Ми з вами дивимося на те, як у нашій Україні народжується громадянське суспільство. Українці вже не бояться і мають відвагу виявляти ініціативу
Левко Лук’яненко, український дисидент, громадський діяч

«Дух свободи в наших генах»

Композитор Євген Станкович — про музику, життя і війну
22 травня, 2015 - 11:03
23 ТРАВНЯ У КИЇВСЬКОМУ МУНІЦИПАЛЬНОМУ ТЕАТРІ ОПЕРИ І БАЛЕТУ ДЛЯ ДІТЕЙ І ЮНАЦТВА ВІДБУДЕТЬСЯ ПРЕМ’ЄРА БАЛЕТУ «МАЙСЬКА НІЧ» ЄВГЕНА СТАНКОВИЧА, СТВОРЕНА ЗА МОТИВАМИ ПОВІСТІ ГОГОЛЯ В ПОСТАНОВЦІ ХОРЕОГРАФА ВІКТОРА ГАЧЕНКА / ФОТО НАДАНО ЛІТЧАСТИНОЮ ТЕАТРУ
ЄВГЕН СТАНКОВИЧ
ЄВГЕН СТАНКОВИЧ

Нещодавно відбувся III Міжнародний інструментальний конкурс Євгена Станковича, який підтвердив, що росте прекрасна творча молодь, чиї імена дуже скоро прикрасять афіші найпрестижніших концертних залів не лише України, а й світу. «День» уже писав про переможців цього творчого змагання і чарівну юну киянку, прекрасну скрипальку Катерину Ващенко, котра здобула Гран-прі (див. №70 від 22 квітня ц. р.).

Коли слухаєш музику Євгена Федоровича, то здається, що маестро має дар провидця, настільки його твори масштабні, поліфонічні — це немов музартефакти, де сучасність поєдналася з традиціями українського мелосу, рідного краю композитора — Закарпаттям, а також це свідчення про непросту історію нашої країни (через Голодомор, Бабин Яр, Другу світову війну, Чорнобильську трагедію)... Кожна нота — як одкровення, і ти розумієш, що це написано генієм, який є нашим сучасником!

Станкович — комунікабельна і демократична людина. З ним цікаво та приємно спілкуватися. У нього немає комплексів метра, суперзірки, дивацтв, на які досить часто страждають творчі люди. Це дуже організована людина, патріот, який переживає за долю України і впевнений, що «діло наше праве»! Ми розпочали розмову з конкурсу, якому маестро дав своє ім’я, потім Євген Федорович розкрив деякі секрети своєї композиторської «кухні», та не обминули ми й болючого питання — війни на сході, а також хто нині друг, а хто ворог тощо.

«Я МАЮ МЕТУ І ПОСТУПОВО ДО НЕЇ ЙДУ»

— Євгене Федоровичу, чим відрізняється конкурс від попередніх і чим запам’ятається?

— Це був конкурс із конкурсів (змагалися музиканти з чотирьох різних напрямків: фортепіано, струнні, народні, духові та ударні інструменти), тобто свою майстерність могли показати діти (молодша та середня групи — від 8 до 18 років) і молодь (старша група від 19 до 32 років). У цих змаганнях можна було почути різноманітний музичний спектр. Членами судейських бригад були висококваліфіковані фахівці: Анатолій Баженов, Володимир Колокольніков, Андрій Остапенко та інші, які мають величезний досвід як музиканти і як педагоги. Мене порадували всі конкурсанти, нагороди здобули дійсно найкращі, і дай Боже їм далі рости і радувати нас своїм мистецтвом! Якщо в попередніх конкурсах лідерами були піаністи, то зараз — скрипалі. Я слухав і радів — яка талановита у нас молодь (були представники з різних областей України). Гран-прі здобула 12-річна скрипалька Катя Ващенко — це винятковий талант, і нагороду вона одержала за високу майстерність... Хоч зараз скрутний час і фактично йде війна на сході, анексований Крим, але, на мою думку, мистецькі заходи такого рівня дають людям розраду для душі. Отже, незважаючи ні на що, конкурси і фестивалі потрібно проводити, щоб люди могли побачити талановиту молодь, за якою — майбутнє.

— Ще 2007 року ви проансували написання нової опери «Страшна помста» за Гоголем (проект знаковий тим, що первинна ідея опрацювання цього сюжету належала вашому вчителю Борисові Лятошинському). Твір замовило вам керівництво Національної опери, а коли чекати на прем’єру?

— Роботу мені довелося переривати, бо було багато інших важливих замовлень. Із останніх — відбулася світова прем’єра п’єси «Дотик янгола», яку виконала видатна скрипалька українського походження Соломія Івахів у Карнегі-Холлі (США) разом із піаністом Менгом Чіех-Лью. У Швейцарії — прем’єрне виконання секстету «Міражі» (скрипка, віолончель, кларнет, флейта, фортепіано, ударні) ансамблем «Нью-Музік» (один із кращих ансамблів Європи), а п’єсу «Фреска Майдану» (скрипка й фортепіано) — в Італії. Фактично я не мав можливості закінчити «Страшну помсту» та й великого бажання якнайшвидше поставити оперу поки що не відчуваю від дирекції театру. Гадаю, десь до кінця року допишу оперу...

«Страшна помста» — унікальна річ! Насправді, мріяв написати оперу за мотивами гоголівського твору Борис Миколайович, але лібрето йому забракували, і довелося Лятошинському писати... «Щорса» (такі були часи). Я задумав написати оперу ще за життя Стефана Турчака (геніальний був диригент), Юрій Іллєнко написав лібрето, але хвороба Стефана Васильовича, різні пертурбації в театрі стали цьому на заваді, і тому роботу весь час відкладав... Знаєте, багато композиторів бралися за цей твір Гоголя (можна згадати не лише Лятошинського, а й Шостаковича, Щедріна), але повість якось не давалася, бо вона досить складна, на грані між містикою та притчею. Я вважаю, що поспішати не потрібно, бо Микола Гоголь потребує дуже вдумливо підходити до своїх творів. Але я маю мету і поступово до неї йду...

«НЕ ВІДМОВЛЯЮСЯ ВІД ЖОДНОГО СВОГО ТВОРУ!»

— Як народжується ваша музика?

— Доводилося працювати в різних умовах, так що я навчився не реагувати на зовнішні подразники, зосереджуючись на власній музиці. Ще підлітком, прочитавши листи Петра Чайковського, був вражений висловлюванням класика: «Я пишу музику так, як швець шиє взуття. Працюю щодня». У цих словах маестро є істина творчого процесу. Відсікається надумане, деяка людська бравада: о, я творю! І сім’я має ходити навшпиньки... Композиторська праця — дуже важка щоденна робота. Вона вимагає багато внутрішніх та фізичних сил. Є такі масштабні твори, на які витрачається маса енергії. Не секрет, що напруження дається взнаки у кожного автора по-своєму. Були й у мене нелегкі періоди, коли здавалося, що все, це — мій останній твір... Якщо погортати все створене мною, то я завжди прагнув до «чистої музики» — і в камерних, і великих жанрах. Свою творчість я не поділяю на якісь періоди і не вважаю якісь твори в ньому «епохальними». Але не відмовляюся від жодного свого твору! Я починав із авангарду, досить радикального, багато ним займався, і мені це було цікаво. Потім цей інтерес згас... Зараз пишу інакше. Пишаюся тим, що твори, які я написав навіть 40 років тому, звучать і нині. Радію, що їх грають, що отримую пропозиції від молодих музикантів писати для них. Значить, я перебуваю у творчому процесі. І незважаючи на роки, не збираюся зупинятися. У кожного композитора бувають миті якогось прозріння. Наприклад, партитуру «Бабиного Яру» я напивав за два місяці, а «Панахиду» — за місяць. Інколи за ніч все з’являється у голові, і треба лише сісти й за кілька днів усе записати. Я не чекаю натхнення, пишу, коли є необхідність, і одразу відчуваю, як це звучатиме в оркестрі...


ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Музика — це все моє життя! Вік не дозволяє займатися політикою. Чесно скажу, що це мені зовсім нецікаво, і шкодую, що свого часу витратив на це «заняття» чимало сил. Тепер, оглядаючись назад, вважаю, що краще б писав музику... У майбутнє дивлюся з тривогою і надією. Важко на душі, бо йде війна, колишні друзі і навіть брати опинилися по різні боки «барикад», щоденно гинуть люди — не лише військові, а й мирні жителі. Я вважаю, що війна на сході штучна, роздмухана кремлівською агітацією та проросійськими сепаратистами-бойовиками, немає об’єктивних причин воювати і давно пора припинити це кроволиття. Був би молодшим, то, мабуть, отримав би повістку з військкомату як військовозобов’язаний (був артилеристом).

— Ви ж музикант, композитор, то невже служили не в Ансамблі пісні й танцю Збройних сил, а в артилерійській бригаді?

— Я три роки прослужив у армії. Забрали з першого курсу Львівської консерваторії (провчився лише два місяці). Якраз тоді у світі сталася «Карибська криза», і в колишньому СРСР усі військові кафедри у вишах ліквідували, бо хлопців призовного віку (1943—1943 років народження) було мало і до збройних сил забирали навіть тих, у кого вже були діти, і тих, кому було 27—28 років. Я потрапив не до музичного взводу, а до артилерійського. Став наводчиком 122-міліметрового міномета. І коли нині показують у теленовинах артилерійські обстріли на Луганщині й Донеччині, то я знаю, як це страшно і небезпечно. Якщо в позицію чи якийсь об’єкт влучить такий снаряд, то вижити майже неможливо. Уже рік українська земля палає у вогні, і жодні «Мінські угоди», «норманські формати» не діють, а тому потрібно всім політикам щось кардинально змінювати у своїх діях. Бо інакше цей конфлікт затягнеться надовго. Не знаю, що буде, але чомусь серце стискається від відчуття, що всіх нас чекають ще дуже важкі часи. Але переконаний, що Україна вистоїть!

Пригадую 1990-ті, коли наша країна стала незалежною, я жив тоді в Канаді і привіз до Києва від громади діаспори гімн «Ще не вмерла України і слава, і воля», зробив музичну обробку, і з яким піднесенням усі співали... Майдан показав, що за волю і свою рідну землю люди готові віддати життя! У нас споконвіку жили люди різних національностей, і дух свободи нуртує в наших генах. Може, це й тому, що географічно Україна ближча до цивілізованого світу або наші люди більше обізнані, що відбувається, а тому знову вішати на свою шию комуністичне ярмо наша молодь, за якою майбутнє, не дозволить.

«ПОКИ ЩО МИ БАЧИМО НЕ БРАТСЬКУ, А ЯКУСЬ ЗВІРИНУ ЛЮБОВ»

— Після вірнопідданського листа Путіну про «одобрямс» анексії Криму, якого підписали кілька сотень видатних діячів російської культури, — немов підведено риску після майже 361-річним «добровільним возз’єднання» України з Росію... Чи спілкуєтесь ви тепер зі своїми російськими колегами?

— Спілкуюсь, але, як і раніше, не можу себе назвати «тусовочною» людиною. Музика потребує зосередженості, і гаяти час просто на «спілкування» не люблю. Нещодавно до Києва приїжджав відомий диригент Федір Глущенко із Москви. З 1973-го протягом 15 років він працював у Державному симфонічному оркестрі України (нині Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України. — Т. П.): спочатку як другий, а потім — головний диригент. Він нерідко брав участь у фестивалях в Одесі, Львові, Києві, багато гастролює світом. Зараз, коли чимало музикантів відміняють свої виступи, Глущенко не побоявся до нас приїхати. Ми спілкувалися після концерту, який відбувся з величезним успіхом, але у мене склалося враження, що Федір Іванович дещо розгублений. Одне він бачив і чув по російському ТБ, і зовсім інше — тут, у Києві. Знаєте, мої знайомі мають уже поважний вік, і вони не зовсім розуміють, що ж насправді відбувається, чому люди вийшли на Майдан, чому українці не хочуть іти назад у СРСР, чому на сході воюють проти «русского мира», що преться на нашу землю, і чому мріють жити вільно за європейськими цінностями... Мені здається, що кремлівська пропаганда заподіяла дуже багато шкоди, і навіть інтелігентні, толерантні росіяни інколи не можуть розібратися, де брехня, а де правда. Та й наші політологи весь час щось аналізують, лякають людей масштабною війною. Як на мене, то треба менше говорити, а діяти — кожен на своєму місці. ЗМІ повинні об’єктивно інформувати, давати людям конкретні поради, як діяти, наприклад, у разі артобстрілу, де найближче укриття, що туди потрібно брати з продуктів і речей, як надати першу допомогу пораненим. Нас не треба агітувати. Більшість українців дуже патріотичні, а інформація — велика сила! Але те, що зробило російське ТБ — ганьба! І зараз ми пожинаємо ці «плоди» — дві країни-сусідки розсварили, а цей наш «брат» не повинен поводитись, як агресор. Поки що ми бачимо не братську, а якусь звірину любов. Для мене і друзів дії Кремля — величезна несподіванка, і крім російського мата, про це не скажеш. Але я вірю, що Україна здолає всі труднощі, і Бог нам допоможе, бо зараз кров’ю виборюється незалежність нашої країни.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ