Найщасливіша людина та, яка дарує щастя найбільшому числу людей
Дені Дідро, французький філософ та енциклопедист епохи Просвітництва

Євген СИВОКIНЬ: Анімація — це не професія, а діагноз!

Бесіда з патріархом мультиплікації, вчителем майже всіх українських мультиплікаторів, які нині працюють
11 липня, 2008 - 00:00
ЄВГЕН СИВОКОНЬ НА ВІДКРИТТІ ВИСТАВКИ «ХУДОЖНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ АНІМАЦІЇ»

Формальним приводом для зустрічі з Євгеном Яковичем стала виставка, яка нещодавно пройшла у Києво-Могилянській академії в залі «ПідWall», і представила незвичайну експозицію живопису, графіки та ляльок (див. «День» № 112).

У нашої мультиплікації, так само, як і в українського кіна, є своя окрема історія, свій особливий тернистий шлях становлення, свої зльоти і свої труднощі. Перший український мультфільм «Казка про солом’яного бичка» вийшов у світ ще 1927 року, та починання його автора, В’ячеслава Левандовського, який прагнув створити анімаційну студію в Києві, на той час не схвалили. Однак ідея знайшла свою підтримку серед ентузіастів, і до кінця 1930 року в Україні було вже випущено приблизно півдесятка фільмів. У воєнні й повоєнні роки анімація практично не розвивалася, проте 1959 року, коли при студії «Київнаукфільм» було створено повноцінний цех художньої мультиплікації, вона отримала шанс зайняти гідне місце серед відомих монополістів світової кіноіндустрії, та, на жаль, так досі й не зайняла. Про те, як усе відбувалося в ті далекі 60-ті, та про процеси, що відбуваються в сьогоднішній анімації, розповів «Дню» художник-мультиплікатор, режисер студії «Укранімафільм» Євген Сивокінь.

Його захоплення мультфільмами почалося ще в дитинстві. Малювати Женя почав практично тоді ж, коли почав читати. Спершу він малював кумедних чоловічків, потім, у воєнні роки, на окремих листочках та обривках паперу, що був тоді великим дефіцитом, — карикатури на Геббельса й Гітлера, а в художній школі та в армії — шаржі. У лютому 1960 р. Євген Сивокінь прийшов працювати до цеху художньої мультиплікації, де тоді вже працювали майстри Володимир Дахно й Давид Черкаський, котрі стали потім відомими.

— Євгене Яковичу, яка атмосфера панувала тоді у студії?

— Ми всі були дуже молоді, з різною освітою. Хтось мав за плечима художню школу, хтось — будівельний інститут. А керував усім цим великий майстер своєї справи Іполiт Андроникович Лазарчук. Він уже давно працював у анімації і ще до війни, як режисер, зняв кілька фільмів. Ми всі були завзятими, трохи хуліганами, нічого до пуття не знали й не вміли, та ми були новаторами. Через тогочасну «залізну завісу» починала просочуватися якась інформація. Це був час пошуків: Волт Дiсней для нас був пройденим етапом, і ми хотіли його перевершити. Хотілося чогось нового, революційного. У нас був кураж...

— Вважається, що люди, які створюють мультфільми, мають хороше почуття гумору, або в анімації працюють ті, хто не награвся у дитинстві.

— Мені дуже важко про це судити, бо ми всі різні — й художники, й режисери. Хтось робить серйозні фільми, хтось — смішні комедійні, хтось — дитячі. Чим хороша наша студія, то це тим, що вона різноспрямована. А почуття гумору, напевно, однаково необхідне й узагалі нормальне для будь-якої людини. Просто в одних воно втілюється у фільмах, в інших воно лишається всередині, а у створених ними фільмах цього не відчувається. Існує думка, що багато письменників-гумористів і сатириків у житті насправді доволі похмурі люди, а своє почуття гумору вони втілюють на сторінках своїх творів. Те ж саме, мабуть, і в мене.

— Як називався ваш перший фільм?

— «Осколки». Він був сатиричним. Про те, як сценарист, котрий живе ще в кам’яному віці, приносить сценарій, вирізаний на кам’яній брилі, й намагається його пронести в печеру, над якою написано «Пещерфильм». Не проходить, бо багато на брилі гострих кутів. І тоді він починає їх відбивати. Відбиває куточок — і пішов якийсь сатиричний сюжетик. Знову не проходить, тоді він ще один, ще — доки брила не перетворилася на таке кам’яне яйце, яке вже можна протиснути. А сюжет, що залишився, — про хулігана, який іде пляжем і всіх лякає транзисторним приймачем, у якому ми хотіли, щоб грали «Бітлз». Вони ж тоді були у розквіті. Але музичний редактор сказав: «Ні-ні, це західна музика!» Почав я шукати іншу музику. Коли той наступного дня прибігає — можна. А що ж трапилося? Виявилося, він дізнався, що ця група відраховує частину своїх гонорарів у фонд Компартії Великої Британії. Зараз це здається смішним, а тоді було не до сміху...

— Ви можете назвати свій улюблений мультфільм, ваш або чийсь?

— Щодо моїх фільмів — мені важко сказати. Завжди буває: подивишся готові змонтовані фільми — і то в одному, то в іншому знаходиш якісь улюблені сцени. А що стосується інших авторів, то мені дуже подобається серія про Вінні-Пуха, створена Федором Хитруком, а також усі фільми Юрія Норштейна. А взагалі можна багато говорити про це, однак улюбленого, мабуть, немає. Так само, як немає в мене улюбленого письменника, живописця і композитора.

— Що вас надихає на створення тих чи інших персонажів?

— Буває по-різному. В кожному окремому випадку це якийсь імпульс, інколи це може бути літературний твір, вірш або музична фраза. Інколи — що-небудь побачене, наприклад, яка-небудь виставка, сюжет, образ або стан природи.

— Як «оживляєте» ваших персонажів і яку техніку використовували під час створення своїх робіт?

— Кожний художник-аніматор вивчає закони фізики та механіки. У принципі, це технологія, ремесло їхнє треба пізнати. Тому для мене це досить просто. Головне — створити персонаж, вигадати, яким він буде, про що буде сюжет і як його треба грати... Знаєте, мабуть, легше запитати, чого я не використав із техніки. Бо я дуже давно в анімації й перепробував багато всього. Займався мальованою анімацією, целулоїдною, на папері. Й одним із перших в Україні спробував поєднання живого актора, як графічний матеріал, і мальованої анімації. 1975 р. зняв невеликий сюжет в анімаційному збірнику, він називався «Сплетницы»: ми спочатку зняли акторів, потім із цієї плівки надрукували фотографії, відібрали найбільш характерні та знімали фотографії — тільки як анімацію- перекладку, лише щось домальовуючи. Ще я робив інші перекладки, пробував живопис під камерою — «ожилий живопис», який зараз використовує багато художників...

— Останнім часом наш глядач виховується американськими фільмами, серед них — і анімаційними. Чи не тому, що у нас спостерігається великий дефіцит своїх, вітчизняних — якісних і хороших картин?

— З одного боку, й це також, хоч я вважаю, що в нас останнім часом нагромадилася достатня кількість хороших фільмів, які часом показують наші телеканали. Я маю на увазі старі радянські фільми, наші українські фільми — меншою мірою. Їх інколи дивляться, їх можна купити на касетах або на дисках. Ми живемо в епоху, коли всі заробляють гроші. Американські мультики, до речі, дуже професійно роблять, інакше я б їх не дивився, відчувається стара класична школа. І ось тут чудові художники-аніматори вкладають величезні гроші в розкручування, в рекламу — по 20—50 мільйонів доларів. Натомість вони отримують набагато більше. Вони добре прораховують, що саме дивитиметься глядач, на який фільм діти приведуть батьків, і обов’язково роблять акцент на хеппі-енд і безліч трюків. Тому на такі фільми народ ходить до кінотеатру, це комерційна анімація, що приносить великий прибуток. Ми до цього рівня поки що не доросли, бо нам бракує і грошей, і, забігаючи трохи наперед, можливості зібрати всі кращі сили в кулак. Ми могли б робити непогані повнометражні фільми. Але не виходить, тому що ми працюємо на різних студіях і знову ж таки — гроші, десь платять більше, десь менше.

— Який, на ваш погляд, період зараз переживає українська анімація?

— Вона постійно щось переживає. Вже давно спостерігається такий процес, за якого студії закриваються, а художники виїжджають до інших країн, потім деякі повертаються, а хтось лишається закордоном. Усе це дуже хистке... Та позаяк ми живучі, то я сподіваюся, виживемо й далі. Є у нас талановита молодь, і є немало хороших авторських фільмів. І ще є приблизно півсотні міжнародних нагород, отриманих за останні 5—6 років. Але це короткометражне кіно, яке ні телебаченню не потрібне, ні у прокаті його не покажуть. Це так зване «фестивальне кіно».

— Хто нині фінансує створення мультфільмів?

— Наша студія — єдина, яка фінансується з бюджету Міністерства культури й туризму. Це просто бюджет, виділений на розвиток культури. Хоча ці гроші, на мій погляд, витрачаються не дуже талановито, їх слід було б давати художникам, а не студії, щоб художник міг створити свій проект, а комісія могла його відібрати. А в нас усе проходить через студію, через різні витрати, накладні. Ось і виходить, що в результаті половини грошей не отримують. Створити хорошу, якісну комерційну анімацію, в яку могли б вкладати гроші й інвестори, можна, та лише за умови наявності потужного прокату, хоч би такого, як у Росії. Щоб ці гроші могли окупитися за два-три роки.

— Як ви гадаєте, яке становище української анімації на міжнародному ринку сьогодні?

— На ринку наших фільмів практично немає. Однак ми як режисери не беремо участі в координаторській роботі, і, по суті, не володіємо жодними авторськими правами. Я підписую договір, і там написано, що я продаю себе за певний гонорар як режисер, як автор сценарію, як художник — і все, до побачення... Я — наймана робоча сила, і нічого більше. А якщо говорити про міжнародний ринок у сенсі фестивалів — там прозвучало з десяток наших фільмів, їх знають і вони отримали найпрестижніші премії. Але так, щоб вийти на ринок, — це дуже складно, бо ринок — це серіал, велике повнометражне кіно.

— Як ви ставитеся до таких зарубіжних персонажів, як «Масяня» та «Сімпсони»?

— Не дуже добре, тому що «Масяня» — це чистісінька попса. Це розраховано лише на комерційний успіх. Вона потрапила в течію тільки тому, що там присутній молодіжний сленг, а ось анімація там примітивна. Ворушаться ротики, очки, але молоді це цікаво за рахунок сленгу й анекдотів. Зараз існує багато таких проектів, розрахованих лише на комерційний показ, і це не тільки анімація, але й кіно, і серіали.

— А як ви оцінюєте майбутнє української анімації?

— Перспектива у неї непогана. Лише через мої руки пройшло чоловік із 20 і навіть більше — молодих талантів, які подають надії, які стали режисерами і будуть хорошими режисерами. Тому я можу уявити потенціал, дуже цікаві хлопці. Але як складеться їхня доля? Не знаю! В усіх по-різному. З одного мого курсу якщо вийде дві людини з восьми — це вже добре. Анімацію неможливо знищити. Для мене це дуже концентрований вид мистецтва. З граничною концентрацією образу й думки. Або, наприклад: анімація — це не професія, а діагноз. Тому що люди, котрі займаються анімацією, з загальної точки зору не дуже нормальні. В них свій світогляд. Нарешті, для мене — це дві третини мого життя, спосіб сказати щось таке, чого не можу сказати жодним іншим чином... Це вид мистецтва, який існує не в кінематографі, а між ним і пластичними видами, такими, як живопис, графіка, скульптура. З кіном його об’єднує те, що він знімається на плівку або відео та проектується на телевізійний або на великий екран. Все інше робиться за зовсім іншими законами.

ДОВIДКА «Дня»

Євген Якович СИВОКІНЬ народився 1937 року. 1965 р. закінчив Київський державний художній інститут за спеціальністю художника-графіка. В анімації Є. Сивокінь із 1960 р. Працював художником, аніматором, художником-постановником у понад 50 фільмах. Як режисер створив більше 20 анімаційних фільмів, серед них: «Людина і слово» (1972) — приз на БКФ у Баку, диплом МКФ у м. Загребі, «Ненаписаний лист» (1985) — диплом на МКФ у Франції, Японії, «Вікно» (1987) — номінація на премію «Ніка». У фільмах «Компромікс» і «Засипає сніг дороги» виступив як сценарист, режисер, художник-постановник і аніматор. Його фільм «Засипає сніг дороги» отримав приз на Міжнародному кінофестивалі в Дебріо в Італії 2006 року та приз за кращий анімаційний фільм на Міжнародному фестивалі у Клермон-Феррані 2006 року.

Світлана ГОЛОВКО, фото Костянтина ГРИШИНА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments