Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Iгор Павлюк і класики

9 квітня, 2013 - 17:18

Игорь ПАВЛЮК. Исповедь последнего волхва: Лирика / переводы с украинского Евгении Бильченко, Любови Либуркиной, Тамары Гордиенко. — СПб.: Алетейя, 2012. — 172 с.

Шануймося! У Санкт-Петербурзі побачила світ книжка віршів одного з найпопулярніших і найталановитіших сучасних українських поетів Ігоря Павлюка, й жодних сумнівів — там ця збірка лірики, перекладена російською, стане подією.

Пам’ятаю, як дискутував із московськими письменниками на кількох міжнародних фестивалях поспіль. Вони доводили, що поети, які пишуть українською, ніколи не стануть всесвітньо відомими. Мовляв, українська не належить до світових мов, а перекладати римовані вірші тією ж таки російською — напрочуд складно: потрібно, по-перше, самому бути хорошим поетом, по-друге, мати дар перекладача і, по-третє, чудово розуміти українську, щоб відтворити найтонші нюанси образного мислення автора.

А по-четверте, з фінансового погляду, перекладати наших літераторів не вигідно: на відміну від Росії (Франції, Німеччини, Норвегії, Польщі...), ані наша держава, ані вітчизняні меценати навіть найталановитіших українських поетів практично не підтримують.

Ось такі доволі прикрі речі казали мені зверхньо московські письменники. Втім, я з ними сперечався, бо «за державу обидно». Натомість зараз аж долоні потираю від задоволення в передчутті нашої наступної баталії! Ось тільки чи захочуть тепер мої самовпевнені опоненти теревенити про «меншовартість і провінційність української поезії, яка існує поза світовим літпроцесом», прочитавши книжку Ігоря Павлюка?

«Таков он, Игорь Павлюк [...] Никакого эстетства, никакого формализма, никакой поэзии ради поэзии. При этом никакой вульгарности, нарочитости, игр в простоту, дабы всем нравиться... Он таков, каков есть — в стихах его Самость, его Совесть, его Соколиность, что ли... — пише в передмові до «Исповеди последнего волхва» перекладач книжки Євгенія Більченко. — Думаю о его Письме и отмечаю: во всей людской истории не могу сухо уважать совсем немногих: Марину Ивановну Цветаеву, Бориса Леонидовича Пастернака, философа Николая Александровича Бердяева и (да простят мне читатели это вынужденное действо — «постановка в один ряд!») — его. Страстность Марины, выпуклое зрение Бориса, трансцендентализм Николая («горизонт бы еще разорвать, а то — очень тесно» — это уже у Павлюка) — и ко всему — чисто игоревская целостность. [...] Поэт, у которого нет спасительного зазора [...] между словом и жизнью, бытием и письмом, логосом и голосом — это истинный поэт».

Як на мене, переклади Євгенії Більченко, Любові Лібуркіної й Тамари Гордієнко — бездоганні. Фахівці не намагалися відтворювати тексти дослівно. «Исповедь последнего волхва» вражає такою розкішною, колоритною, справжньою російською мовою. При цьому українська душа Ігоря Павлюка, його глибинний, не декларативний, істинний патріотизм відчуваються буквально в кожному рядку.

Ігореві Павлюку дивовижним чином вдається поєднувати непоєднане. Його вірші — воістину народні, буквально пронизані фольклором із прадавніх, язичницьких часів. Водночас він — по-християнському чуйний та піднесений, одухотворений:

«Зима.
Кровь рябины.
Ягоды льдом окованы.
Ничего, прилетят снегири —
склюют.
Старая мистика:
придет женщина,
Скрасит мою бестолковость.
Наколдует уют.
Вылепим с нею в лесу
Древнюю бабу русскую —
Как те каменные,
что на самом краю
Дороги...
А кто из них будет вечнее
в нашем раю? —
Несомненно, самая грустная».

Видатний український поет Борис Олійник, знаний і шанований на всьому пострадянському просторі, також написав передмову до цієї книжки, назвавши Ігоря Павлюка ідеальним пантеїстом, адже природа для нього — не просто довкілля, а одухотворений співрозмовник:

Написати про степ золотою,
густою кров’ю
Маковиння спалити на вітрі,
який вже — час.
Говорити із листям летючим
сліпою мовою,
Доки крикне свіча
на щойно помитих нас.

Так само безмежно, глибинно і таємниче, як у Богдана-Ігоря Антонича. Але це — Ігор Павлюк.

Ігор — поет-інтелектуал та відомий науковець. Його вірші — вишукано модерні. Про нього багато говорять і пишуть — тепер уже не тільки в нашій державі. Зокрема, успішними стали англомовні публікації. При цьому до яких тільки літературних течій його не зараховують! То він — неоромантик, то постімпресіоніст. Чимало фахівців відзначають Ігорів магічний реалізм... І всі мають рацію! Кожен читач неодмінно знайде у цих віршах щось своє, сокровенне.

Це — поезія свободи, безмежна, бунтарська, пристрасна.

Інтимна лірика Ігоря Павлюка заслуговує на окреме дослідження. Недаремно у нього стільки шанувальниць, причому від наймолодших до жінок бальзаківського віку.

«Ты телом читала мои стихи, —
Как худенькая весна...»

Це — дуже чуттєва й дивовижно красива поезія. Пояснити її магію неможливо! Просто ми звикли переходити річку мостом, аби не намочити одягу і не забруднити черевиків; а поет мандрує до іншого берега веселкою, бентежно ступаючи босоніж. Якщо й пораниться, то душу зігріє.

Ці вірші — напрочуд музичні. Вони звучать, ніби орган. Неймовірно легко поєднуються з глибокими творами Моцарта, Шопена, Огінського. І легко запам’ятовуються. Такими світлими, палкими, проникливими, немов полум’я свічі, поезіями добре освідчуватися в коханні: на березі світанкового моря, на даху будинку — під зоряним небом, на вершині величної гори.

Що можна ще сказати про Ігоря Павлюка? Він народився на Волині 1 січня 1967 року. Навчався в Санкт-Петербурзькому військовому училищі, яке залишив, коли почав друкувати українські вірші, за що був покараний засланням до Забайкальської тайги, де будував автомобільну дорогу. Працював у пресі, зокрема релігійній, на радіо. 1992 р. із відзнакою закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка, факультет журналістики. З 1987 р. мешкає у Львові, з 2003-го — в Києві. Працював професором Національного університету «Острозька академія» (м. Острог). Нині — старший науковий працівник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України в Києві, професор Львівського національного університету ім. І. Франка. Подорожує Україною та світом. Учасник міжнародних літературних фестивалів, зустрічей — в Естонії, Грузії, Росії, Білорусі, США, Польщі, Туреччині, Ірландії... Автор 30 різножанрових книжок. За окремими творами здійснено театральні постановки. Деякі перекладені російською, польською, англійською, японською мовами. Чимало віршів стали піснями...

Мені ж часто мимоволі спадає на думку Ігореве:

«А снимать терновый венец —
Больно. Больнее, чем надевать».

Це — з поезії «Откровение», присвяченої Тарасові Шевченку. І на завершення — декілька рядків з одного із моїх улюблених віршів Ігоря Павлюка:

«Красочно в этом мире.
Море — огромный постер.
Скалы и ветер. Мины.
Горько. Солено. Постно.
Дождь перестал, — как сердце.
Реки уткнулись в русла.
Кот у бездомной дверцы
Полон бездумной грусти».

Як на мене, рядки про кота беруть за душу.

Сергій ДЗЮБА
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments