Чесність виростає тільки на ґрунті свободи.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представник культурного руху шістдесятників

Два генії: Франко та Курбас

27 серпня, 2010 - 00:00
ЛЕСЬ КУРБАС / ІВАН ФРАНКО

До дня народження Івана Яковича Франка, який відзначається 27 серпня, «День» пропонує до уваги наших читачів уривок із книжки «Коріння й університети Леся Курбаса» — «Літературні спроби Леся Курбаса. Контакти з Іваном Франком». У цій монографії мистецтвознавець Раїса Скалій відкриває маловідому сторінку не лише в курбасознавстві, а й у франкознавстві.

ЗАМАЛЬОВКИ-СНИ

Понад усе в житті Курбас любив театр і літературу. Якщо покласти ці дві пристрасті на терези, то, гадаю, не переважить жодна шалька. Перебуваючи увесь час у полоні прочитаного, він не міг сам не взятися за перо. Писати він почав із малих літ, коли здійснював із братом Нестором і дітьми акторів театру «Руська Бесіда» вистави для дітей. Тоді Курбас під враженням не лише прочитаних казок, а й спектаклів, які бачив на кону, створював перші інсценізації. Захоплення пером посилилося в гімназійні роки, коли Лесь брав активну участь у випуску напівлегального гумористичного листка, до якого він не тільки подавав тексти, а й робив сатиричні замальовки.

Першу літературну спробу етюд «В горячці» Курбас написав у восьмому класі. Разом зі своїм другом Томою Водяним, із яким навчався в тернопільській гімназії, 11 березня 1906 року звернулися з листом до Івана Франка з проханням надрукувати їхні твори в щомісячнику «Літературно-науковий вістник», де письменник був одним із редакторів.

«Вельмишановний Добродію!

Для спробуваня своїх сил на літературному полі зважились ми оба підписані написати по одному «творови» та шлемо отсе їх до Вас, щоб почути Вашу гадку про них, та про нас яко «літераторів». Як можна, то помістіть в ЛНВ, а як ні, то киньте в кіш, а нам дайте лише відповідь, на яку залучаємо марку.

Ми там не дуже такі й горді на ті «твори», а лиш на те, щоб знати, чи варто нам тратити час на їх , шлемо Вам сі стрічки.

Не маємо чого встидатись, і кладемо свої імена під листом. Просим теж о скору відповідь бо ми дуже нетерпеливимось».

Їхня молодеча відчайдушність відчутно межує з певною зухвалістю. Одночасно відчувається невпевненість, острах бути висміяними. Юні адепти літератури сподівалися, що Іван Якович відповість їм швидко. Та не дочекавшись миттєвої відповіді, друзі через півмісяця написали письменникові другого листа:

«Високоповажний Пане Добродію!

Просимо не гніватись, що ми так наприкряємось Вам своїми листами, тим більше, що Ви усе дуже зайняті. Ми виклали до Вас 12 марта свої перші проби літературні разом з уклінною просьбою прислати нам в листі свою гадку, чи є в нас який талан, чи працювати нам далі на полі літературнім, та чи може бути з того якийсь хосен.

Досі не маємо ніякої відповіді, і з того виносимо, що Ви або не получили нашої посилки, або, що Вас неприємно вразив занадто фаміліярний тон листа, або по-третє, що ті наші проби взагалі стоять низше того, щоб Ви уважали за відповідне про них що-небудь нам написати. В разі, коли б зайшов перший случай, то просимо о поданє нам ласкавої звістки, то ми вишлемо свої проби вдруге; осли б зайшла друга евентуальність, то просимо покласти се на карб звичайного в нашім віці незнання savoiv vivre.

Що ж до третього, то всяка відповідь буде для нас много значити, бо ж о неї нам тільки ходило. Як можете, то просимо о ласкаву відвовідь перед 7 цьвітня, тому, що в тім дни роз’їзджаємось на великодні фериї і лист в гімназії легко може пропасти. Ще раз перепрашаєм за влізливість, та дуже й дуже просимо о ласкаву відповідь».

Примітним є те, що юні адепти відважились звернутися зі своїми першими літературними спробами саме до одного з найвизначніших літературних метрів — Івана Франка, якого глибоко шанували за гігантську працю й величезну громадську діяльність. Думка написати саме до Франка, вочевидь, належала Лесеві. У родині Курбасів до письменника ставилися з особливим пієтетом. Його батько — відомий актор галицького театру, Стефан Янович був першим виконавцем ролі Михайла Гурмана в п’єсі Івана Франка «Украдене щастя». Він грав також Хоростеля в п’єсі Франка «Учитель», писаря Качуркевича в «Рабині». Пізніше сам здійснив постановку комедії «Учитель» та п’єси «Саламейський алькальд» Кальдерона, яку переклав Франко, почав працювати над його історичною драмою «Сон князя Святослава».

Іван Франко багато зробив для галицького театру. Крім того, що значно розширив його репертуар власними талановитими сценічними творами, він часто виступав у пресі, підтримуючи колектив. Зокрема, в польській газеті письменник надрукував велику розвідку «Руський театр». У ній він дуже схвально пише про гру Стефана Яновича.

«Крім Підвисоцького, головною силою української сцени є Янович, що давно вже грає ролі перших любовників. Як сільський парубок він дійсно незрівнянний; він уміє бути і щиро веселим, і понурим, уміє у найбільш патетичних сценах бути природним і правдивим. Сцени спокійні, ідилічні, ніжні вдаються йому менше, він для них дещо заважкий. І на ньому, як і на Підвисоцькому, позначився добродійний вплив сценічних зразків із України, які, хоч і недовго, він спостерігав на місці. Янович — це для української сцени в Галичині дуже корисна сила, і ми не сумніваємося, що розвиток його художнього обличчя ще не закінчений і що в ролях характерних він виявить себе також добрим артистом».

Лесь, звісно, бачив у театрі «Руська Бесіда» всі вистави, поставлені там за п’єсами Франка і все читав, що виходило з-під пера улюбленого письменника, знав напам’ять багато його поетичних творів, декламував їх зі сцени в концертах. Саме тому друзі вирішили звернутися зі своїми першими літературними спробами безпосередньо до Івана Яковича Франка.

Етюд Леся «В горячці» з’явився в «Літературно-науковому вістнику» у квітневому 34-му числі за 1906 рік під псевдонімом Зенон Мислевич. Зауважимо, що в книжці «Лесь Курбас. Спогади сучасників», яка вийшла 1969 р. у видавництві «Мистецтво», Лабінський припустився п’яти грубих помилок. Він подає «1906 р. ...24 квітня у 24-й книжці «Літературно-наукового вісника» (Львів), що виходив за безпосередньою редакцією І. Франка, Курбас під псевдонімом «Зенон Мислевич» опублікував своє оповідання «В горячці».

Щодо назви, то Курбас назвав свій етюд не в «В гарячці», а «В горячці». Твір не міг бути надрукованим 24 квітня, адже це місячник, а не газета; і з’явився він не в 24-му, а в 34-му числі, часопис тоді називався «Літературно-науковий вістник», а не Вісник, його редагував не лише І. Франко, а й М. Грушевський та В. Гнатюк. Це важливо знати, бо всі ці помилки стали репродукуватися в усіх виданнях, де йдеться про літературні спроби Курбаса.

До речі, перший твір Курбаса був надрукований через місяць після того, як він його надіслав. Імовірно, що Франко так швидко подав до друку новелу Леся з пошани до його батька — актора Стефана Яновича. До всього Франко тісно співпрацював по лінії Наукового товариства ім. Т. Шевченка з близьким родичем Леся — Романом Курбасом із міста Борщів. Про це свідчить лист Романа Курбаса до письменника, датований 31 березня 1904 року. У ньому Франко запрошував Романа Курбаса до Львова, щоб той 4 квітня 1904 року взяв участь у засіданні товариства. Відчувається, що Іван Франко і Роман Курбас не тільки добре знайомі, а й є однодумцями. Тож, вочевидь, саме через батька — Стефана Яновича і дядька — Романа Курбаса письменник так прихильно поставився до юного Леся та сприяв тому, аби його перша літературна спроба дуже швидко побачила світ.

Новела «В горячці» — невеликий етюд на чотири сторінки. Деякі дослідники акцентують на тому, що написаний він під враженням газетного повідомлення, про те, як після допитів у жандармському управлінні офіцер віддав молоду дівчину-революціонерку на зѓвалтування жовнірам. Та коли уважно проаналізувати твір, то виникає думка, що газетне сповіщення послужило Курбасові лише приводом для того, щоб вихлюпнути власний душевний біль, який виник після втрати дорогої для нього людини — брата Нестора.

Звісно, Курбаса надзвичайно схвилювало повідомлення про наругу над молоденькою революціонеркою. Це відображено в другій чистині новели, яка розпочинається з газетного повідомлення: «Революціонерку Х., молоду дівчину, офіцер віддав на поталу жовнірам». Цей вандальський факт доводить героя твору до шалу. Він вибухає гнівом проти будь-якого зла, жорстокості й насильства, повстаючи при цьому навіть проти Всевишнього: «Де ти... Боже? Се, що в неї було найсьвяйтіше — честь дівочу, потоптати ногами, знасилувати?. Так воно не вернеть ся вже їй ніколи!»

Курбас зримо бачить цю наругу. Описує її як режисер: «Бачу її в хвилі, як солдати серед дикого реготу та безсоромних дотепів і рухів ведуть її з собою. Вона пручаєть ся, рветь ся, благає. Надармо... Плаче так спазматично... і кричить, кричить так дико!

— Пустіть! Пустіть! — Вона чує обридження до них. А вони регочуть ся, роздягають її»...

Образно відтворює Курбас і кошмарне видіння — сон у сні, що переслідує його героя. А також смерть молодої дівчини, хворої на сухоти. У першому і третьому розділах дуже багато особистого і, вочевидь, саме для висвітлення його і створювався етюд «В горячці». Лесь надіслав його Франкові в березні 1906 року, а в листопаді 1905-го в родині Курбасів сталася трагедія — помер молодший брат Леся — Нестор, гімназист третього класу. Курбас надзвичайно боляче переживав смерть брата, який був його товаришем протягом чотирнадцяти років. Ймовірно, Лесь був присутній, коли Нестор помирав, — із безпорадною розпукою дивився на геть схудле його обличчя, бачив ту останню сльозу, яка скотилася з очей Нестора. Уесь цей біль Курбас вихлюпнув в епізоді смерті хворої на сухоти молодої дівчини: «Стає мені перед очима знайома дівчина. Страшна недуга загніздилася в її грудях — родинні сухоти! Пригадую собі її біле лице, облямоване чорним волоссям на білім тлі подушки. Сині великі очі гляділи кудись у простір, перлила з них сльоза і видно було з тих очей одно бажання. Тужне бажання жити!»

Знаючи родинну трагедію Курбасів, стає зрозумілим, що Лесь у цьому розділі закамуфльовано вихлюпнув свої переживання від смерті близької йому людини, тільки разюче описав смерть дівчини, а не хлопчика, вочевидь, не захотів, аби всі зрозуміли, що йдеться про Нестора, що він на власні очі бачив, як відходив у потойбічний світ його брат. Тож сакраментальне запитання «Що провинила сухітниця?» — в цьому контексті легко прочитується: «Чим завинив чотирнадцятилітній Нестор, нитка життя якого обірвалася так нагло в такому ранньому віці?!»

Сухоти були родинним прокляттям Яновичів. Дружина Курбаса, Валентина Чистякова казала мені, що пані Ванда мала шестеро дітей, троє з яких померли малими від сухот. Через те, що вона часто ховала своїх дітей, у театрі «Руська Бесіда» її називали Ніобеєю. Тепер віднайдено документи, що 1895 року від сухот помер ще один молодший брат Леся — Корнелій. А останньою (теж від сухот) померла, ледь їй виповнилося сімнадцять років, сестра Леся-Надійка. В етюді «В горячці» Курбас, ніби передчуваючи цю ще одну страшну втрату, теж описав її власну боротьбу зі смертю.

Який нестерпний біль обпікав серце Леся, коли він виливав на папір свої переживання від втрати брата Нестора, можемо зрозуміти також потаємну суть першого розділу, де йдеться про кошмарні сни, що переслідують героя твору. Він набагато більший від першого і другого епізодів. У ньому закладено найвищу ноту переживань самого Леся. Натура артистична, екзальтована, він занадто гостро сприймав несправедливість довколишнього світу. Усе це відбувалося на його очах і залишило в серці на все життя глибокі невиліковні рани. Болісні переживання від втрати близьких йому людей не відпускали Курбаса ні вдень, ні вночі, загніздилися в підкірці мозку й підсвідомо приходили до нього у сни страшними видіннями. Курбас до разючості образно описує їх, називаючи вселенське зло химерним ім’ям — Гакарату Гіндубоя. Розмова з цим монстром, який є уособленням знущання й насильства, переходить в інший етап кошмарного сну: «Страх обгортає мене... Боюсь підняти руку в гору, щоб не діткнути ся знов стіни, і не знайти себе — в труні! Та страх перемагає. Спроквола піднімаю руку і вдаряю нею ... А-а-а! Я в труні, в труні! Жах страшний, розпука...»

Закінчує Курбас свій етюд тим, що ніби все це видалося його героєві «В горячці». Однак виходячи з того, що, на нашу думку, поштовхом для написання твору послужили факти з його особистого життя, це не фантазії, не видіння хворої уяви. Так достовірно, образно змалювати страшні переживання, які ввижаються героєві, можна лише за умови, що їх переживав і сам автор. У такій імпресіоністичній формі Курбас вихлюпнув на папір ті одвічні питання, які тоді, на початку ХХ століття, в передгрозові роки кривавих світових катаклізмів — воєн, революцій з їхньою страшною руйнівною силою, — мучили не лише його, а й багатьох мислячих людей: чому існує зло? Чому люди знищують собі подібних — фізично, морально? Чому топчуть людську гідність?

«ЛІКУВАННЯ ОКОВИТОЮ»

Другу свою новелу «Сни» Курбас також надіслав Франкові. Цей твір написаний 2 січня 1907 року в Старому Скалаті — у дні святкування Нового року. Втім, судячи з твору, настрій у Леся не був святковим. Він відчував себе приниженим — його не допустили до випускних екзаменів у гімназії, і він не отримав атестата про її закінчення. Ті, хто вчився набагато гірше за нього, вже навчалися в різних університетах, а його — найбільш здібного учня відсторонили. Це була перша величезна травма в житті Курбаса, яка доводила його до розпачу. Його вразлива душа щоденно ятрилась від болю, від недоброзичливих поглядів, від настирливо безпардонних питань... На додачу йому вперше довелося зустрічати Новий рік без друзів. Раніше він запрошував до дідового обійстя багатьох своїх гімназійних друзів, яких радо пригощала його мати — пані Ванда. Тепер Лесь нікого не хотів бачити, бо колишні товариші розповідали б про своє навчання в університетах, про нових викладачів, знайомих, дівчат... А чим він міг похвалитися перед ними? Все це ставало причиною затяжної депресії. Ймовірно, депресивний стан посилився також через те, що під час святкування Нового року батько випив зайве і з ним стався черговий напад його хронічної хвороби.

У ранньому дитинстві Лесь пишався батьком-красенем — першорядним актором трупи, який виконував головні ролі: козаків, гетьманів, коханців; мав сильний голос, завдяки якому викликав захват у глядачів, коли виконував пісні в музично-драматичних виставах, провідних партіях та оперетах. Проте з часом занадто вразливий Стефан не зміг спокійно витримувати негаразди кочового життя, інтриги, які вирують у будь-якому творчому колективі, особливо в мандрівному. Депресивний стан Янович почав «лікувати» оковитою. Це призвело до того, що в 33 роки він тяжко захворів і змушений був лікуватися, а через чотири роки — залишити театр і повернутися в обійстя батька. Це кардинально змінило життя всієї родини, негативно відбилося на самопочутті Леся. Із часом, як вважав Водяний, пошана до батька змішалася з гірким болем, а далі — роздратуванням і соромом.

Вочевидь, почуття Леся до батька було роздвоєним: зовні він його засуджував, соромився, але в душі співчував йому. І це вилилося на папері в новелі «Сни». Цей твір пронизаний суто особистим. Хоч Курбас розповідає про трагедію, що спіткала композитора, котрий оглух перед прем’єрою своєї першої та останньої опери, однак оповідка є лише тлом для того, щоб вихлюпнути назовні те, що його мучило впродовж багатьох років. У підтексті твору прочитується сімейна трагедія, яка щоденно ятрила душу Леся: він бачив свого батька-красеня геть знищеним, не спроможним виходити на сцену.

Героя твору «Сни» трагедія спіткала на злеті. Його спіткала страшна трагедія — глухота. Курбас вважає це кармою за родові гріхи. Новелу пронизує нав’язлива думка, що не давала Курбасові спокою протягом багатьох років: це відчуття власної рокованості, яке передалося йому в спадок від батька. В уста композитора Лесь вклав власне, наболіле, що роїлося в його голові, що через хворобу батька він не такий, як усі, і що над ним тяжіє родове прокляття. Дідичність! От що! Він був із гори засуджений!»

І провину за це герой покладає на батька: «По матері одідичив душу повну пісень, яких ніхто ще не чув, а по батькови — глухоту!»

Курбас теж вважав, що саме через батька його переслідують невдачі. Зате мати була для нього незаперечним авторитетом, він ставився до неї з великою пошаною та любов’ю. Лесь вважав, що саме від матері він успадкував свої таланти, виняткову музичність, «душу повну пісень»... У цій новелі він теж зазначає, що саме мати, навіть простим дотиком руки заспокоює його зболену душу, знімає з неї важку напругу, нервовий тягар... Засуджуючи батька за пияцтво, він одночасно співчував йому, більше того, навіть знаходив виправдання його прагненню втопити горе в склянці. Описуючи, як глухий композитор просить кельнера принести йому горілки, зазначає: «Мудрі люди видумали горілку. Вона розраду приносить. І легше терпіти...»

Жахливий фізичний і душевний стан — глухота, гонить героя Курбаса із власного дому, де він прожив багато років, із великого міста, де він зазнав слави і... став нікчемним. Композитор їде з дому на залізничну станцію, сідає в поїзд, і дорогою в нього визріває думка покінчити життя самогубством. Він виймає з валізи револьвер, якого туди завбачливо поклав. Думає застрелитися. Лесь детально описує душевний стан свого героя, якому нелегко зважитися на такий фатальний крок: «Жаль життя... жаль слави, жаль музики, приятелів, коханої... Жаль світ покидати молодим... Жити глухим? Без музики? Серед вічно однакової, безперервної, та безконечної тиші? Не чути ніколи ні одного звука? — Хіба в уяві так — хіба в уяві....чути ніколи ні одного звука? — Хіба в уяві так — хіба в уяві.... і ліпше смерть...»

Курбас завершує новелу невеличкою сценкою: «Він у себе на селі. З положенням своїм вже трохи зжився, привик до тиші вічної та горя... Мріє про часи колишні, що мов сон проминули, та мов сон не вернуть у друге, про життя своє мріє... І вдивляючись у пусту даль тусклими очима, і вслухуючись у шум вітру, — чи не почує він якого звука... Або водить руками».

У цьому юнацькому творові Курбас ніби передбачив те, що з ним самим станеться пізніше — він мав таку здатність — передбачати свою долю... Він несподівано увірвався в творчу атмосферу Києва зі своїми «Баламутними гаслами» і збурив патріархальне театральне життя міста, його називали «декадентом, відступником класицизму», відступником від форми, що вносив дисгармонію у весь мистецький процес...

На жаль, цю новелу юного Курбаса не було надруковано. Утім, доля «Снів» не залежала лише від Франка. Річ у тому, що «Літературно-науковий вістник» у Львові друкувався лише до кінця 1906 року. Із 1907-го він почав виходити в Києві, що було зроблено за наполяганням Грушевського, який вважав часопис мало не власним виданням, хоч із самого початку його виникнення Франко брав активну участь у його роботі.

ЛУПАТИ «СКЕЛЮ»

Спочатку взаємини між Михайлом Сергійовичем та Іваном Яковичем були толерантними: Франко підтримував Грушевського в його першому конфлікті 1896 року з опонентами в Науковому товаристві та його боротьбі з літераторами-москвофілами, які звинувачували в амбіційності й авторитаризмі. Та з часом це перенеслося й на відносини з І. Франком. Річ у тім, що стосовно навіть близьких людей М. Грушевський поводився як великий пан. Його родина вміла примножувати свої статки. Михайло Сергійович теж успадкував цю рису. Він вважався міліонером — лише в Києві мав шестиповерховий особняк, який знищили війська Муравйова, коли в січні 1918 року окупували місто. У цьому будинку були зібрані виняткові художні речі з усього світу.

На негативні риси його характеру пізніше вказував С. Єфремов, який працював із М. Грушевським у Центральній Раді та Академії наук. Тоді як про І. Франка він згадував із великим теплом, зазначаючи, що той вирізнявся надзвичайною скромністю: як відомо, Франко походив із родини бідних пролетарів. Був справжнім «каменярем» — щоденною важкою працею «лупав скелю», торуючи шлях до сердець свідомих українців. Окрім того, що був, як кажуть сьогодні, трудоголіком, за титанічну працю жодних статків не придбав, а в кінці життя навіть бідував.

Восени 1905 року, коли відносини між Франком і Грушевським геть зіпсувалися, останній висловив думку перенести видання «Літературно-наукового вістника» зі Львова до Києва. Він мотивував це лібералізацією після революції 1905—1907 рр. політичного життя в Росії та скасування заборони української преси у Великій Україні.

Перенесення видання часопису до Києва позбавило Івана Франка впливу на добір творів для друкування, тому він не міг домогтися, щоб у місячнику надрукували новий твір Курбаса «Сни». Більше того, це позначилося на важкому матеріальному становищі самого Франка, який втратив певний заробіток.

У цей час взаємини дійшли до відвертого конфлікту. Дослідник Любомир Винар у своїй книжці про Грушевського подає уривок із мемуарів доньки Франка — Анни Франко-Ключко: «Для того, щоб вибити ґрунт з-під ніг тата остаточно, він (Грушевський) настоює на тому, щоб перевести Літ. Наук. Вістник і його редакцію до Києва (1907 року), а тим самим відібрати татові й той останній тяжко запрацьований кусок хліба. На запитання, що тепер тато буде робити, з чого сам буде жити й удержувати родину, Грушевський цинічно відповідає: «Можете перенестися до Києва. Мало того, на засіданні Управи Товариства ім. Шевченка заявляє: «Ми вже досить дали Франкові, йому більше нічого не належиться» і жадає, щоб його зовсім усунули від співпраці у «Вістнику» і виданнях товариства».

Можливо через те, що Франко фактично був усунений від роботи у «Літературно-науковому вістнику», новела Курбаса «Сни» не була там надрукована. Утім, пробуючи свої сили в літературі, Лесь не був високої думки про свій письменницький хист. Він взагалі, на думку Водяного, не був самовпевненим і самозакоханим. Тома пригадав їхню розмову після з’яви в журналі етюду «В горячці». Тоді Лесь сказав: «Все одно я письменником не буду!». Я запитав: «Чому?» Він хвилинку подумав і відповів: «Бо письменником може бути тільки той, хто любить про себе і взагалі про будь-що іншим розказувати. Я не люблю нікому нічого розказувати». Дуже цікавий штрих натури Курбаса. Дійсно, ті, хто з ним спілкувався, відзначали цю його рису характеру: мовчазну затаєність, небажання розкривати душу навіть перед рідними чи найщирішими друзями...

Пізніше Курбас особисто познайомився з Франком. Вочевидь, це сталося 1913 року, коли письменник прийшов до театру «Руська Бесіда» на виставу «Украдене щастя». Катерина Рубчакова грала роль Анни, а Курбас — Михайла Гурмана. Актриса «Руської Бесіди» Ганна Юрчакова згадувала: «Курбас — Михайло — був незрівняний. Добре грав цю роль і Йосип Стадник, але жодного з виконавців її, яких мені довелось бачити, не можна порівняти з Лесем Степановичем. Кожен його рух, кожна репліка, кинута в зал, збуджувала думку глядача. Він і в житті був гарний, високий і сильний, а в п’єсі Франка ніби для нього написані такі слова Анни: «І боюсь його, і жити без нього не можу. Та й сильний же він...Здається, вола за роги вхопить і об землю кине».

Без сумніву, Іван Якович при зустрічі з Курбасом пригадав гру його батька в цій ролі і в інших виставах, про що свого часу схвально відгукувався, можливо, згадав і літературні спроби Леся, які той віддав на його суд, і одну з яких «В горячці» він вмістив у «Літературно-науковому вістнику». Ймовірно, що тоді Лесь підійшов до Франка і подякував йому за ту публікацію. Ще кілька разів вони могли зустрітися того ж 1913 року під час святкування 40-річчя творчої і громадської діяльності видатного письменника, яке широко відзначалося не лише у Львові, а в багатьох інших містах Галичини. Про це залишила спогади Стефанія Сенник-Данилович, яка вчилася разом із Курбасом у Львівському університеті. У замальовці «Незабутнє» Стефанія Сенник-Данилович пише: «В моїй пам’яті добре зберігся вечір студентської молоді у Львові, присвячений 40-річчю літературної та наукової діяльності Івана Франка. На квартиру до Івана Франка (по колишній вулиці Понінського, 4) із особистим запрошенням письменника ходили Лесь Курбас і я. Ми вручили ювіляру друковану програму молодіжного святкового концерту. Письменник хоч був тоді вже хворий, але не відмовив нашому запрошенню і прибув на вечір... Після привітань відбувся святковий концерт в честь Івана Франка... З високою майстерністю на вечорі прочитав Лесь Курбас вірші Івана Франка «Якби знав я чари», «Розвійтеся з вітром листочки зав’ялі». Читання Курбаса викликало бурю оплесків. Публіка примусила читця ще додатково виголосити окремі поезії ювіляра з книги «Зів’яле листя».

Іван Франко та Курбаси — цікава тема для окремого і глибшого дослідження. В усякому разі з легкої руки Каменяра був надрукований перший літературний твір Леся Курбаса. І хоча Лесь говорив, що не стане письменником, проте та гімназійна проба пера не була простою забавою. Можливо, саме ті письменницькі замальовки наштовхнули його робити інсценізації з літературних творів у Молодому театрі, Кийдрамте й «Березолі»...

Раїса СКАЛІЙ, письменниця, мистецтвознавець. Фото з архіву «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments