Інна ГАЛАТЕНКО: «Справжня музика завжди має персональний голос»

Про специфіку камерного співу, його місце в сучасному музичному мистецтві та те, як відрізнити справжню музику від звукового шуму розмовляємо із солісткою Національного ансамблю «Київська камерата» Інною ГАЛАТЕНКО.

- Розкажіть про специфіку камерного вокалу. Адже вважається, що далеко не кожному співаку під силу опанувати цей жанр.

- Це справді трішки специфічний стиль. Проте він абсолютно не відрізняється від класичного вокалу, просто потребує більшої гнучкості голосу, ґрунтовної музикальності, культури звуку. Загалом камерний спів – детальніший і тонкіший, особливо німецька музика, яку я дуже люблю.

Вона складна тонкощами, як і будь-яка музика в справжньому виконанні, потребує гнучкості фрази й самої вокальної мелодії, володіння голосом та багатьма нюансами, фарбами, точністю як інтонації, так і фразування.

Тому такий жанр особливий і ні на що не схожий: справжня музика у ньому зустрічається із справжньою поезією. Німецькі пісні писалися на тексти Гете, Гейне, Шиллера. Тож мені завжди дуже імпонували всі Шуманівські, Шубертівські цикли, а також вокальні твори Густава Малера, якого я співаю із оркестром та роялем та композиції Хуго Вольфа. Так склалося, що Валентин Сильвестров також їх дуже цінує і любить. Ми часто поєднуємо таку музику в одному концерті. Це вже стало традицією. У наступному – буде Шубарт і Сильвестров.

- Яке місце, на Вашу думку, камерний спів та камерна музика загалом займають у сучасному культурному середовищі?

- Камерна музика завжди відігравала важливу роль, бо здатна показувати і відбивати найглибші відчуття і міркування композитора. Камерна музика для цього й існує. Це не великі глобальні полотна, а детальні, більш тонкі – душевні емоційні й глибинні стани людського існування. Тому камерна музика завжди була цікава як композиторам, так і виконавцям. Наприклад, до Шуберта, який написав більше 600 пісень і багато камерних творів, завжди зверталися композитори, які створили чимало масштабних творів – симфоній, ораторій чи опер. А Едісон Денисов, адепт авангарду, казав, що якби він міг і вистачало коштів, то писав би лише вокальну музику. Він страшенно любив Шуберта, хоч в нього зовсім інша манера, ніж у Сильвестрова. Це відкриває найбільш глибинний спосіб виразити щось своє. Сокровенне. Я співала його твори, вони надзвичайно складні вокально й інструментально, у нього своя манера, але відчувається, що він прагне до виразності та поєднання слова й мелодії в одну глибинну цілісність.

Тож до камерної музики тяжіють всі сучасні композитори, які мають здібності, натхнення та глибину сприйняття світу, бо це спосіб виразити щось важливе. Тому думаю, що цей жанр завжди буде актуальний.

- Де Ви навчались і чому обрали саме цей шлях у вокалі?

- Чи він обрав мене, чи я його… Так склалося. Я сама киянка. Спочатку навчалася у музичному училищі ім. Глієра, а потім у Київській консерваторії як співачка. У мене був знаменитий педагог Галина Сухорукова, яка виховала цілу плеяду знаменитих оперних співаків. До речі, я теж навчалася як оперна співачка, але у мене не виходило. Поступово зрозуміла, що це не мій жанр. Навчалася також як диригент, володіла інструментом. Мала чудових педагогів із диригування та фортепіано.

Поступово я стала багато співати сучасної музики, паралельно камерної –  здебільшого німецької (А. Шенберг, Г.Маляр, Ф. Шуберт). Згодом зустрілися із Валентином Сильвестровим. Він мене зовсім випадково почув у Національній філармонії, я виконувала з оркестром складний твір – «Місячний П’єро» Шенберга. Це було двадцять років тому. Валентин Сильвестров запросив мене на свій ювілей виконати «Першу кантату» на вірші Тютчева і Блока з Камератою. Мені було дуже приємно. Я згодилася, і на першу репетицію він приніс декілька пісень, з них і розпочалася наша співпраця.

Після цього пішли пісні, їх стало дуже багато (зараз уже понад 300). Сильвестров казав: «Вже не лишилося поетів, яких я не озвучив. Це останній!». Але згодом приходив і приносив знову. Ми сміялися і починали виконувати далі.  Так розпочалися наші концерти, гастролі, ми багато їздили, відвідували фестивалі, може, не так часто, як хотілося б, але бували й за кордоном з цілими концертами (в Австрії, Парижі, Нью-Йорку, Росії, Литві, Швейцарії). Це були сольні виступи, з його авторською програмою з піснями та циклами по 60-70 хвилин суцільного неперервного вокального монологу.

З кантатами у нас є вже три диски. Останній записаний американською фірмою «Naxos», де ми виконували камерно-вокальні твори. Олег Безбородько (композитор та піаніст, який виступає разом із І. Галатенко – Ред.) записав фортепіанний концерт, я записала дві кантати: «Ода солов’ю» – дуже знаменита та складна, ще в тій манері авангардної молодості Сильвестрова. Останню,  - IV кантату, записану в ХХІ сторіччі разом із Вільнюським оркестром, також видає фірма «Naxos» в Америці. Скоро виходить диск, цього літа планується презентація в рамках фестивалю «Київський букет», який організовують наші друзі, спонсори та меценати. Він уже втретє буде проходити. Вперше ми його відкривали із цією програмою, якою зацікавилася фірма «Naxos», у ній виступив диригентом американський музикант – Крістофер Ліндон Гі. Програма унікальна та дуже цікава.

– Успіх кар’єри співака залежить від багатьох факторів. І голос – лише один із них. Які якості потрібні молодим виконавцям для підкорення вершин у камерному вокалі?

– Голос – такий самий інструмент, як скрипка, віолончель, фортепіано. Складніше те, що ми носимо його з собою, що ми ним і є. Передусім потрібно ще більш ретельне розуміння себе, відчуття тонкощів уваги, повага до свого стану й слуху. Бо все, що робиться в музиці, залежить від слуху, від глибини світогляду, знань, не лише музичних. Камерна музика особлива, вона потребує тонкощів, як будь-яке життя потребує тонкощів сприйняття, а камерна музика це тільки відображає. Тому молодим потрібен досвід, широкий світогляд. Необхідно слухати музику, розуміти й відчувати. А ще вміти підкорювати свій голос, щоб він був гнучким інструментом для вираження суті музики, того, що композитор хотів сказати.

- Ви значною мірою спеціалізуєтесь на творах епохи романтизму, класики, а також виконували авангардні твори сучасників. Взагалі любите експериментувати?

- Не люблю цього слова, скажу, що все так виходить. Наприклад, коли мені вперше запропонували виконати Шенберга «Місячний П'єро», я думала, що в житті не зможу цього зробити. Поступово, коли я занурилася, це мене надзвичайно захопило. Тому можна вважати цей випадок експериментом. Так само й авангардиські твори, які я багато виконувала із Аллою Загайкевич, Максимом Коломійцем, Володимиром Рунчаком, твори признаних класиків Леоніда Грабовського, Святослава Крутикова, видатні твори на вірші Віктора Хлєбникова.

- 3 березня в Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого відбудеться другий концерт із циклу «Музика поезії», приурочений до дня заснування однієї із найстаріших книгозбірень України.

- Так, ця дата до цього й вибрана. Буде чотири пісні Шуберта, ми ще їх ніколи з Олегом не виконували, але я їх люблю. Вони дуже різні: одна – бравурна, віртуозна, складна технічно для піаніста й співака, а інші, як назвав Валентин Сильвестров – більш «скромні і тендітні». Наприклад, «Сліпий хлопчик» – геніальна, я вважаю її абсолютним шедевром. Це англійська балада про сліпого хлопчика, який щасливий від того, що живе і відчуває світ, сонце, хоча ніколи його не бачив. Шуберт незвичайно все передав. Потім будемо виконувати нові пісні Валентина Сильвестрова, які публіка ще жодного разу не чула. Загалом буде 13-14 пісень, зараз якраз над цим працюємо.

- Зазначено також, що після концерту відбудеться спілкування/чаювання з музикантами та, зокрема, з композитором Валентином Сильвестровим. Що вам цікаво почути від аудиторії?

- Зазвичай модератор веде, ставить питання… Я хочу почути відверті враження, конструктивні запитання, які хвилюють людину, якщо її це зачепило. Ціную відверту реакцію, без пафосу та підготовки. Щоб людина говорила те, що відчула.

- Як особисто ви відчуваєте зв’язок із аудиторією?

- З одного боку, я ніби відсторонююся і мовби нічого не чую і не бачу. Проте з іншого – я все відчуваю: дихання публіки, як вона слухає, паралельні звуки… Це  складний феномен, важко сказати, як це відбувається. Але я відчуваю публіку і «тримаю» її. Завжди має значення, де виступаю, бо це також частина мого інструменту. Я співаю тим простором, який переді мною до публіки. Дихання, повітря, яке від мене й до них – це і є справжній інструмент, по якому рухається звукова хвиля. Треба вміти у будь-якій аудиторії себе налаштувати. Інколи зв’язок відбувається не одразу і потрібно довго налаштовуватися, слухати, коли звук до тебе повертається, в якій якості.

Загалом, буває по-різному, тому ми завжди розпочинаємо репетицію на дві години раніше незалежно від країни. Навіть якщо є чудові зали й інструменти, як у Німеччині, Австрії. Бувають важкі зали, без акустики. Пам’ятаю, в Парижі був настільки величезний зал, що йому кінця не було видно. У Страсбурзі – старовинний зал, але зі страшенно складною акустикою: пройшло дві години важкої праці, щоб знайти, з якого кутка подавати. Тобто нічого не вирішується заздалегідь, все в режимі живого часу.

- У сучасному світі музика не вважається якимось дефіцитом, кожна людина носить її у наушниках чи відкриває ютуб і знаходить безліч різноманітних мелодій на свій смак. Чому, на Вашу думку, важливо ходити на живі виступи?

- Те, що ми весь час слухаємо – не музика, це просто звуковий шум, що можуть передати технічні засоби. Якщо воно весь час оточує людину, то вже не сприймається, не має тої гостроти, взагалі стає звуковою масою. А те, що загальне – немає цінності. Людину хапає за душу те, що персонально до неї звернене. Тому люди відгукуються на живі виступи.

Справжня музика завжди має персональний голос. І це не лише у творах Сильвестрова, а у будь-якій справжній музиці. Це як дорогоцінності, які завжди цінувалися і цінуються нині. Вони єдині в своєму стилі. Так само і виконання цінується, бо воно – живе. Як і жива квітка набагато дорожча, ніж штучна. Хоч вона примхлива, тендітна, але жива, а всім хочеться доторкнутися до живого.