У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю
Євген Коновалець, український політичний і військовий діяч

Iванові Дзюбі минулої неділі виповнилося 89 років

27 липня, 2020 - 20:02
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

З погляду вічності — небагато. Тільки хто ту саму Вічність бачив, очима її прицілювався на героїв Історії? Я таких не знаю, не видів. А от у масштабі української історії 89 літ це чимало...

ПРО ПАТРІОТИЗМ — ФІЛОЛОГІЧНИЙ І ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ

Читаємо в довідниках: Дзюба Іван Михайлович народився  в селі Миколаївка Ольгинського району Сталінської (нині Донецької) області. Тобто за походженням з тих країв, які дехто і Україною не вважає, мовляв, відрізати ті землі для спокою і гармонії загальнонаціональної.

І ніби ж  так, особливо коли вдумуватись у сьогоднішні реалії. Втім, не лише сьогоднішні. «От я в своїй школі завжди на дошці  пошани висів, відмінником був, — пояснює Іван Дзюбі в інтерв’ю Галині Плачинді. — В 60-х роках, як тільки почались на мене якісь гоніння вони зірвали  моє фото, взагалі дивились на мене як на націоналіста. Навіть у той короткий період, коли я був міністром культури і приїздив туди, вони з острахом дивились на мене. Директор школи не прийшов, коли я приїхав провідати школу...».

Одначе ж ситуацію — і про це не раз говорив і говорить Дзюба — треба бачити в історичній ретроспективі. На Донбасі більшість населення «в усі часи становили українці — нащадки колишніх  козацьких слобод і переселенці  з Полтавщини й Подніпров’я. Ці особливості враховували більшовики в 20-ті роки минулого століття проводячи  політику «коренізації» (в Україні — «українізації»), що мала допомогти  їм здобути довіру місцевого населення».

І та українізація мала певний успіх і була би продовжена, але ж відомо, що сталося: Сталін почав зворотний рух до жорсткої централізації, замикання всіх управлінських важелів на Москву, загальносоюзний центр. Відбудовували імперію.  «І власне,— продовжує Дзюба,— після цього на Донбасі української влади не було. Була влада, яка безпосередньо підкорялася Москві, керувалась Москвою».

Потім настали 1990-ті. Влада на Донеччині перейшла «в руки донецьких мафій, які між собою воювали, але всі разом були проти  Києва, та ще й настроювали  населення на те, що Київ їх грабує. Створювалась атмосфера «відрубності», окремості  Донбасу, незацікавленості  в інформації про решту України, усілякі перешкоди чинилися культурним контактам». До чого це призвело в підсумку надто добре відомо.

Одначе ж і тут Іван Дзюба ніяк не схильний піддаватися банальним висновкам і збаналізованим емоціям. До прикладу, в тому самому інтерв’ю Галині Плачинді він згадує Івана Багряного і його твердження про те, що українці не схильні  до такого собі «філологічного патріотизму», себто такого, що зводиться до боротьби за українську мову. «Він сказав,— пояснює Дзюба,—  що нас може врятувати тільки територіальний патріотизм, який об’єднує всіх українців гордістю за свою землю, за свою територію».

І тут же цікавий поворот. Виявляється, Дзюба двічі говорив на цю тему з Віктором Януковичем — до і під час його президентства. Першого разу той виправдовувався: він не проти української мови і аж ніяк не за російську як другу державну. Поруч нього лежала знаменита книжка Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» 1965 року (вочевидь тодішня Януковичева  радниця-порадниця Ганна Герман декорувала ту зустріч у такий спосіб).

А під час другої розмови, уже з президентом Януковичем, було по-іншому. В зустрічі взяли участь кілька представників інтелігенції. «Я докоряв Януковичу: «Ви ж говорили, що ви зараз не хочете насаджувати російську в Україні як другу державну, а що на Донеччині зараз робиться?». То він мені сказав, так іронічно єхидно посміхаючись: «А це територіальний патріотизм». Тобто він згадав ту нашу розмову, коли я посилався на Багряного...»

«КОЖЕН ПЕРШОВІДКРИВАЧ, АЛЕ ТІЛЬКИ НА ДЕНЬ-ДВА, БО НА ТРЕТІЙ І ЙОГО ЗАБУДУТЬ...»

От вам, Януковичу видавалося, що він піймав інтелектуалів, Івана Дзюбу передусім, на суперечностях у потрактуванні патріотизму. Мовляв, ви ж самі визнаєте: коли той патріотизм зводиться до боротьби за мову, вся справа боротьби за Україну і українство заходить у глухий кут. Бо треба про націю в цілому думати, а потім уже про все інше, з мовою включно. На цьому, до речі, стоїть медведчуківсько-рабіновичеська рать: «нє нада нам про язик гаваріть, важнєє вопроси социальниє і економічеськиє» (тільки ланцюжок тієї псевдологіки тут посмикується далі, і з’ясовується: всі економічні, а з ними і всі інші інтереси українців повинні замикатися на Росію, «патаму что ми бєз Росії нішто!»). 

Довелося Іванові Дзюбі пояснювати, в газеті «День»: «територіальний патріотизм — це добре, але він повинен бути наповнений національним змістом, національним почуттям, знанням історії, знанням мови, прихильністю до свого краю, до своєї землі.  Без цього наповнення ми матимемо те, що маємо... Бо всі ж наші олігархи — вони ж територіальні патріоти. Патріоти своєї власної території. Вони ж не хочуть власноруч награбоване віддати комусь, навіть Росії...» (цитую за книжкою Галини Плачинди  #Зрада VS# Перемога. К., 2019).  

Словом, олігархічна влада не раз використовувала інтелектуальні напрацювання українських інтелектуалів з метою їх використання  в своїх власних інтересах. І отут доводиться бути пильним, нагадуючи й уточнюючи зміст понять, категорій та їх інтерпретацій.

Власне саме для цього Іван Дзюба зібрав нещодавно книжку «Із плину літ. Публіцистика» (Дрогобич: Коло. 2019). У ній зібрано тексти, написані в різні епохи новітньої історії. Ще від 1960-х, коли активність Дзюби-критика, Дзюби публіциста була дуже високою. Щоправда,  після переслідувань й арешту його не друкували.  У 1970 — початок 80-х фактично так само. А вже в роки Перебудови Дзюба знову на гребені суспільних процесів, на початках Української   Незалежності він, як відомо, погоджується увійти в український уряд, стає міністром культури.

«НИНІ ВСЕ НАДІЙНО ЗАБУТЕ...»

«Нині,— з сумом констатує Іван Дзюба в передмові до своєї книжки,— все це надійно забуте, як і перші  зусилля, перші кроки будівництва національної культури в незалежній Україні — все ж у нас починається з першого аркуша і на ньому закінчується — якоїсь хроніки культурного життя чи історії ідей ніхто ж не веде. Кожен першовідкривач, але тільки на день-два, бо на третій і його забудуть».

На жаль, це справді так — пафос «першовідкривацтва», а з ним разом забуття попередників є однією з прикмет нашого часу (не кажучи вже про легіон копіювальників-монтувальників чужих текстів).

Книжка «Із плину літ» нагадує нам про чималу кількість  проблем нашого історико-культурного життя. Пафос багатьох текстів у протистоянні банальності, стереотипним уявлення про те, як можна здолати проблеми. Нині ж у багатьох політиків усе просто, враження, що не політикою займаються, а в шашки, «у Чапаєва» граються: бац-бац, і ти вже переможець.

От, до прикладу, стаття «Що за стереотипами?» про інтерпретацію українсько-російських культурних відносин. «Самостійне історичне буття українського народу має бути забезпечене культурно,— наголошує Дзюба,— інакше залишиться ущербним». І це відповідь апологетам «єдіного культурного пространства» з Росією. Одначе далі йде застереження: «ідеться не про витіснення   російської культури (це було б драматичним самозбідненням, і в цьому зв’язку я хочу сказати про нерозумність  новомодного українського патріотичного  стереотипу про російську мову як «мову іноземної держави»: адже це рідна мова багатьох українських громадян...».

Остання теза, мабуть,  когось шокує, ба навіть викличе обурення. Одначе дочитайте до кінця: Іван Дзюба говорить про необхідність  оптимізації  взаємин культури російської  з українською, збалансування її присутності — присутністю інших культур світу. Бо ж донедавна в нас абсолютна більшість культурного продукту в національному ефірі мала чітке російське походження (згадаймо приниження, яке не міг не відчувати кожен українець під час святкових днів — увесь ефір, радіо і телебачення, з кінотеатрами включно, був наповнений російською авдіовідеопродукцією, української наче й не існувало). Головне завдання, ще раз процитую Дзюбу, «конкурентоспроможність самої української культури, її здатність задавати тон інтелектуальному  і культурному життю свого суспільства, адаптувати для суспільства культурну реальність світу».

Абсолютно небанальним, нестереотипним виглядає і остання поки що книжка, створена за участі Івана Дзюби (у цьому випадку як упорядника),— «Право на сміх. Антологія сатири і гумору української діаспори»  (Київ: Либідь, 2020). Це перша з циклу книг, присвячена часопису «Лис Микита», 1948—1985.

У передмові Дзюба і сам демонструє добре відчуття сміхового і свій власний неповторний гумор  —  знов-таки в стереоскопії історичного знання, знання у масштабі Великого часу. «Однією з особливих прикмет нескінченного українського сміху є те, що ми, українці, часто сміємося і за тих історичних катавасій, коли мали би плакати». Отак воно в самій Україні, так і в українській діаспорі. Читаймо — повчально і смішно.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ У РУДИКАХ

26 липня в Рудиках, на дачі Івана та Марти Дзюбів, вітали новонародженого з 89-річчям. Дата поважна, але ж не настільки, щоби не сприймати її з веселим і навіть завзятим оптимізмом... Тож було багато сміху, кожне привітання було приперчене не просто повагою, а й щирим усміхом. Як з боку сім’ї, в якій дружина Марта, донька Олена, онука Ольга з чоловіками, а й гості — кінорежисер Роман Балаян, художник Борис Єгіазарян, академік Микола Жулинський...

За рік — ювілей Івана Михайловича. А поки чекаємо від нього нових статей, нових книжок. Великі літа схиляють до великих текстів!

Сергій ТРИМБАЧ
Газета: 
Рубрика: