Династія Которовичів

Цьогоріч виповнилося б 75 років від дня народження видатного українського скрипаля, педагога й музично-громадського діяча, творця легендарного колективу «Київські солісти» Богодара Которовича (1941—2009).

На початку листопада  пройшов вечір, присвячений  пам’яті майстра, а ще  відбулося кілька акцій, серед яких найцікавішим  став концерт «Вервиці до Містичної Троянди», організований донькою Маестро, талановитою відомою скрипалькою, так само педагогом і просто навдивовижу креативною людиною Мирославою Которович (про цю непересічну подію «День» писав у №№200-201).

Це стало поштовхом до нашої зустрічі з мисткинею. Ми спілкувалися на непросту тему батьків і дітей.

ШКОЛА МАЕСТРО

— Ваш батько — геніальний скрипаль, мама — арфістка. Мабуть, у якомусь космічному коді закладено, що діти в таких сім’ях стають музикантами. У вас була альтернатива? Чи хотіли займатися чимось іншим?

— Якщо в сім’ї живуть певним ділом, хоча музикування важко назвати таким словом, — це спосіб життя, то, дихаючи цим повітрям, я й не могла обрати інший шлях. Це просто частина мене. Утім, коли дитина зростає поряд із такою видатною особистістю, вона або чинить спротив, щоб якось виокремитись і ствердитися, або піддається потребі служіння таланту. В нашій сім’ї, приміром, був культ тата, — мама присвятила себе йому. Третій варіант — спробувати створити щось своє, спираючись на отриманий досвід. І мені здається, батько дуже сильно спонукав мене до цього, тому що завжди відкрито підтримував нове!

— Богодар Антонович був учителем від Бога — мав близько 200 видатних учнів, які стали особистостями, яскравими музикантами-скрипалями, віртуозами, тонкими інтерпретаторами, котрі при цьому не копіюють викладача...

— У нього був свій підхід до кожного учня.

— Він був диктатором як педагог?

— Ні, жодним чином. У нього була риса — я таке зустрічала в бізнесі — не «підтягувати» слабкі сторони, а розкривати сильні.

— Але ж не одразу розумієш сильні сторони учня, бо вони не завжди на поверхні!

— Він бачив усе за три хвилини на багато років уперед. Як це йому вдавалося? Один Бог знає...

— Чи існує якийсь особливий педагогічний метод Богодара Которовича?

— У нього був величезний багаж методичних знань, які він отримав від видатного викладача у Московській консерваторії, — Юрія Ісайовича Янкелевича. Той вважав, що талант педагога у його класі яскраво виражений в двох учнів: Богодара Которовича й Григорія Жисліна. Тато дуже цим пишався.

Зазначу: якість і художню виразність у грі студентів Богодар Которович ставив на перше місце, при цьому намагався не нав’язувати технічні, аплікатурні стандарти — він надихав на творчі пошуки, змушував думати, тому зараз його школа продовжує жити.

— Ви у консерваторії були студенткою батька. Важко було вчитися?

— Весь педагогічний шлях тата я би розділила на три періоди. Перший — коли він тільки приїхав до Києва з Москви, й усі методичні знання прискіпливо передавав учням. Його робочий день розпочинався об 11 ранку й тривав до 11 вечора. І це — щодня.

— А ще ж була й власна виконавська діяльність!

— Він займався на скрипці ночами. Я це добре пам’ятаю. Щодо мене, то він не ставив мені руки, а повністю довірив це одному з перших своїх учнів — Петру Зіновійовичу Бондасу, у якого я вчилася у Київській музичній десятирічці. Тож татову скрипкову школу я перейняла вже через нього.

Другий період — коли з’явився оркестр «Київські солісти», куди потрапили найкращі з його учнів. На мій погляд, у той час між учителем і студентами складалися уже колегіальні відносини.

І останній — у якому його уроки скоріше нагадували майстер-класи, де він миттєво вичіпляв суть і міг кардинально покращити гру вихованця з півоберта. Ці уроки не мали нічого спільного з натаскуванням, витягуванням із двійки на п’ятірку.

Цікаво, що він ніколи не показував, як грати. Його принцип — так направити учня, щоб той відшукав вихід сам, у власних відчуттях. Це довший шлях, але значно ефективніший.

У нього хотіли вчитися усі — половина консерваторії скрипалів числилося у Богодара Которовича, яких готували його асистенти, а він тільки прослуховував їх перед виступом. А от обранці — Дмитро Ткаченко, Кирило Шарапов, Богдана Півненко, Тарас Яропуд, Ігор Завгородній та інші найяскравіші музиканти молодого покоління мали персональні уроки, вказівки, я би сказала, індивідуальне натхнення тата.

«ВОНА ЩЕ ТІЛЬКИ НА ПОЧАТКУ СВОГО РОЗВИТКУ І ПІДЕ ДАЛЕКО ВПЕРЕД!»

— А як щодо вас?

— Я так само потрапила в те число його студентів, які, нехай і не часто, все ж отримували його уроки. Я дуже до них готувалася. Мені допомагала асистент тата — Ярослава Григорівна Рівняк. Визнання себе як скрипальки чи як можливого таланту я одержала вже на останніх курсах консерваторії. Тато казав, що я дитина з пізнім розвитком.

— Тобто він ставився до вас доволі суворо...

— У 2006—2007 роках тато давав інтерв’ю, з яким я ознайомилася вже після його смерті у розшифровках. Тоді він сказав: «Та вона ще тільки на початку свого розвитку і піде далеко вперед!» Це я вже грала у «Київських солістах». І та настанова вселила в мене надію! Його вже два-три роки не було, то для мене були надзвичайно тяжкі часи, а він мене підтримав своєю оцінкою, вірою, що можу розвиватися. Тож я — не балувана!

До слова, він і до ансамблю «Київських солістів» мене долучив зі словами: «Ну, раз ти вже в Гідона Кремера граєш, то і я тебе візьму»... Можливо, хвилювався, щоб не говорили, що протегує свою дитину, виділяє серед інших. Але, вірогідно, й насправді так думав.

— А з вашого боку була якась відповідальність?

— Та не те слово! Я ж кажу, що готувалася до занять несамовито! Було таке, що записувала уроки на диктофон, потім прослухувала! Я прагнула бути гідною. У нашій родині є культ тата і його чоловічої лінії. Дідусь, який був надзвичайно добрим, обдарованим, історію вивчав, кілька мов знав. Прадід — священицького роду, котрого досі пам’ятають у селі Жабки. Я там була і нещодавно відкрила для себе цей потужний родовід. Їздила на Холмщину, де тато народився, щоби осягнути атмосферу, надихатися тим повітрям (Богодар Антонович Которович народився 3 липня 1941 року в місті Грубешеві, Холмщина, тепер Польща. У 1945 році родина майбутнього скрипаля переїхала на Волинь, а згодом — до Львова. — О.Г.). Це усвідомлення коріння має бути. Коли ми осягаємо зв’язок через покоління, тоді починають нанизуватися «намистини» всього роду. І відчуття себе його частиною допомагає подолати страх за сьогодення. Це надзвичайно підтримує!

Я хотіла бути достойною роду Которовичів. Коли в мене народилася донечка, я дала їй прізвище Которович! Тато, коли дізнався, що Надійка — Которович, поставився до цього дуже серйозно. Він навіть сказав її батькові: «Це — вчинок!».

— Вона теж займається музикою?

— Так! Зараз їй 8 років. Обдаровання у неї є, але я не силую її у заняттях, як і мене тато й мама не силували, — заохочую, зацікавлюю, але не примушую. Я сподіваюся, теж розкриється із часом.

— А от конкурс, який Богодар Антонович заснував у 1995 році в Харкові... Ці змагання існуватимуть надалі, чи це вже історія?

— Перші конкурси були приголомшливими. На них віднайшлися і Андрій Бєлов, і Валерій Соколов та інші тепер відомі музиканти. Ідея була фантастична! Дуже шкода, що вона перервалася. Такі конкурси можуть бути, на мою думку, об’єднані тільки визначним іменем, постаттю, із якою рахуються, на котру орієнтуються усі. Коли батька не стало, мені запропонували бути головою журі Конкурсу молодих скрипалів імені Богодара Которовича, який проводився Академією культури і мистецтв у Луганську у 2010 і 2012 роках. Наразі проведення конкурсу імені мого тата знову перервалося...

«РОБИ СВОЄ»

— Ви начебто йдете тим самим шляхом, що й ваш геніальний батько. Він створив «Київських солістів», а ви — колектив «АРТЕХАТТА». Що вас спонукало на такий крок?

— Спершу, коли не стало тата, в мене виникла ілюзія, — тепер я розумію, що то була ілюзія, немов я можу продовжити його справу, навіть повинна це зробити, адже я стільки пліч-о-пліч із ним працювала, практично все знаю, — ну, майже все... Як батьків заступник із творчих питань, я вважала органічним посісти його місце. Але колеги цю думку не те що не розділили, її, навпаки, сприйняли агресивно. Якийсь час я намагалася їм довести, що гідна цієї позиції. Зараз я упевнена: то був хибний шлях. Мудрі люди казали мені ще тоді: «Якщо тебе одразу не прийняли — роби своє».

І от після років творчого становлення через перепони, часом на межі повного відчаю, у моєму класі в Національній музичній академії опинилися такі творчі зернятка, які дали паростки. Це — музично обдаровані й дуже вірні справі молоді люди. Ми мали заграти концерт, для цього треба було знайти альти й віолончелі — ми те зробили, і так у нас гарно все пішло!

«АРТЕХАТТА» народилася із чогось дуже чистого. Це не була якась альтернатива! Якщо є бажання щось творити, то паросток, котрий зростає, — усе одно шукає виходу назовні, як вода, котра будь-що проб’ється на поверхню. Татовий дух я відчуваю в цих молодих музикантах. У нас усе базується на ентузіазмі, як і батько свого часу починав. Ми працюємо не задля заробітку, а заради ідеї.

Обернувшись через певний час назад, я подумала: «Так ось що означає продовжувати татову справу!» Усе це — завдяки тому, що я від нього отримала: знання, гени, якщо хочете, моральні, духовні принципи.

Народити — важче, ніж одержати й продовжити готове. Первинне — це значно цінніше. Тато умів якось відкидати другорядне й концентруватися на головному. Я, бувало, так переживала, так себе зводила нанівець у якихось спірних питаннях. А він, мов і не було нічого, телефонував мені за годину. Я йому казала: «Ми ж бо щойно сперечалися!». А він відповідав: «Та то ж робочі моменти».

От і зараз, коли трапляється якась невдача зі студентами, я називаю це робочими моментами. Звичайно, із певних випадків треба робити висновки, але генеральна лінія — не в цьому. Завдяки татовій мудрості мені вдається триматися у дуже складних ситуаціях і окреслювати собі правильні цілі. До речі, 28 грудня запрошую усіх охочих на наш концерт «Нововіденський бал», який відбудеться у Національній філармонії України.