Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Iз масовки — у прем’єри

Понад 20 років ішов до успіху Петро Панчук
24 грудня, 2008 - 00:00
ПЕТРО ПАНЧУК У ВИСТАВІ «НАТАЛКА ПОЛТАВКА» / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

Цього самобутнього, надзвичайно талановитого актора можна побачити в спектаклях «Мартин Боруля», «Шельменко-денщик», «Наталка Полтавка», «Кавказьке крейдяне коло», «Кайдашева сім’я», «Брати Карамазови» та ін. Сьогодні Петро Панчук прем’єр трупи Театру ім. І. Франка. Він парадоксальний актор, з могутньою енергетикою та несподіваним неповторним поглядом на речі. Свій «прорив» із масовки актор пов’язує з режисером Андрієм Жолдаком, який приїхав до Києва 10 років тому з Москви після закінчення студії у Анатолія Васильєва. На той час у Театрі ім. І. Франка ставили спектакль «Моменти» і тандем Панчук – Жолдак почав працювати. Режисер брав Петра практично в усі свої постановки (найбільш резонансні «Кармен» та «Ідіот»).

Петро Панчук може грати найрізноманітніші ролі, протилежні за драматургією, з різною естетикою. Актор привчив себе все перевіряти, перечитувати, розгадувати. Його режисерські роботи це також підтверджують (на малій сцені Театру в фойє проходять панчуковські спектаклі «Батько» і «Дредноути»).

Петро має величезну творчу основу, він, як кажуть, шкірою відчуває думку, характер свого героя. Його поведінка на сцені — це не органіка, а справжнє життя. Навіть коли актор мовчить, глядачі потрапляють під його магнетизм. Блискуче Петро вміє перевтілюватися й володіти своїм голосом, інтонацією. У Панчука ніколи не буває «прохідних» ролей, він навіть хвилинний свій вихід зробить так блискуче, що критики потім напишуть не про спектакль загалом, а дифірамби Петру Панчуку. Але це не означає, що він «тягне ковдру на себе» — навпаки, у актора прекрасне чуття ансамблю, він відчуває партнера кожним своїм нервом. Уміє прекрасно імпровізувати, але при цьому — відмінно розвинене почуття міри. Його присутність дуже впливає на емоційне напруження сцен, у яких він грає. Тому кожен його рух викликає резонанс», — говорить П. Ільченко.

Петро Панчук — людина, яка декілька років тому відчула потребу занурюватися в молитви, розмовляти з Богом (став глибоко віруючою людиною). Двадцять чотири роки пов’язують актора з франківською сценою. Це сьогодні Петро Фадейович відомий, улюблений глядачами, зігрітий увагою театральних критиків, спеціально для нього ставляться спектаклі, адже були довгі роки в масовках. Як вдалося актору не огрубіти душею, не втратити своє творче «Я»? Чому сільський хлопчина захотів стати актором?

ГЕНЕТИЧНА ПАМ’ЯТЬ

— Я народився у Волинській області, селі Лобочівка — це неподалік від Берестечка, де, як писав Шевченко, «запорожці своїми трупами поле покрили», — починає нашу бесіду Петро Панчук. — Наша хата стояла на хуторі в лісі. Коли мені було два роки, нашу сім’ю примусово переселили в село, примусивши батьків працювати в колгоспі. Знаєте, кожного року приїжджаю на батьківщину, стаю на те місце, де стояла наша хатина, і намагаюся зрозуміти, що відчував мій батько, коли покинув це місце. Для мене ліс прекрасний у будь-яку пору року. Я там набираюся сил...

— Вам особливо вдаються вікові ролі.

— Я не знав і не бачив своїх рідних дідів. Завжди пильно вдивлявся в немолодих чоловіків. Адже душа підсвідомо відчуває свою неповноту від нестачі дідусевої любові. Я її шукав. Мені з юності старі люди любили розповідати про своє життя. Видно, я вмів слухати і співчувати. Ще в інституті грав дідів різних. І зараз в театрі — також. Напевно, є якась генетична пам’ять, яку я використовую в спектаклях (згадую дитинство і сільських типажів, їхню говірку, манери). Кожного разу перед виходом на сцену читаю молитви в пам’ять про них. Набуваючи досвіду, я зрозумів, що у актора на сцені має бути тільки два справжніх почуття — любов та співчуття.

— Про роль Возного в «Наталці Полтавці» деякі критики написали, що ви граєте і Достоєвського, і Котляревського і Шевченка в одному «флаконі».

— Я хочу бачити за роллю, за кожною маскою — людину. Проблема актора в тому, з якого джерела він черпає свої сили. Микола Сербський говорив: «Людина — це озеро. В ньому і чиста вода, і брудне дно». Мені хочеться бути відповідальним і давати «чистий» продукт.

— Це як настрій?

— Як необхідність. І тоді на сцені, крім акторів, я ніби бачу своїх земляків (кожен персонаж когось нагадує). Наприклад, згадую, як мені було шкода старця-земляка, і в очах з’являються сльози, а глядачі думають, що це я так люблю Наталку. Але це вже питання до того, що у актора відбувається всередині.

— Ваш Возний віртуозно грає на трубі, де ви навчилися?

— Я сам навчився грати на трубі. Власне, опинився в акторській професії саме завдяки музиці. Коли в нашому селі працював у клубі (я закінчив Луцьке культурно-просвітницьке училище, відділення режисури) — мене відряджали до Києва закуповувати музичні інструменти. На вулиці випадково побачив оголошення про прийом до театрального інституту і вирішив спробувати (і мене прийняли)...

«ПОЧНИ ІЗ СЕБЕ»

— Петро Фадейович, коли у вас стався перелом?

— До 42 років я боровся з усіма і з кожним. Був непримиренним до недоліків у іншій людині. Категоричний, максималіст, відкритий, говорив усім в обличчя те, що думав. Не дивився, хто переді мною — народний артист, художній керівник театру або начальник. Якщо я бачив неправду — відразу жорстко викривав.

— Нікому було підказати вам, що так не можна?

— Мій педагог в інституті, Леонід Олейник, був дивовижною людиною. Коли він дізнався, що тогочасний художній керівник Театру ім. І. Франка Сергій Данченко взяв мене в трупу, то Олейник просив: «Петре, ви ще молодий, життя не знаєте, не все говоріть, що думаєте, тому що вам це може перешкодити».

— Не послухалися?

— Ні, звичайно.

— І що ж трапилося в 42 роки, що ви кардинально змінилися?

— Думаю, Господь дивився на мене, терпів, а потім йому, мабуть, набридло, і він сказав мені: «Слухай, це все добре, але чого ти інших виправляєш, може, подивись, що в тебе всередині і почни з себе»? В мене відбирав всі «підпори»: до 42 років мені в театрі не давали нічого грати. Я 20 років виходив у масовках, граючи в епізодах.

— Отже, ролі не давали через ваш поганий характер?

— Це гордовитість у мені сиділа і не давала жити нормально. Я до всіх ставив високі вимоги. А оточуючим це важко витримати. Звичайно, якби я був більш зосереджений на своїй внутрішній нечистоті, то цього всього не сталося б... Одного разу я зайшов до театрального інституту, зустрів педагога, якій розповів про свої проблеми, а вона раптом запропонувала помолитися. Я помолився і пішов до театру. Заходжу на репетицію і раптом бачу, що всі колеги хороші. В мене з’явилося відчуття, що весь світ змінився... І я сам до людей почав ставитися по-доброму...

— Але ви ж хрещений. Хіба в дитинстві вас не привчали до молитов?

— Так, я хрещений, але батьки до церкви не ходили. Та й церкви не було в селі (храм розбомбили у війну, а потім його розібрали і побудували школу). На свята ми ходили в сусіднє село. З дитинства залишилося в пам’яті відчуття урочистості й таїнства. Мати взагалі не ходила до церкви... Коли вона була дівчинкою — на уроці закону Божого священик її за невивчений урок сильно побив лінійкою по руках. Мати не могла пробачити і тримала образу протягом багатьох років. Хоч ікони в нашому домі були. Батько також у церкву не ходив, відмахувався — якщо треба помолитися, то я й у хліву помолюся. Він з іронією ставився до тих, хто під час бомбардування просив допомоги в Бога...

«МЕНІ В РОЛЯХ ТІСНО»

— А з чого почався ваш перехід від масовок до головних ролей?

— Це пов’язано із режисером Андрієм Жолдаком. Він ставив у нашому театрі спектакль і я грав у нього головну роль. Ми відразу спрацювалися. Хоч дуже багато хто з акторів ішли від Жолдака, і після кожної репетиції команда ставала все меншою й меншою, а я залишився. Після прем’єри критики стали запитувати: «Звідки цей Панчук взявся?» А в рецензіях хвалили мою роботу. Потім ми з Андрієм випустили багато спектаклів, але поступово наші шляхи розійшлися. Одного разу він мені написав: «У наших відносинах настала пауза». З моєї ініціативи, до речі, хоч ми і не сварилися. Просто Андрій сьогодні займається не режисурою, а якимсь шоу. Але головні ролі в мене раптом пішли й пішли.

— Вас можна назвати режисером, адже ви ставите спектаклі.

— Це тому, що мені в ролях тісно, хочеться простору...

— Не кожний актор може похвалитися тим, що зіграв Григорія Сковороду, Шевченка, Каїна...

— Розумієте, свої спектаклі я ставлю тільки на малій сцені, оскільки я дуже камерна людина. До речі, це наш художній керівник Богдан Ступка мені запропонував спробувати себе в режисурі.

— А коли ви не зайняті в театрі, то чим займаєтеся?

— Багато читаю. Записую на радіо українську класику. До інших театрів не ходжу — не цікаво. Ходжу в церкву —причащаюся, молюся, очищаюся.

— Як ви поєднуєте церкву та акторство?

— Я вважаю, що акторство — це, свого роду, проповідь. Внутрішня проповідь. Якщо тільки усвідомлювати свою відповідальність. Ніж і вогонь — до чого застосуємо. Так і театр.

— У вас не було думки залишити театр?

— Була, але не через віру, а через свою творчу нереалізованість (коли сили, бажання, енергія є, а ролей — немає).Роки минають! Змиритися? Ну, ні, так ні. А після 42 років наче шлюзи відкрилися: ролі буквально посипалися, як із рогу достатку. Здається, вже й не хочу так багато, але граю все, що дають у театрі. Я чудово розумію, що в будь-який момент все знову може зникнути...

— Сьогодні у вас багато нових хороших ролей.

— У мене починається новий період — дозрівання. Я починаю розуміти, що мені не цікаво грати. Хочеться нового рівня. В мене зараз такий момент, що необхідно погляд з боку... Приносять драматурги п’єси, а я читаю та думаю — навіщо ви цю нісенітницю пишете, коли є Чехов, Достоєвський. Навіщо мені це грати? Мені шкода витрачати на те життя.

— У вас зараз гармонійний період в житті?

— Гармонії повної ніколи не буває, тому що в душі багато накрученого, позбудешся — воно знову проростає. І ти постійно ставиш собі нові цілі, а це означає, що ти просиш собі нові випробування, більше буде життя тебе лупцювати. Гармонія тільки у святих. А ти весь час із собою борешся.

Оксана ДЕНЯКОВА, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments