Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк, український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик

Дві сестри та скрипаль

Перед локдауном у Полтавському академічному театрі ляльок відбулася прем’єра «Леді у лавандовому»
14 січня, 2021 - 10:23
ФОТО НАДАНО ПОЛТАВСЬКИМ ТЕАТРОМ ЛЯЛЬОК

В афіші полтавських лялькарів є кілька вистав для дорослого глядача або родинного перегляду. Серед них як — за творами українських класиків, так і унікальні в просторі вітчизняного театру ляльок назви авторів: Софокла, Марка Шагала, Анджели Нанетті, а відтепер ще й Вільяма Джона Локка. Режисер Ніко Лапунов виступив автором інсценізації новели британського прозаїка та драматурга «Леді у лавандовому» (переклад українською Дар’ї Тітарової), а також сценографом і автором костюмів.

Вистава зачаровую глядачів атмосферою, музичним і поетичним «диханням» Північного моря, що акомпанують внутрішнім драмам героїв. Партер театру немов розташувався перед самісінькою лінією прибою, і до нього перекочуються зі сцени хвилі почуттів і класичної музики доби Романтизму. Налаштовуючи приймач на радіохвилю, героїні у віддаленому куточку старенької Європи чують позивні Другої Світової війни (голос належить дикторці «Суспільне мовлення» Олені Никифоренко). Хоча В. Локк помер в 1930 р., режисер переніс час дії вистави до кінця 1930-х. Тут, зокрема, згадуються погроми євреїв у Польщі, жертвою яких став герой Андреа. Така транспонація дозволяє глядачам максимально споріднитися із героями вистави — пораненим біженцем-вигнанцем та його рятувальницями-іноземками. Естетизм та водночас «темперамент» режисури Н. Лапунова видно по тому, що в ліричній мелодрамі, він і на рівні інсценізації і музичної енергетики та у предметній символіці (особливе навантаження перебрала на себе динамічна світлова партитура) вистави прагнув відтворити драму суспільної катастрофи. У Лапунова, який здійснює постановки від початку 2000-х, схоже, саме окреслився «архітектурний період» творчості. Адже і в попередній «першоекранній» полтавській роботі — «Крабат — учень диявола», і в «Леді у лавандовому» сцена театру грає в нього додатковими вимірами, а сценографія дієво трансформується на очах в глядача. У центрі видається півмисом станок із стінами напівзруйнованої будівлі — він і дощатий пірс, що омивають бурхливі хвилі, і острів самотності іноземця Андреа в оселі сестер, і столична сцена, де він зазнає тріумфу. Вітер змін колише або аж полоще на вітру катастроф білу фіранку, що надає будинку подібності до розбитого у шторм корабля із розірваним вітрилом.

В ошатному особняку, де мешкають сестри і куди переносять пораненого, по суті межують дві «фортеці» старих дів. Це унаочнюють два «мольберти» — розкладні будинки з освітленими віконцями в дусі вікторіанських іграшок для панянок. Вони ж перетворюються на ложі Ковент-Гарден, де сидять «лялькові» глядачі, а в першому ряді — кумедно урочисті та зосереджені на значущій миті провінціалки із ляльками-двійниками та оберемками квітів для Андреа.

У «Леді у лавандовому» дві героїні, обидві — у сукнях старомодно вишуканого димчатого кольору. Тож, назва вистави, певною мірою, інтригує — глядачам надається можливість обрати серед них єдину, «свою», героїню. Як старість, так і молодість Джанет та Урсули акторки делегують лялькам. Скульптури окрилених, довговолосих ельфійок на гойдалках (сестер у їх спогадах) і текстильних планшетних ляльок (сьогодення героїнь) створила Лариса Маркелова. У живому плані акторки не грають вік, а передають сутності, душі персонажів. Андреа (Сергій Мамон), звільнившись від своїх милиць, остаточно припиняє існувати у виставі як образ-лялька. Наче душа його героя скинула з себе пута залежності (нехай і від турботливих рук) і полетіла за своєю мрією — стати визнаним музикою у Лондоні. До часу вимушені «ляльководи» Андреа — Урсула і Джанет, у свою чергу, повсякчасно є заручницями власних ляльок-двійників. Достатньо подивитися на те, як урочисто «прикрашають» собою сестри світське чаювання. Функціональність таких персонажів, як служниця, соціально підозрілий лікар та захоплена хистом Андре Ольга підкреслює те, що вони позбавлені людської іпостасі, а в світлі рампи з’являються як ляльки із старих «валіз» пам’яті героя чи його нащадків. Зігравши свою роль, ці персонажі-функції знову зникають під замками валіз. Наскрізний прийом скидання акторами пилу з ляльок перед тим, як почати «грати» ними ролі, напряму пов’язаний із категорією Часу, яку Н. Лапунов зробив четвертим героєм вистави.

Ляльки-сестри виглядають, наче близнючки — до такої міри вони злилися в єдине ціле, живучи бік о бік десятки років на самоті. Проте акторки в живому плані щедро та багатоманітно індивідуалізують образи. Валентина Щокіна вражає в ролі Урсули, не боячись виставити свою тендітну героїню в негарному світлі. З появою Андреа вона заздрить кожному його погляду на старшу сестру, її манірність, нещирість та знервованість є свого роду захисною маскою від Дженет та сторонніх людей, зрештою, її героїня виснажує себе почуттям до юнака, за яке чіпляється, мов за останній сплеск молодості та кохання у в’янучій душі. Однак, їй, зрештою, вистачає сили перебороти в собі почуття і сум’яття та стати знову колишньою Урсулою. Дженет Алли Вітрюк ставиться до своєї сестри м’якіше, сердечніше, а от конфлікт «уповільненої дії» поміж Урсулою і Дженет Марфи Буторіної відчуваєш майже з перших сцен. Героїня М. Буторіної приваблює як цілісна особистість. Її спокій, врівноваженість, коректність (але не бездушність) виразно контрастують із екзальтованою поведінкою сестри. Стримане почуття гумору виказує безсумнівну приналежність героїні до ментальності англійців. Сергій Мамон нелінійно існує в образі Андреа. З одного боку, він розкриває нетривіальний образ вільного творця, який прямує до своєї надмети, навіть ризикуючи виглядати невдячним. Та, з другого боку, постать скрипаля режисер певної мірою символізує. Адже в «Леді у лавандовому» по-чеховському акварельні сцени садибного затишку заступають сцени епічного, пассіонарного забарвлення (електричні спалахи почуттів, епізоди, що унаочнюють покликання, що жене Юнака зі Скрипкою за стіни цього прихистку або навіть бомбування Лондону у вечір концерту Андреа).

У трупі майже кожного театру є сповна нереалізовані майстри. П’єс на зрілих акторок — обмаль. У театрах ляльок ця тенденція виглядає ще безнадійніше. Теоретично пошук матеріалу, виходячи з запитів творчого зростання трупи — справа головного режисера. Та чи кожен це робить на практиці? Ніко Лапунов у «Леді у лавандовому» влаштував бенефіс одразу трьом майстриням полтавської сцени. Ну а непрофесійного глядача не залишає осторонь півторагодинна сповідь жіночого серця... А після послаблення карантину — на черзі наступна прем’єра театру вечірнього репертуару — «Великий льох» за Т. Шевченком (постановка Н. Лапунова).

Юлія ЩУКІНА, театрознавиця
Газета: 
Рубрика: