Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

«Головне – бути уважним і обережним»

31 березня, 2018 - 16:53

У п’ятницю, 30 березня, в «Дні» вийшло інтерв’ю з Гасом Ван Сентом – володарем «Золотої пальмової гілки» Канн, культовим американським режисером, який рівним чином успішно проявив себе і в незалежному, і в «зірковому», крупнобюджетному кіні (див.: «Можливо, я застряг у підлітковому віці»). На жаль, газетна площа не дозволила вмістити ту розмову в повному обсязі. Тому сьогодні ми пропонуємо деякі цікаві моменти, що не увійшли в попередню публікацію.

- Концепцію фільму «Джеррі» (2002 – ДД) Метт Деймон якось виклав за обідом, на якому також був Кейсі Аффлек (Деймон і Аффлек – виконавці головних ролей і співавтори сценарію «Джеррі» - ДД), і ми сказали: «Давайте зробимо це». Це насправді сюжет про двох хлопців з Бостона, які не мали досвіду туристів, але пішли в похід і дуже швидко загубилися. Своєрідний комічний аспект ідеї - те, що в кінцевому підсумку один з персонажів убив другого у справжній історії, а також там була нерозкрита таємниця.

- Отже, в «Джеррі» ви мали чітке уявлення, як працювати з матеріалом, але все одно не знали точно, що з цього вийде.

- Так. «Джеррі» був свого роду моделлю, і ми думали далі знімати певним чином, але на репетиціях усе пішло інакше, персонажі Кейсі та Метта розвивалися інакше, а я реагував на це і застосовував ідею, яку побачив у фільмі угорського режисера Бели Тарра «Сатанинське танго» (1994 - ДД), прямо під час зйомок. Фільм не мав бути схожим на роботи Джона Кассаветеса (видатний режисер американського незалежного кіна (1929-1989) - ДД), там не мало бути багато балаканини, але все ж містив історію, яку ми хотіли розповісти.

***

- Ви дуже цікаво використовуєте музику. Як ви цьому навчилися?

- В Школі Дизайну Род-Айленда в нас була невеличка звукова студія з обладнанням для запису, і деякі студенти записували на ньому улюблені композиції і використовували їх у своїх німих фільмах, а колонки були дуже хорошими. Тож раптом виходило, що чуєш класичну композицію чи рок-н-рол, чи дивовижну музичну комбінацію для фільму. Ти звик дивитися фільми без звуку, а тут вони раптом оживають з музикою. Це натхнення, так; але я думаю, що рішення, яку музику використовувати, приходять звідусіль. Наприклад, у «Поганій ночі» (перший фільм Ван Сента, чорно-біла гей-драма, що прославила його, 1985 – ДД) один з асистентів записав якісь південноамериканські протестні пісні, а звукооператор узагалі грав на барабанах у панк-рок-банді, тобто ідеї надходили від членів знімальної групи.

- Отже, ви як колекціонер, постійно збираєте музику, а потім вибираєте потрібне для фільму?

- Я радше не колекціонер, а колажист.

***

- Ваш підпис свого роду – білі хмари, що пропливають у синьому небі. Вони є майже в усьому, що ви колись знімали. Чому?

- Думаю, це у мене від Вернера Герцога (відомий німецький режисер, нар. 1942 – ДД), напевне, після перегляду кількох його фільмів. У його «Скляному серці», на мене, дуже багато хмар.

- Але ви вже зробили їх своїми.

- У старшій школі я готував один проект, у якому було багато хмар. У Орегоні взагалі багато хмар. Вони рухаються доволі швидко, тож якщо прагнеш чогось, мусиш знімати.

***

- Іноді здається, що ви ніби даєте глядачам певну свободу пірнати і плавати там, куди ви хочете їх затягнути. Здатися на милість фільму.

- Ви маєте на увазі ніби ввести у транс?

- Так, бути у захваті чи зачарованими.

- Мабуть, це походить від речей, які мене цікавлять у повсякденному житті. Це історії, які мене приваблюють, які я або чую від друзів, або читаю, і потім у роботі, сподіваюсь, є певний елемент, що захоплює глядача.

***

   

- «Не хвилюйся, далеко він пішки не піде» (новий фільм Ван Сента, показаний на останньому Берлінському кінофестивалі – ДД) – дуже зручний проект. Навіть попри те, що герої з Портленду. Це був задум Робіна Вільямса, це він вибрав цю книгу, це мала бути велика робота, але її так і не завершили. Робін усе ніяк не міг виділити на це час, а можливо, його студія чи менеджери вважали це недоцільним, чи ще щось, але за реалізацію так і не взялися. Коли Робін сказав: «У нас досі є цей проект», я написав сценарій до нього самостійно і усвідомив, що щось впускаю.

***

- Думаю, квір-кіно (кіно, присвячене ЛГБТ-тематиці – ДД) еволюціонувало: пройшло весь шлях від андерграунду як частина руху. Коли я вперше пішов на фестиваль ґей-фільмів у Голівуді, там були в основному картини з Європи.  Тепер ми маємо багато можливостей, кінематографісти розповідають багато різних історій, тож ці теми цілком відкриті сьогодні. Раніше ж більшості ґеїв-режисерів доводилося знімали вкрай малобюджетні фільми.

***

- Ви паралельно зі зйомками пишете музику, робите інсталяції, фотографуєте. Скільки радості такі заняття приносять вам?

- Це, звичайно, розваги. Я вважаю себе непоганим фотографом. Під час зйомок «Аптечного ковбоя» (фільм, що приніс Ван Сенту міжнародне визнання, 1989 – ДД) в мене був чорно-білий «Полароїд», яким я до того мало користувався, але почав знімати на нього кастингові фото, пізніше роздрукував ті світлини й виставив. Є навіть книга, яка вийшла з цих фотографій, але це свого роду побічний проект, хобі.

***

- Багато європейських режисерів їдуть працювати в Голівуд, а ви ніколи не думали переїхати в Європу?

- Так, думав. Я ще не наважився на цей крок, але було б чудово зробити щось там. Частина «Мого приватного штату Айдахо» (1991 – ДД) відзнята в Римі, і це дивовижний досвід.

***

- Чи є у вас свій менеджер?

- Мій тато був моїм бізнес-менеджером.

- Тобто у вас досі немає реального менеджера.

- Ні, але знаєте, на мене, це питання того, наскільки серйозним ти хочеш бути. Чи хочеш, аби купа людей схиляла тебе до чогось, від чого згодом не зможеш відмовитись. Адже, можливо, ти не захочеш робити чогось з того, на чому наполягатиме менеджер. Мені завжди подобалося, що я сам обираю свою команду, як у випадку з «Не хвилюйся, далеко він пішки не піде».

***

- Якщо ви йдете у студію, збираючись знімати щось грандіозне на кшталт «Розумника Вілла Гантінґа» (один з найуспішніших фільмів Ван Сента, 1997 – ДД), ви якось відрізняєтеся від того режисера, який виходить на знімальний майданчик? Чи є «інший» Ґас Ван Сент, який ходить на зустрічі, коли потрібно фінансувати «Останні дні» (2005 – ДД) або «Слона» («Золота гілка» Канського фестивалю, 2003 – ДД)?

- Ні, думаю, усе залежить від того, як там сприймуть сценарій.

- А звідки ж їм знати, що ви представите?

- Я зазвичай знімаю авторські фільми, тому в людей бувають сумніви щодо мене.

- На кшталт: «О, Боже, що ж буде цього разу?»

- Так, вони бояться. Я маю на увазі, що доволі пізно усвідомив, що увесь цей час [у кіноіндустрії] мало переймався тим, чи написав я сценарій, чи ні; чи отримав продюсерський кредит, чи ні. Але це єдиний спосіб показати діловій частині Голівуду, за що ви несете відповідальність. Якщо взяти, наприклад, «Розумника Вілла Гантінґа», де я і не продюсер, і не сценарист, то цей фільм заробив купу грошей, проте це моя найбільша карта, яка працює проти мене.

- Отже, головне – отримати кредит?

- Головне – бути уважним і обережним. Насправді я обережним не був. Звісно, я не засмучуюся і не розчаровуюся через це, просто почав усвідомлювати – «ось на що вони дивляться». Мабуть, важливо здобувати хорошу характеристику - чим я ніколи не переймався. А її відсутність, виявляється, працює проти тебе в цьому бізнесі. Наприклад, я пропоную написати сценарій для  проекту за участі Бреда Пітта. Але Нік Спаркс, автор «Щоденника пам’яті», теж написав свою версію сценарію, і я тоді подумав: «Виберуть сценарій Спаркса», бо у нього хороша характеристика, а у мене хіба що адаптація «Аптечного ковбоя»»…

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Берлін-Київ

Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments