Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Фільм «Iз зав’язаними очима» має стати подією сезону

Кінорежисер Тарас Дронь — про професію, війну та особливості навчання в Польщі
26 вересня, 2019 - 16:11

Тарас Дронь народився на Івано-Франківщині 6 березня 1980 року. 2004-го закінчив Національний університет «Львівська політехніка» за спеціальністю «захист інформації», після чого до 2007-го працював за фахом у Львівському державному університеті внутрішніх справ. Ще зі шкільних років цікавився фотографією, але це було для нього як хобі. Закінчивши курс операторської майстерності, того ж 2007 року активно займався створенням музичних відеокліпів, реклами, корпоративного відео в Україні, Франції, Польщі. Першою пробою в режисурі став експериментальний фільм-вистава «Юрашки» (2010), потім вийшла трихвилинна новела «Один» (2012). 2013 року короткометражка Тараса Дроня «Доторкнись і побач» здобула кілька нагород на міжнародних фестивалях, що дало змогу режисерові розпочати навчання у престижній Національній кіноакадемії (кіношколі) в Лодзі (Польща) на факультеті режисури. Із 2017-го Дронь уже сам проводить навчальні інтенсиви для режисерів та операторів.

Його документальна картина «Остап» (2015) — емоційна та актуальна сьогодні історія про звільнення тяжкопораненого героя АТО із полону, про психологічні тортури, які переживають родини бранців. Короткометражна ігрова драма «Чорногора» (2016) — вже цілком зріла оповідь про дорослішання та проблему трудової міграції.

Наразі Тарас Дронь завершує повнометражний ігровий дебют «Із зав’язаними очима» — про дівчину-майстриню бойових єдиноборств, яка виходить на ринг, аби визволити коханого.

Підтримувати обдарованих режисерів — справа вкрай важлива; але ще важливіше робити це на злеті, коли автор тільки виходить у широкий світ і ще мало кому відомий.

Кінокритична інтуїція підказує, що «Із зав’язаними очима» має стати подією сезону. Тож я попросив Тараса відповісти на декілька запитань.

ДОСВІД І ДОСЛІДИ

— Тарасе, як ви обрали кіно? Маю на увазі не початок формального навчання, а саме перехід від простої глядацької зацікавленості до професійного залучення, коли ви зрозуміли, що хочете не дивитися, а саме знімати.

— Насправді я ще з 15—16 років займався фотографуванням, мав свою невеличку лабораторію, де проявляв плівку, фотографував і дивився багато кіна. Але так склалося, що в моїй родині немає нікого, хто був би пов’язаний з кіновиробництвом, і це залишалося як хобі. Можливо, навіть просто ніхто не запитав мене, чи я хочу цим займатись, не знаю... але коли я в 24 роки вперше зняв щось на відеокамеру і спробував зробити першу монтажну склейку, це справило на мене таке враження, що за досить короткий час я написав рапорт на звільнення — а на той час я працював у Львівському університеті внутрішніх справ інспектором із захисту інформації. Покинув написання кандидатської дисертації й почав займатися лише виробництвом відео, на початку комерційного, а з часом і кіно. Практично одразу я почав експериментувати з формою, монтажем і відслідковувати, як це сприймає глядач. Одним із перших експериментів стала кіновистава, де частина сцен була знята як фільм, а на стиках сцен персонажі виходили на сцену і продовжували грати, як у театрі, після чого знову екран і знову сцена. Основний принцип, яким я користувався: не робити те, що я вже десь бачив або хтось зробив. 2013-го я власним коштом зняв свій перший короткометражний фільм «Доторкнись і побач», який став дуже популярним в інтернеті і здобув кілька нагород на кінофестивалях. Одним із таких кінофестивалів був «Корона Карпат», де ми одержали нагороду за найкращий короткометражний фільм, а друга нагорода — за найкращу жіночу роль. Щасливі очі одинадцятирічної Юліянії Оршак і нагорода з рук Ади Роговцевої виявилися визначальними в прийнятті рішення, що робити далі. Я остаточно зрозумів: працювати з емоціями — це те, з чим я хочу бути пов’язаним назавжди. Було тільки одне «але» — бракувало освіти. Все, що я знав на той момент, було із книжок та власного досвіду. Почав шукати, куди піти на навчання хоч на тиждень, оскільки через зайнятість бракувало часу, тож і зацікавився польською кіношколою, куди вдалося поступити і провчитися більш ніж два роки.

— Це ж легендарна кіношкола в Лодзі. Розкажіть трохи про це. На яких принципах будується це навчання? Наскільки воно відрізняється від підходів, прийнятих у нас?

— Навчання в Лодзі — особливий момент у моєму житті. Я не мав змоги навчатися всі п’ять років, оскільки це надзвичайно дорого, тому пішов за спеціальною програмою, яка триває рік, після чого залишився ще на рік. На момент вступу, крім першого фільму, я співпрацював із польською режисеркою вже над повнометражною документальною стрічкою. Під час навчання зробив сам собі іспит, знявши на плівку 35 мм «Чорногору» і документальний фільм «Остап».

Особливістю навчання в Лодзі для мене є підхід до викладу. Там дуже мало лекцій, більшість занять — це розлогі розмови з професорами і студентами, де ти сам доходиш до того, що тобі мають розказати, тобто пропускаєш усе крізь себе. Кіношкола дала мені чітке розуміння драматургії на всіх етапах — від написання сценарію до реалізації фільму на екрані. Лише з часом я зрозумів одну із перших фраз професора: «Якщо ви думаєте, що ми вас тут чогось навчимо, то ви помиляєтесь — ви самі всього навчитесь». Принцип школи збудований на певного роду «провокації» у спілкуванні, де кожен є активним учасником навчання, що дуже швидко дало мені можливість зрозуміти основи й тонкощі режисури. Ще одним важливим моментом було коло спілкування зі студентами із різних куточків світу — від Палестини до США. Ти весь час знаходишся в центрі взаємодії різних світоглядів.

— Кого ви можете назвати своїми вчителями й чого вони вас навчили?

— Складно відповісти на це запитання, оскільки ти під час навчання не прив’язаний до однієї думки чи одного викладача, від кожного щось отримуєш, головне — хотіти цього і своїми діями, виконаними завданнями, спробами, експериментами показати це. Однозначно можу стверджувати: принаймні половину всього я навчився від таких же студентів, ми вчилися один в одного, пишучи, знімаючи, помиляючись. Дуже багато часу в школі присвячено аналізу фільмів світової класики — розбір до найменших деталей, тому з упевненістю можу сказати, що вчителями були Ханеке і Кубрік, Скорсезе та Фінчер, Копола і Поланський. Цей список можна продовжувати ще довго, але найважливіше, що дає школа, як на мене, — індивідуальний розвиток, формування власного почерку та інтуїції, а через дослідження самого себе — формування власного бачення.

— Ще одне запитання щодо навчання: чи згодилося вам у режисерській професії те, що ви дізналися на факультеті автоматики?

— Спеціальність, яку я закінчував на факультеті автоматики, називалась «захист інформації», і вона зіграла ключову роль під час зйомок фільму в Криму після анексії.

— Є думка, що режисерський фах потребує якомога різноманітнішого досвіду...

— Це дуже слушна думка, життєвий досвід абсолютно необхідний для режисера, оскільки я вважаю, що режисер — це людина, яка має що розказати. Кіношкола, у свою чергу, дає здебільшого інструментарій для того, щоб донести це до глядача за допомогою екрана. Оскільки я поїхав на навчання в 34 роки, то можу сказати, що я чітко знав і розумів, за чим їду і що хочу там отримати. Але режисура — це спеціальність, якої потрібно вчитись усе життя, ба більше — доки ти вчишся й удосконалюєшся, доти можеш знімати.

— Через гурт «Сучасне українське кіно» (СУК), до складу якого ви входите, пройшло вже чимало талановитих режисерів. Тож СУК — це просто група взаємної підтримки чи вже наша українська «нова хвиля»?

— Звичайно, найперше це група взаємної підтримки, але такого роду організації мають потенціал на створення «української нової хвилі». Я особисто вважаю, що все тільки розпочинається і на шляху до створення оригінальної української хвилі є ще істотні перешкоди.

ВЧИТИСЯ Й ВОЮВАТИ

— Яку з ваших робіт ви могли би назвати своїм першим фільмом? Наскільки складно він вам дався?

— Дуже цікаве запитання, тому що я до кожного свого фільму ставлюсь як до першого. З кожним фільмом я щось пробую вперше, вперше щось висловлюю і щоразу ще чогось нового вчуся. До кожного фільму я собі ставлю дуже високу планку, яка навіть на перший погляд виглядає як недосяжна, і в цьому вся цікавість «першого».

— Які взагалі найпоширеніші складнощі в практичній режисерській роботі?

— Я звик ставитись до складнощів, як герой фільму до перешкод, які потрібно здолати. Думаю, це краще назвати ризиками, коли щось не спрацьовує, щось не читається глядачем так, як задумувалося. Як я вже казав, у кожному фільмі хочеться спробувати щось вперше, тому завжди є ризик помилки.

— Що зараз відбувається з героями фільму «Остап»?

— Нещодавно бачив Остапа, він одружився, відкрив невеликий магазин, закінчив ремонт у квартирі, навіть їздить на авто, під нього поміняли педалі, і він комфортно себе почуває. Як і у фільмі, сповнений позитиву й любові до життя. Брат Володимир і батьки йому допомагають, але й досі Остап не любить, коли його жаліють чи ставляться як до жертви. Після розмов з ним складнощі режисури виглядають смішно.

— Що найбільше вас вразило під час спілкування з ветеранами АТО і з їхніми сім’ями?

— Насправді я мав нагоду багато спілкуватися з військовими, і найбільше мене вражає їхнє ставлення до життя. Вони — дивовижні життєлюби. Розуміють ціну дружби, а до служби ставляться, як ми до своєї професії. Військові, які справді понюхали пороху, часто навіть не одразу про це говорять і тим паче ніколи не хваляться. Часом навіть здається, що це важче пережити їхнім сім’ям, аніж самим ветеранам.

 В ГОЛОВІ ГЛЯДАЧА

— Які актори вам потрібні?

— Найперше — це відкриті, щирі й готові працювати, ба більше — повністю розчинитись у ролі на час підготовки і зйомки. Я ніколи не проводив відкритих кастингів, просто їздив, шукав, дивився в інтернеті. Стараюся не фіксуватись на придуманому типажі, а лише аналізую, чи такий (така) могли б бути цим персонажем, чи ні. У фільмі «Із зав’язаними очима» я звернувся до Алли Самойленко, і вона протягом кількох місяців пропонувала мені акторів, це була дуже цікава співпраця, оскільки я міг тільки описати типаж, але не був прив’язаний до кольору волосся чи очей.

Доки ми незнайомі, я шукаю типаж, а тоді вже домовляюся про особисту зустріч, де ми дуже мало говоримо про сам фільм. Тобто друге, що мене цікавить — це як резонує моя тема з актором(кою). І останнє, вирішальне — це, звісно, акторський досвід та вміння, хоча раніше я з задоволенням працював з аматорами. Подеколи це виглядає навіть дивно, буває так, що побачив, зустрівся, і це влучання на 100%, а подеколи це досить нелегкий шлях спільних проб, парних етюдів, імпровізацій тощо. На додаток хочу сказати, що для мене багато важить цілковита довіра режисерові, а це тільки звучить легко, насправді це непросто, я ж, у свою чергу, намагаюся здобути цю довіру, і тоді ми готові працювати.

— Чого ви хочете досягти на екрані? Що для вас означає переконливий фільм?

— Взагалі, фільм не повинен ні в чому переконувати. Кіно — це радше висловлювання автора на тему, це емоція. Найбільше ціную у фільмах чітку сформовану думку автора, я можу бути з нею абсолютно незгоден, але якщо автору вдалося донести свій меседж, тоді це викликає в мене повагу. Відповідно, на екрані я хотів би досягти порозуміння з глядачем, розказати йому свою позицію чи своє бачення певних проблем, зазвичай своїх болючих місць. Поділитися з глядачем своїми роздумами та своїм страхом, і нехай це буде навіть альтернативна думка, але вона має бути зрозумілою і через екран донесеною до глядача. Як глядач реагуватиме на неї — це вже його особиста справа: чи емоційно, чи сухо, погоджуватися чи ні — він сам вирішить.  Підсумую однією зі своїх улюблених фраз: «Кіно виникає не на екрані, а в голові глядача, але чого немає на екрані, того немає в кіні».

 «ІЗ ЗАВ’ЯЗАНИМИ ОЧИМА»

— Як до вас прийшов сюжет «Із зав’язаними очима»?

— Ця історія реальна. Зі мною нею поділилась одна близька знайома. Мене настільки вразила її ситуація, що ця 15-хвилинна розмова майже одразу стала фабулою фільму. З часом зміцнив її іншою реальною історією й, одягнувши це все в кінематографічні засоби, переклав спочатку на папір, а тоді на екран. Інакше кажучи, в реальній історії не було ММА — змішаних бойових мистецтв, то була не війна на сході, а Майдан, але на екран я переніс власне свою незгоду, свою позицію щодо можливості пережити травму, пов’язану з утратою близької людини, коли суспільство змушує тебе бути жертвою.

— Що особливого у виконавиці головної ролі? Адже у нас поки що проблематично знайти акторку, яка була би здатна і грати, і виконувати фізично активні ролі з бійками.

— Про особливості Марини Кошкіної можна багато говорити, але найперше це її характер — «сталевий», з одного боку, і надзвичайно вразливий — з другого, а це цілком відповідає моєму персонажу. Ще одна надзвичайно важлива річ — готовність до роботи. У процесі підготовки вона підтвердила це діями: майже п’ять місяців тренувань, постановки боїв, синці від падінь і, звичайно, розбір персонажа на читках до найменших дрібниць. Марина повністю мені довірилася, адже на знімальному майданчику в мене суворо заборонено підходити до монітора і дивитись на себе; все, чим користуються актори на моїх зйомках, — це режисерські вказівки. Переконаний, що цю молоду зірку ми ще не раз побачимо на екранах.

— Загалом, на якій стадії зараз цей проект? Коли ми зможемо його побачити?

— Фільм «Із зав’язаними очима» наразі на етапі постпродакшену. Звукорежисер Сергій Степанський зі своєю командою працює над звуком, а композитор Андрій Пономарьов пише музику. Найближчим часом остаточно завершимо монтаж. Коли ми зможемо побачити фільм, буде зрозуміло після відповіді з кінофестивалів.

— Чого бракує для його завершення?

— У нас через перенос зйомок з осені виникли фінансові труднощі, але фільм був підтриманий у конкурсі від Львівської обласної державної адміністрації, а також Давидівською об’єднаною територіальною громадою — це сільська рада, в якій я проживаю, що є досить унікальним явищем, і для мене важить дуже багато підтримка в себе вдома. Ще варто згадати перемогу на кінофестивалі «Молодість» у секції Boat Meeting. Крім цього, в 11-му конкурсному відборі, який проводило Держкіно, ми також отримали певну фінансову підтримку. Залишилася ще незначна сума, в пошуках якої ми наразі знаходимось.

— Чи маєте якісь задуми після «Зав’язаних очей»?

— Є деякі ідеї, але доки цей фільм не закінчено, немає змоги розпочати написання нового сценарію, позаяк це вимагає повного занурення в нове середовище. Паралельно розглядаю можливість працювати з іншими історіями, що резонують зі мною. У будь-якому разі, не планую зупинятися.

ФОТО НАДАНІ ТАРАСОМ ДРОНЕМ

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ