Григорій Грабович і сучасна українська гуманітаристика

Цього року Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України висунув професора Гарвардського університету Григорія Грабовича на здобуття Національної премії Тараса Шевченка. Подія небуденна, яка дає привід сказати пару слів про професора та його доробок, а водночас – звернути погляд на наше недавнє минуле, на самих себе, побачити крізь призму постаті Грабовича і наш поступ.

Пригадую початок 1990-х, коли я навчався у Львівському університеті ім. Івана Франка, на філологічному факультеті, і тоді щойно з’явилася монографія Грабовича «Шевченко як міфотворець», яку переклала світлої пам’яті Соломія Павличко. Ми, студенти, а також викладачі університету, жваво обговорювали цю книжку і палко дискутували. У науці вона мала ефект вибуху, про неї можна було сказати щось на кшталт того, що Костомаров сказав про поезію Шевченка – «роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди». Книжка не лише збагачувала інструментарій, що давав змогу по-новому глянути на творчість Шевченка, не лише крізь предмет дослідження знайомила читача із сучасними теоріями, передусім структуралізму, – вона закидала нову парадигму мислення, і тодішня молодь це відчувала усім своїм єством, пожадливо вбирала краплини західної науки, яка пробилася на наш випалений тоталітарним режимом ґрунт, коли залізна завіса впала. Подальша наука про Шевченка більше не могла розвиватися у традиційних вимірах, успадкованих від совєтської системи, – і одним із перших, хто спричинився до цього, був Грабович.

Нова Україна, що зароджувалася на румовищах Совєтського Союзу, – і то була переважно молодь – як повітря потребувала свіжих ідей, нової думки, а водночас – усвідомлення своєї тяглості, неперервності культурної традиції. Таке відчуття несла – спасибі їй! – діаспора. Вона виступила тим медіумом, який дав змогу в перші роки незалежності доторкнутися до скарбниць національної культури, що була частиною не «общерусской», куди нас повсякчас заганяли, а західної цивілізації. Скульптурний геній Архипенка, філігранна майстерність Гніздовського, прониклива аналітика Шевельова, епічна проза Самчука, експериментальне віршування поетів нью-йоркської школи... Ми відкривали для себе цілий світ, пізнавали свою історію, культуру, брали нові горизонти, починали розуміти, хто ми є, чиїх батьків діти і куди маємо йти. У цьому контексті сприймався Грабович як посланець вільного світу, і він виконував цю місію, зокрема як голова Міжнародної асоціації україністів, якої був одним із співтворців і яка протягом багатьох років була найпотужнішим науковим форумом, де спілкувалися україністи  усього світу, обмінювалися досвідом, знаннями, радощами відкриттів та вболіваннями за долю України та її науки.

За час, що минув від початку 1990-х, коли говорити про нашу рецепцію Грабовича, бо для нього самого – це від середини 1970-х, коли захистив докторську дисертацію «Історія і міф козацької України в польській та російській романтичних літературах» і посів кафедру української літератури ім. Дмитра Чижевського в Гарвардському університеті, – він постійно працював для української науки. Не зупинявся на досягнутому, а йшов далі, шукав істину, прагнув наблизитися до неї, гуртував навколо себе однодумців. І цей шлях аж ніяк не є легким, ба більше – це тернистий шлях, сповнений помилок – бо хто не помиляється! – та розчарувань, коли не раз тратиш сили, як іноді видається, надаремно, а часом і віру, зокрема в людей. Але є й зворотний бік медалі – радощі пізнання, екстаз творення і, звичайно ж, заслужене визнання та пошанування.

Нікому не дасться заперечити, що протягом усіх років незалежності присутність Грабовича в культурному просторі України є потужна. Його праця тут – це вже частина нашої історії, одна зі світлих її сторінок. Не так багато маємо україністів зі світовим ім’ям нині сущих, не так багато із тих україністів, що мешкають за кордоном, переносять центр ваги своєї праці в Україну, і – врешті-решт – не так багато із них приїжджають сюди по декілька разів на рік, долаючи тисячі й тисячі кілометрів, щоб просувати власні ідеї в ім’я української справи, творити нові форми співпраці, а натомість – жертвувати спокійним, безтурботним, забезпеченим життям гарвардського професора, а ще – наражатися на недолугі звинувачення новітніх «комсомольців».

Замість того, щоб нагадувати про заслуги професора на ниві українознавства, і передусім шевченкознавства, – уявімо на хвильку, що у нас не було би Грабовича. Ми не мали б часопису «Критика» – цього інтелектуального майданчика, де від заснування 1997 р. і донині, – ось уже 214 чисел з’явилося! – активно обговорюється, дискутується, осмислюється Україна в усіх можливих культурницьких та філософічних вимірах – її минуле, сучасне та майбутнє, її місце у світі та світу в ній. Простір свободи і думки. Ми не мали б видавництва Критика. А треба сказати, що нині це одне з найґрунтовніших, найвимогливіших українських видавництв, де вийшли друком десятки першорядних видань, котрими пишаємося. Протягом багатьох років Критика під орудою Грабовича систематично і програмово друкує праці про Шевченка. Наголошую – програмово! Жодне інше видавництво, окрім Критики, не має чіткого плану на майбутнє стосовно видання наукової (!) літератури про Шевченка, причому літератури і джерелознавчої, яка лежить в основі будь-якого дослідження, із царини новітніх інтерпретацій. Тут немає цензури, як комусь може видаватися. Єдина цензура – це наукова, вимога дотримуватися відповідного рівня, належної якості дослідження.

Завдяки тому, що Грабович нині є головою Наукового товариства ім. Шевченка в Америці, ця інституція прийняла програму для вшанування 200-ліття від дня народження Шевченка, що нині методично реалізовується. НТШ-А та Критика, за спонукою Грабовича та його керівництва протягом останніх років здійснили такі проекти, як підготовка фундаментального двотомного видання «Шевченко в критиці», де зібрано усю відому на сьогодні рецепцію поета, оприлюднену за його життя (том 1) і в перший рік смерті (том 2, тепер у друці). Було опубліковано (вперше!) факсимільне видання першодруку поеми Шевченка «Гайдамаки» у супроводі по-справжньому новаторської монографії самого Грабовича «Шевченкові “Гайдамаки”: Поема і критика» та дослідження автора цих рядків «Перше видання Шевченкових “Гайдамаків”: Історія книжки». Видано низку знакових для сучасного шевченкознавства досліджень, передусім книжки самого Грабовича «Шевченко, якого не знаємо» (друге, виправлене і доповнене видання), праць світлої пам’яті Віктора Дудка «Тарас Шевченко: Джерелознавчі уваги», Станіслава Росовецького «Шевченко і фольклор» (друге, перероблене видання), Олександра Бороня «Поет і його проза», збірника документів «Тарас Шевченко і царська цензура». Невдовзі з’являться Записки Наукового товариства ім. Шевченка в Америці, присвячені нашому поетові, готуються до друку дві книжки-альбоми визначного дослідника малярської спадщини Шевченка Володимира Яцюка – «Шевченко і світ фотографій» та «Карби Шевченкової слави».

Шевченко та його доба постійно перебувають у полі уваги професора. Без поглибленого вивчення середовища поета не можливо вповні осягнути його постать. Саме тому Грабовичу належить ідея, яку він активно просуває, видання Повного зібрання творів Куліша (нині це спільний проект разом з нашим Інститутом літератури). З’явилося уже три томи: два з них –епістолярія, і один у двох книгах – «Записки о Южной Руси». Ще декілька томів перебувають на різній стадії підготовки (три томи прози, серед яких – «Чорна рада» у двох книгах, том літературознавчих та літературно-критичних статей, переклади драм Шекспіра).

До 200-ліття поета-художника  Грабович зініціював виставку творів живопису й графіки Шевченка у Нью-Йорку – в Українському музеї. Виставка вперше (!) репрезентувала Шевченкові оригінали на американському континенті й мала небувалий успіх. Результатом виставки є каталог «Тарас Шевченко: Поет, художник, ікона. 1814–1861» (2014) із супровідною просторою розвідкою Грабовича про Шевченка, виконаний у найкращих традиціях, умовно кажучи, Музею мистецтв Метрополітен. Дуже слушно Тамара Гундорова відзначила у стислій, проте інформативній аналітичній статті про Грабовича у «Шевченківській енциклопедії», що у 2000-х роках дослідник змінив пошукові вектори з колективного міфологічного коду творчості Шевченка в площину вивчення психологічної та персональної закодованості. «Для дослідника на цьому етапі головним є питання про те, як індивідуальність стилю поета моделює його рецепцію». Монографія про «Гайдамаки», про яку я уже згадував, частково підтверджує цю тезу, а водночас виявляє пошук нових методологій, які давали б змогу точніше збагнути Шевченкову поезію.

Національні поети – а саме так Грабович трактує Шевченка – не народжуються такими, ними вони стають через рецепцію. А тому рецепція «Гайдамаків» – і прижиттєва (українська, російська, польська), і посмертна, наявна у дослідженнях (перших десятиліть ХХ ст., совєтсько-сталінська, сучасна) – для Грабовича – це дзеркало, у якому можна зрозуміти й побачити не так Шевченка, як епоху, в якій Шевченко віддзеркалюється. Натомість для дослідження змісту поезії треба відкинути схеми, які накладають на творчість поета, і зануритися в її іманентний світ ab ovo. Відтак дослідник пропонує нове прочитання поеми, по суті, з «чистого аркуша», умовно виділивши три групи проблем: поетика, прагматика, символічний пласт. Тут не місце повністю аналізувати зміст розвідки Грабовича. Відзначу лише, що одним із найістотніших, на мій погляд, нововведень у науку про Шевченка є прочитання його поеми не в ключі «історичності», а «колективної пам’яті». Власне, спираючись на сучасну науку, яка виразно розрізняє ці дві категорії, й ретельно проаналізувавши твір, дослідник доходить переконливого і як тепер видається після цього аналізу очевидного висновку: «тематизація пам’яті є майже наскрізною в “Гайдамаках”». Інша інтенція поеми – її символіка, і дослідник тут виявляє тонке відчуття й уміння дешифрувати саме біблійну закодованість тексту – ще одне посутнє нововведення, яке значно розширює його (тексту) сприйняття. Не окремі ремінісценції з Біблії, що подекуди зустрічаються в поемі, є предметом уваги дослідника, а цілі комплекси проблем, які наскрізно пронизують поему і є «ключами» для її розуміння: добро і зло, кара, жертвопринесення, етичний вимір. Ніхто раніше так детально на аналізував «Гайдамаки», наприклад, під оглядом біблійного «херему» – масової відплати за вчинене зло, старозавітної недиференційованої кари, яку Бог накладає на цілі народи. Або вбивство Іваном Ґонтою своїх синів – як жертвопринесення, яким перейнята усі історія людства. І висновок, один із багатьох: «“Гайдамаки” виконують виконують класичне очищення – катарсис, викликають страх і співчуття і водночас вивільнюють». «Гайдамаки» виявляють значний поступ Шевченка як поета в порівнянні з «Кобзарем», поема засвідчує «нарощування нової ролі поета й його завдання як носія Слова» – наголос «поступово переходить від власне кобзарської самоідентифікації до підкреслено пророчої – з її особливим міленарним змістом».

Кожен, хто заходить на поле інтерпретацій (маю на увазі передусім філологів), взявши до рук цю монографію про «Гайдамаки», може побачити різницю між науковим стилем професора Грабовича і того дослідника, який сформувався на базі вітчизняної науки. На жаль, український дослідник, за невеликим винятком, не прагне поставити свою працю в контекст сучасної західної (а не російської або ж західної у перекладі російською) науки. А саме такий контекст не лише загострює думку, не тільки дає чітку методологію, не тільки збагачує інструментарій, врешті-решт сприяє очищенню науки від ідеологічно мотивованих спекуляцій і симулякру науки, – він виводить українське літературознавство з тихих вод, а часто-густо з болота нашого замкненого гуманітарного простору у відкрите море західної науки, робить його (літературознавство) адекватним, а отже цікавим, зрозумілим і привабливим для західного читача. У цьому плані значення праці (у широкому сенсі) Грабовича для української гуманітаристики як дослідника, сформованого на базі американської науки, з одного боку, і як науковця, який репрезентує українське літературознавство в західному світі, з другого, – не можливо переоцінити.