміння й бажання працювати так, як це робив він сам упродовж усієї своєї яскравої та напруженої творчої діяльності.

Мене завжди дивувала легкість, із якою розлучалося тодішнє керівництво України з диригентами такого рангу, як С. Тольба, Н. Рахлін, К. Сімеонов. Адже Веніамін Савелійович, вийшовши на пенсію 1959 р., коли йому не виповнилося й 50-ти років, іще 14 років викладав у консерваторії, не маючи можливості одночасно працювати в театрі. Так само у конфліктних ситуаціях, що виникли, не намагалися утримати й Н. Рахліна та К.Сімеонова, котрі виїхали 1962-го і 1966-го року. А в результаті, за вісім років Київ втратив трьох найбільших диригентів! Це негайно позначилося на рівні музичного життя нашої столиці. Я переконаний, що сьогоднішній стан музичного виконання, дефіцит диригентських кадрів нерозривно пов’язані з бездумним, безвідповідальним ставленням до видатних диригентів того часу!

Веніамін Савелійович був чудовим у своїй якійсь дивній соромливості, скромності. Коли йому виповнилося 70 років, він виїхав до Мінська, аби не бути присутнім на своєму ювілеї. Цій даті була присвячена моя стаття в журналі «Музика». І ось я отримую з Мінська лист (у конверті з портретом Льва Толстого) з таким змістом: «Дорогий Леве Миколайовичу! Ваша стаття про мене прекрасна (як літератор ви не осоромили свого тезку, теж хорошого письменника). Все у статті чудово, нетрафаретно, талановито, розумно, крім одного маленького недоліку: замість мого прізвища слід було б поставити інше, більш гідне вашої чудової статті».

У моїй пам’яті він залишився вчителем, наставником, надзвичайною людиною з почуттям гумору й високою гідністю, великим музикантом. Веніамін Савелійович говорив: «У мені помер юрист, я все життя хотів бути юристом». Але, на наше щастя, він приніс величезну радість усім, хто з ним працював, як музикант.

Лев ВЕНЕДИКТОВ, головний хормейстер Національної опери України, лауреат Шевченківської премії, Герой України
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments