Війна - не продовження політики, а поразка політики.
Ганс фон Зект, німецький державний і політичний діяч

Дмитро Пожоджук: «Молюся над кожним «хрестиком»

17 травня відзначатимемо Всесвітній день вишиванки
16 травня, 2018 - 19:44
ФОТО З АРХІВУ ДМИТРА ПОЖОДЖУКА

Дмитро Онуфрійович — письменник, журналіст, громадсько-політичний діяч, етнограф, фольклорист, писанкар, вишивальник та етнолог. Його творчість викликає позитивні емоції, створює естетичну насолоду і добрі думки. Митець пропагує своїми творами Україну у світі! Пожоджук відродив писанкарство у нашій країні після його занепаду в період розгулу атеїзму. Саме з його ініціативи 1992 року було проведено I Всеукраїнський конгрес писанкарів, а в Києві — I Міжнародний з’їзд писанкарів, на який з’їхалися українські писанкарі та дослідники писанкарства з Канади, США, Франції, Німеччини, Польщі, Великобританії... «День» поспілкувався зі знаним гуцульським майстром із вишивання та писанкарства.

«НАШІ УЗОРИ НА ВИШИВАНКАХ, ПИСАНКАХ, КЕРАМІЦІ МАЮТЬ СВОЮ НАЦІОНАЛЬНУ СИМВОЛІКУ»

— Дмитре, ти встиг пройти чимало випробувань і гонінь, адже за своє хобі за радянських часів вважався буржуазним націоналістом, а нині знову борешся за рідне, за генетичний код у незалежній державі.

— Якщо подивитися багато світових музеїв, то гідне місце в них відведено українським писанкам і нашій вишивці, адже це наш внесок у світову культуру, в тих ремеслах ми були і маємо залишитися основоположниками. Щоправда, наповнювалися експонати роботами наших земляків із діаспори, адже комуністи українців до цього ніколи не допускали.

Історія писанок сягає в далеке минуле українського народу і пов’язана ще з язичницьким ритуалом возвеличення одвічного закону весняного відродження землі. Наші знамениті писанки беруть свій початок від прадавніх вірувань народу. А якою гордістю є найбільший у світі пам’ятник у вигляді писанки, який встановлено у Веґревілі, велику частину населення якого становлять канадські українці. Військове міністерство 1974 року дало кошти на найкращий мирний пам’ятник на честь сторіччя Королівської канадської кінної поліції. Конкурс виграли українці, найкращим визнали 10-метрове великоднє яйце, що символізує мир і безпеку, яку представники кінної поліції змогли забезпечити першим поселенцям цього регіону та їхнім нащадкам. Та й не забуваймо, що тими піонерами еміграції були прикарпатці Іван Пилипів і Василь Єлиняк, вихідці із села Небилів — нині Рожнятівського району.

Тюремні вишивки Ганни Процків-Лівень,1949 р.

Знаєш, як образливо було чути, коли на діаспорних фестивалях за радянських часів українцям дорікали, що, крім яйця в Канаді, нічого не мають: ні держави, ні правдивої історії... На що наші відповідали: «Нічого страшного, коли прилетить та птаха, яка знесла те яйце, вам усім буде сутужно...»

Але чому на своїй рідній землі належно не поціновано народні звичаї, традиції на такому рівні, як це роблять світові народи?

— Зростає покоління без елементарних історичних знань. Через те й маємо всі біди — і війну на Донбасі, і Крим не наш... Дитя народжується і росте свідомим та національно багатим лише в родинах національних фанатиків — так виглядає, що у свого роду диваків. Не забуваймо, що народна пісня, вишивка, писанкарство були й залишаться національною ідеєю країни. Ми досі живемо без своєї ідеології, не знаємо навіть, на чому стоїмо і яку Україну будуємо.

Не забуду, як 1992 року вперше в Києві проводив Міжнародний з’їзд писанкарів. Скільки було проблем, як сприймалося вороже, ніхто на державному рівні не допомагав, ба більше, навіть шкодив! А ще до того пощастило в Івано-Франківську провести перший Світовий конгрес писанкарів, куди з’їхалася діаспора з усього світу і заявила на увесь голос, яке багатовікове невимовне багатство маємо. Якщо взяти давні писанки і вишиванки та узори Курщини, Воронежчини й порівняти їх з рідними із Поділля, Лемківщини чи Гуцульщини, то це одне й те ж! Де раніше жили і творили українці. А взяти Московщину, там подібного й близько не було. Наші узори на вишиванках, писанках, кераміці мають свою національну символіку, яку можна прочитати історично.

Що не кажи, але українська національна вишивка, писанка, їхні найкращі вікові традиції не лише збереглися, а й поширюються завдяки таким фанатам справи, як ти, Дмитре! Тим паче, що дехто вважає ці ремесла суто жіночими.

— У нас, у Космачі, мав колись парафію Володимир Романюк, майбутній патріарх, який і досі спочиває у Бозі під стінами Святої Софії...Так-от: він у тодішні комуністичні часи закликав парафіян не соромитися звичаїв, традицій, одягатися у вишиванки, продовжувати звичаї писанкарства. А це вважалося таким, що суперечило радянській ідеології, ворожим. Так і я через своє улюблене заняття завжди для них був буржуазним націоналістом.

Та держава була гріховною, чужою, а теперішня незалежна Україна сприймає твоє вподобання як належне?

— На жаль, того, на що так чекали і сподівалися, за що гинули найкращі сини й дочки, ще далеко не видно. Лише справжні патріоти мають керувати державою. І культурою! Ті, хто живе Україною, мовою, піснею, вишиванкою... Мені стає страшно, коли бачу теперішню «еліту» в найбільші свята. У які вишиванки вони вдягаються разом з дружинами, дітьми, родиною? Зазвичай це дешеві китайські, машинні, бездушні роботи без національного духу та української енергетики! Хоч наша влада купається в мільйонах та мільярдах, але шкодує грошей навіть на вишиванки.

Я не гонюся за кількістю, не прагну бути рекордсменом. Вишив майже 200 вишиванок, нехай вишию, як дасть Господь, ще стільки ж. Але я молюся над кожним «хрестиком», співаю народні пісні, прошу Бога, щоби все мені вдалося, щоб людині вона припала до душі, щоб оберігала від усього злого. Добираю цікаву і щоразу іншу кольорову гаму, додаю до неї оригінальних знаків орнаменту, вважаю на колір очей майбутнього власника, його статуру, ба навіть характер. Коли це оминати увагою, то вишиванка ніяк не буде приносити користь, а, навпаки, шкоду! Треба зважати на всі нюанси, все треба робити з великою любов’ю, з бажанням приносити добро. Така вишиванка, як у нас кажуть, навіть від лиха та куль може захистити.

«МЕНЕ НЕГЛАСНО ВИЗНАЛИ «ІНАКОМИСЛЯЧИМ» І НІДЕ НЕ ПРИЙМАЛИ НА РОБОТУ ЗА ФАХОМ»

— Чи вдалося тобі в такому незвичному для чоловіка мистецькому вподобанні щось почерпнути з основного фаху, адже ти закінчив факультет журналістики Львівського університету?

— Так, нічого випадкового в житті немає. Журналістика дала мені дуже багато. Я навчився все структурувати, не мав страху, що робити з величезним масивом зібраного. Все узагальнював і почав писати книжки, ділитися найсокровеннішим, розповідати іншим те, чого навчився і до чого дійшов сам. Після університету потрапив у буковинську Новоселицю, в районну газету «Ленінським шляхом» (які назви тільки не видумували, аби догодити режимові, аби вислужитися!). Потрапив у співочий край родини Софії Ротару та Лілії Сандулеси, там же творчо зростав і Микола Мозговий. Українським в окрузі було єдине село, решта — молдавські. Наклад видання був двомовний. Мені все було чуже, коли посилали в колгоспи, то на зборах про погане говорили молдавською, про добре — російською. Редакторка була завзятою комуністкою. Не витримав там навіть місяця, перевівся у «Радянські Карпати» — районку глухого і найбільш віддаленого Путильського району. І там недовго пробув — потрапив у Кіцмань, у «Радянське село», там мав бодай якусь віддушину на благодатній батьківщині Дмитра Гнатюка, Івана Миколайчука, родини Михайла Івасюка та їхнього сина Володимира. У селах кожного району записував народні пісні, збирав легенди, мені прості люди давали кусочки вишиванок, які складав в окремі альбоми. Їх маю й досі. Села на Буковині інтернаціональні, тож яке багатство і яку безцінну історію та які унікальні узори дала мені можливість зібрати журналістика. Хоч це насторожено сприймали і на мене настукали. За вказівками районних відділень КДБ мене негласно визнали «інакомислячим» і ніде не приймали на роботу за фахом. Таким чином, мене ще більше прив’язали до вишивання.

Цікавим фактом у твоїй біографії є два терміни роботи на посаді селищного голови Космача. Чи не шкодуєш?

— Мені двічі довірили, двічі мене просили. Хоча адміністративна робота для творчої людини — змарнований час. Зробив чимало, доклався до своєрідного піару Космача на увесь світ. Вільного часу майже не мав, за ті два терміни, на жаль, нічого не вишив. Ось за цим шкодую найбільше.

Хоч ти вже не селищний голова, але вільного часу й надалі не маєш, адже чи не щоденно приймаєш гостей із усього світу.

— Гості — також частина мого життя. Все що знаю, розповідаю, розкриваю всі набуті знання, не маю жодних секретів. Ніколи не забуду свого односельчанина, до якого часто навідувався, він учив мене життя. Не раз казав старенькому: «Якось незручно, ви стільки на мене витрачаєте свого часу...» На що той з усмішкою відповідав: «То дуже добре, коли приходять люди. Найгірше, коли перестануть заходити...»

«БАГАТЕ ПРИДАНЕ» / ФОТО ЄВГЕНА ТИМЧЕНКА

Приїжджали до мене японці, китайці, індіанці... Кого тільки не було. Навіть нещодавно був чернець із Перу. Ми порівнювали наші культури, знайшли чимало спільного. Один з японців здружився зі мною, він настільки пройнявся українством, що навчився співати на бандурі наші думи та пісні, одружився з нашою львівською дівчиною Олею, ходить в українських народних строях.

Ті зразки вишивок, які я поназбирував, дуже зацікавили китайців. Вони давали мені величезні гроші, щоби їм продати. Вони хотіли те все використати для машинної роботи. Звісно, для мене подібне — великий гріх, такі вишивки мертві, тож відмовив їм.

Ніколи не забуду, як на мою виставку в Каневі прийшли болгарські поліцейські і признали за узорами болгарську сорочку. Що таке гени — своє, рідне, впізнається одразу!

А які приємні спогади залишила світова фотомайстриня Таня Д’Авіньйон, яка гостювала у мене на Великдень. Фіксувала традиції, наші звичаї, не пропускала жодної деталі. Боже, як вона філігранно й талановито вміє це робити! Кожен кадр — вишуканий шедевр! А ще їй так у нас сподобалося, що невдовзі приїхала на космацьке весілля... кіньми. Де не лише молодята, а й гості — верхи на конях! Гордий, що долучився і допоміг Тані зафіксувати унікальні кадри, які відходять, але які ще живуть і продовжують життя в моєму рідному Космачі.

Роки летять. Болить мені за рідне. По золоту ходимо, маємо те, що нас підносить і возвеличує як націю, як самобутній народ. Ще не цінуємо. Є на те причини. Проте ніхто нам не винен, треба починати з нас самих: із колиски, садочків дитячих, ранніх шкільних класів, із родини. Але, як писав великий Іван Франко: «Прийде ще час!» І я в це вірю.

Михайло МАСЛІЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments