Коли людина має себе, свій хребет, свій центр, свою основу, свою гравітацію, сказати б, тоді все падає на свої місця — і людина схожа на Ейфелеву чи Останкінську башту, а не на гарбу сіна.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представник культурного руху шістдесятників

Грецький міф крізь 3D-окуляри

В Одеській опері поставили нову версію «Орфея і Еврідіки» Глюка. Як на неї відреагувала трупа і публіка?
9 серпня, 2018 - 11:29
У СУЧАСНІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ «ФУНКЦІЮ» БОГІВ БЕРЕ НА СЕБЕ ВІРТУАЛЬНА РЕАЛЬНІСТЬ
ПАВЕЛ КОШКА
ОЛЕКСІЙ СКЛЯРЕНКО

У цій виставі Орфей потрапляє в Елізіум тіней за допомогою... окулярів віртуальної реальності, Амур перетворений на... дамочку з клатчем, а танець фурій нагадує східні єдиноборства ...

Про те, звідки з’явилися новаторські ідеї постановки і як на них відреагувала трупа театру, ми поговорили з режисером Павлом КОШКОЮ і хореографом Олексієм СКЛЯРЕНКОМ.

— Павло, як давно почалася ваша співпраця з Одеською оперою?

— Я тут працюю вже четвертий сезон, але це перша моя повноцінна постановка. До цього займався концертами, невеликими проектами...

Ідея поставити «Орфея і Еврідіку» з’явилася два роки тому, і спочатку вона виглядала радикально інакше. Оскільки я важко ставлюся до оперних сюжетів різного роду, мені потрібна була містика. Подумав, чудово, якщо публіка ходитиме театром за Орфеєм, вийде така вистава-подорож, але потім стало зрозуміло, що це нерентабельно й вимагає багато сил. При такій концепції, спектакль можуть подивитися максимум 20 осіб за один раз.

Перемістили дію на сцену, перша сценографія не сподобалася, друга — теж. Тоді ми запросили художника Петра Богомазова. Задумалися й над тим, кого брати хореографом. Я бачив виставу «Кураж» Олексія Скляренка в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Коли всіх знайшов, тоді й народилася фінальна концепція.

— Ви маєте на увазі, що Орфей розділяється на співаючого і танцюючого, і з’являються окуляри віртуальної реальності?

— Так. Це все прийшло завдяки серіалу «Чорне дзеркало». У ньому була серія, де у героїні помер чоловік, і їй запропонували листуватися з ним у чаті, потім вона спробувала поговорити по телефону, далі Skype, і закінчилося все тим, що їй прислали андроїда, в якого вселили душу її чоловіка. Закінчилося все сумно. І ось після цієї серії я зрозумів, яким має бути рішення «Орфея і Еврідіки».

Що нового з’явилося в сценографії?

— Наприклад, плунжери (механізована підйомна частина сцени), які стоять в Одеській опері ще з 1920-х. Похилі секції створили дорогу, потім до неї додалися сузір’я, лампи на задньому плані й костюми.

Сюжет цієї опери, фактично, «на двох». Є два головні персонажі, один допоміжний і хор. Як працювати з сюжетом, в якому дуже мало дійових осіб, та й дії в цілому?

— Знаєте, було небезпечно. Коли одна людина на сцені співає чотири арії поспіль — непросто витримати. Але, дякувати Богу, вдалося достукатися до солістів, і вони прийняли мої ідеї.

У нас зменшений склад хору: на сцені 40 осіб, а в штаті — 73. Це більше відповідає камерності музики. Ми довго розбирали з хором текст — про що він — буквально з реплік, вивуджували смисли. Я як режисер драматичного театру по-іншому і не вмію працювати.

Один з найяскравіших номерів — Танець фурій, перетворений на... чоловічий танець. Олексію, чим ви керувалися, коли його придумували? Фурія — все ж жіночий персонаж, навіть за назвою...

Олексій СКЛЯРЕНКО: — Ідея чоловічого танцю виникла у диригента Ігоря Чернецького, а я вже її оживляв і насичував. Не думаю, що фурія — жіночий персонаж. По-перше, музика там дуже чоловіча. По-друге, фурії, радше, андрогінні.

Для барокової опери виконання партій чаклунок і всякої нечисті чоловіками — звичайна справа, але у вашому трактуванні видно зв’язок не з бароковим театром, а зі східними єдиноборствами. Зізнавайтеся, черпали в них натхнення?

— Передусім надихався музикою. А що стосується єдиноборств, особливо айкідо, то в них присутні такі спідниці-штані. Я 16 років пропрацював актором і постановником у Театрі Романа Віктюка, і в нас там вистава «Саломія» була побудована на базі східних єдиноборств. Соломію в ній танцює чоловік. Оскільки в основі лежало айкідо, використовувалися ці спідниці-брюки, але вони не викликали відчуття прив’язки до жіночого образу.

У будь-якому разі, повторюся, що всі мої вигадки виходили з грандіозної, складної музики. При першому прослуховуванні вона мені здалася дуже складною для танцю: багато переходів, швидких темпів, різких змін.

— Український оперний театр тотально консервативний. Як вам працювалося з трупою, яка не звикла до експериментів?

П.К .:— Мені пощастило, що я не прийшов зі сторони, що я член колективу. Проте перші репетиції були дуже складними. Не було ідеологічних розбіжностей, просто у колективу мало практики. Хор у виставах традиційно зображує народ, який стоїть на місці або просто бродить. Тільки одна динамічна вистава в репертуарі — це «Турандот» у німецькій постановці.

О.С .: — З хором як таким складнощів особливих не було. Десь ми навіть хитрили. Спочатку хотілося, щоб вони робили якісь речі синхронно. Підйоми, наприклад. Це складно для трупи. А в інших місцях треба було рухатися неузгоджено. Я спочатку думав сказати їм рухатися не разом, а потім зрозумів, що інакше вийде каша. І тоді попросив їх рухатися синхронно, вони все одно не збіглися, але це була саме та, потрібна мені легка розбіжність.

— В Елізіумі тіней є дуже гарний епізод, де Орфей шукає Еврідіку, розмотуючи білі покривала з хористок, немов кокони. Схоже на вилуплення метеликів. Звідки взялися ці рухи?

П.К .: — Я вигадав ідею, а Петро Богомазов — як це вирішити. Ми довго думали, як сценічно вирішити вставний номер з «Мелодією» Глюка. Спочатку була ідея балетної пари, але потім ми перетворили її на сольний танець Орфея. Я радий, що все саме так вийшло — дуже сильне закінчення першого дії, і друга починається з емоційного номера. Олексій дуже добре відчув музику Глюка, і я навіть не уявляв, що може бути таке злиття танцю й музики.

— До речі, якщо вже зайшла мова про інструментальні фрагментах, то скажіть, що трапилося з увертюрою?

П.К .: — Ми довго придумували, що з нею зробити, адже якщо з неї починати, то вона налаштовує глядача взагалі не на той лад. Саме тому ми перекинули її в кінець — там її радісний характер більш доречний. Хоча питання, чи є фінал щасливим, для мене залишається відкритим.

О.С .: — Я прихильник містеріального театру, де відсутні люди й присутнє зіткнення сил. Момент, коли Орфей потрапляє до віртуальної реальності, для мене є символом самодослідження. Орфей, пройшовши крізь власне пекло, відроджує в собі втрачену любов.

Що означає той факт, що Орфей обертається? Ми постійно щось втрачаємо, йдемо, ми змінюємося. Рухаючись уперед, ми намагаємося застосувати кліше минулого, але Орфей — сталкер, а на його шляху кожну хвилину все змінюється. Так от, повертаючись до ідеї містерії: все відбувається всередині однієї людини — і пекло, і Еврідіка, і Амур, якому Паша надав образу якоїсь Дамочки з сумочкою. Ми не знаємо, в чиєму обличчі до нас приходить Господь. 200 років тому це виглядало одним чином, а сьогодні — іншим.

— Найпростіше було б ухопитися за мелодраматичний момент, гру пристрастей, «Ох, ти на мене не подивився», і вирішити оперу в традиційному для цього жанру пристрасному ключі. У вас — інакше...

О.С.: — Але це багатопланова структура. Є й банальні людські стосунки, і більш глибокий рівень.

П.К .: — Найбільше сил і часу відібрав дует Орфея і Еврідіки — він довгий, складний, там багато внутрішніх переходів і трансформацій. Ми намагалися також розділяти зони конфліктів.

О.С .: — Для мене дуже важливим питанням було, що означає: озирнувся і вона зникла. Чому озирнувся? Випробування це чи перевірка на віру? По воді не пройшов?

— Так, це дуже схоже на різні біблійні історії, зокрема й про Лотову дружину.

О.С .: — Одночасно з тим, як змінюється наше сьогодення, змінюється минуле й майбутнє. Ти повертаєшся до своєї коханої, а вже все не так. І вона інша. І вона може виявитися сварливою, моторошною.

П.К .: — Коли Еврідіка оживає вдруге, Орфей якось аж надто спокійно реагує. Немає ніяких акцентів і емоційних сплесків, вони розмовляють немов померлі. Дуже дивні речі відбуваються, зовсім не те, що я б переживав у подібній ситуації. Ми вирішили, що це Орфей залишився з нею в потойбічному світі, і дві їхні душі відлітають угору. Хотіли сказати про те, що не треба тішити себе марними надіями й жити минулим. Коли ми це ставили, то обговорювали власні життєві історії, намагаючись дуже акуратно про все говорити, щоб спілкування було на нерві, з холодним серцем, але з гарячою душею.

— Ми достатньо поговорили про містеріальність, давайте поговоримо про драму, адже без неї в постановці не було б динаміки.

О.С .: — Драма, все-таки, розвивається в діалогах. Тоді що таке арії? Це вищі емоційні точки. Грубо кажучи, в драматичному театрі режисер підводить за допомогою мізансцен до того, що артист скаже: «Я тебе кохаю», і це всього три слова, а в опері «Я тебе кохаю» триває не менше п’яти хвилин.

У сучасній постановці дуже важливо зберегти зворушливість і піднесеність почуттів, це непросто. Свого часу мене вразило визначення Борисом Гребєнщиковим поняття вульгарності — це опустити небо до свого рівня. Ось від цього ми щосили намагалися піти.

П.К .: — Я, коли працював над динамікою, намагався не вдаватися до бездумних пробіжок, а виходити з тексту. Кільканадцять разів проговорювали з артистом відтінки кожної фрази. Слухали без співу, що в якийсь момент відбувається в опері. Спостерігали, як Еврідіка починає оживати, як відчуває своє дихання, биття серця, але від цього їй все гірше, тому що вона припинила бути просто тінню у світі тіней — значить, їй вже не вибратися. Ось тому в нас Орфей у якийсь момент опускає руки й сідає: виходу немає. Ми нічого не вигадали, ми лише йшли за музикою Глюка.

— Інтонаційний розбір завжди дуже складний для артистів. Їм хочеться гарно заспівати від початку до кінця, поклонитися і піти. Речі, про які ви зараз говорите, це колосально тонка робота, яка вимагає величезних зусиль, і при цьому різниця між поганим і нормальним не вимагає гігантських зусиль, а ось різниця між хорошим і дуже хорошим — вимагає.

О.С .: Знаєте, те, що ми зараз з вами розбираємо, насправді лише монотонна щоденна робота. Постановники в принципі до моменту прем’єри бачать уже тільки негативний бік. Робота хореографа схожа на роботу скульптора, це фізично важка праця. Ти дуже зав’язаний на грубій силі. От у тебе є зошит у клітинку, і ти кожен день зафарбовуєш по клітинці, поки вони всі не заповняться. Момент, коли з’являється чарівний порошок, неможливо передбачити. У мене добре дружина каже: для приготування смачної й несмачною їжі потрібен абсолютно однаковий час і ті самі інгредієнти.

P.S. Наступний показ «Орфея і Евредіки» відбудеться 1 вересня в межах IV Міжнародного фестивалю «Оксамитовий сезон в Одеській опері». За участі соліста Королівського театру Мадрида, Гамбурзької камерної опери Костянтина Деррі (контр-тенор), солістів опери, хору, балету і оркестру театру (диригент — Ігор Чернецький).

Любов МОРОЗОВА, музикознавець
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments