Iз Мавкою — на все життя

Раїса Степанівна — зі славетної когорти акторів «шістдесятницького» покоління (у Київському театральному інституті навчалася разом з Іваном Миколайчуком та Бориславом Брондуковим). Майже щороку з’являються її авторські моновистави. Вона з ентузіазмом береться до драматичного перечитування літературної класики; уже доволі довго співпрацює з композитором Володимиром Губою, створюючи музично-драматичні номери, входить до різних журі фестивалів та конкурсів.

Входженням у кінематограф Раїса Недашківська завдячує Вікторові Івченку — режисерові, якого вона називає своїм головним Учителем. Адже саме він обрав її, ще сімнадцятирічну школярку, на той час лише учасницю кількох творчих гуртків київського Палацу піонерів, на роль Мавки в «Лісовій пісні» (1961). Потім було розмаїття ролей та амплуа: від Марфи у фільмі-опері за М. Римським-Корсаковим «Царева наречена» до звабливої та корисливої секретарки Лялечки Варенцової в «Гадюці» Віктора Івченка; від сільської художниці-самородка Катерини Білокур (фільм «Буйна» Віктора Василенка) до бідної єврейки з Бердичева, багатодітної матері Марії (фільм «Комісар» Олександра Аскольдова)... Та Мавка все ж є знаковою в долі актриси.

«РОСТИ, РОСТИ, ТОПОЛЕНЬКО, ВСЕ ВГОРУ ТА ВГОРУ...»

— Мені здається, що до Мавки я готувалася з пелюшок, з мого рідного села Старі Вороб’ї, що на Житомирщині, адже якраз ці місця оспівала Леся Українка. Пам’ятаю, у мене в дитинстві був килимок, на якому зображені русалки. І я в дитинстві спала на ньому. Я росла разом із цими русалками, — згадує Р. НЕДАШКІВСЬКА. — Із маминих розповідей знаю, як вона мене малу шукала, бігаючи по селу, а я, стомившись — висипалася в очереті, любила блукати верболозами та аж під вечір приходила додому...

Про призначення на роль Мавки і про зарахування до Київського державного інституту ім. І. Карпенка-Карого дізналася в один день. Страх і відповідальність лягали на мої плечі. Адже до мене Мавку грали провідні актриси української сцени, а я у свої 17 років мусила перенести на екран цей складний і філософський образ із драми-феєрії Лесі Українки. Адже кохання Мавки — дуже сильне почуття. Пам’ятаєте, коли Лісовик Лукаша перетворив на вовка, і вовк заплакав над сопілкою, і його сльоза, пройшовши крізь усі шари землі, обпалила чоло Мавки, вона прокинулася й повернулася з того світу до коханого. Яка приголомшлива енергія любові, життя! І як це передати? Івченко геніально відобразив це у фільмі. Я інтуїтивно йшла до Лесі Українки, до ключових моментів цього образу.

— Пам’ятаєте прем’єру цього фільму, де вона відбулася?

— Так, пригадую. Була московська прем’єра. І була українська. У Львові в Театрі ім. М. Заньковецької... І Володимир Данченко, батько знаменитого режисера Сергія Володимировича, підписав мені тоді листівку: «Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору...»

— У цій першій ролі перед вами, вчорашньою школяркою, так само, як і перед юною Мавкою, постало питання: «Що ж мені суджено?». Адже так?

— На жаль, так. Бо судилося мені в кіно переграти героїнь усіх національностей на всіх кіностудіях тодішнього СРСР: Мехрібан у фільмі «Телефоністка»; Маріуца — «Подорож у квітень»; Марфа — «Царева наречена»; Марина Мнішек — «Помилка Оноре де Бальзака»; Сонечка — «Гадюка», Нахама — «Биндюжник і король», Марія — «Комісар». А 1979 року я одержала Гран-прі за найкращу жіночу роль — таджички Рано у фільмі «А щастя поруч» на міжнародному кінофестивалі країн Азії та Африки.

«ДЛЯ МИТЦЯ НАЙСТРАШНІШЕ, КОЛИ У ПРОФЕСІЇ НАСТАЮТЬ ПЕРІОДИ МОВЧАННЯ»

— Незважаючи на успіх і популярність, Мавка була першою та останньою вашою значною роботою в українському національному кінематографі радянської доби?

— Так. Картина Аскольдова «Комісар», у якій я зіграла Марію, виявилась останньою крапкою в моїй творчій кар’єрі і пролежала 20 років на полиці. Після «Комісара» мене перестали знімати. Якщо й знімали, то головних ролей не давали. До того ж, я тоді приятелювала з опальними письменниками Віктором Герасимовим, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко, Віктором Некрасовим, подружжям художників Віктором Зарецьким та Аллою Горською, вбитою КДБ. То був складний для мене час. Адже для митця найстрашніше, коли в професії настають періоди мовчання. 1989 року, коли фільм «Комісар», нарешті, побачили глядачі не тільки колишнього СРСР, а й світу, — праця творчої групи таки здобула належну оцінку. За роль Марії я одержала «Золоту Ніку» від Спілки кінематографістів СРСР. Це була одна з останніх престижних нагород, якої були удостоєні українські кіномитці. Лише тридцять років по тому українська режисура запропонувала мені адекватну за значимістю роботу — роль Катерини Білокур у фільмі В. Василенка «Буйна», яку 1993 року було визнано кращою жіночою роллю на міжнародному кінофестивалі «Білий лелека».

— У своїй творчості ви не раз зверталися до творів Лесі Українки...

— Леся Українка для мене немов рідна душа. Я настільки її відчуваю, поділяю її світовідчуття, що вона для мене жива. Коли ми були ще студентами інституту, нашою курсовою роботою з Іваном Миколайчуком став «Камінний господар». Іван грав Дон Жуана, а я — Донну Анну. Коли закінчила інститут, молодий режисер В. Криштофович запропонував мені нову зустріч із творчістю Лесі Українки у фільмі «Прощання», і я з радістю працювала вже з прекрасною прозою письменниці. Пізніше пробувалася на роль Лесі Українки у фільмі «Іду до тебе», але зіграла її російська актриса Алла Демидова.

— Через багато років ви знову повернулися до «Лісової пісні». Тепер уже на сцені...

— «Лісова пісня» — шедевр! Це еталон не тільки національної драматургії, а й світової літератури. Пам’ятаєте, у Лесі: «Я в серці маю те, що не вмирає...» Мавку Леся Українка створила наприкінці життя з невидимого світу. Цей образ пройшов через усе моє життя, я весь час повертаюся до нього. Тому до 130-річчя від дня народження Лесі Українки, що зійшлося в часі з 40-річчям виходу на екрани фільму В. Івченка, вирішила втілити «Лісову пісню» на сцені. Готуючись до цієї події, усвідомлювала, що за віком грати Мавку вже не можу, але душу ятрила думка: «Як це зробити?»

— І що дало поштовх у пошуках?

— Вбрання Мавки, яке для мене зробили художниці Л. Семикіна і Л. Нагорна. Це вбрання бронзового кольору, із серпанком, стрічками, квітами, на голові — розкішний вінок із яблуками, калиною. Намисто мені подарувала подруга з Америки. І коли це вбрання побачив режисер М. Мерзлікін, то сказав: «Робимо «Лісову пісню»! У творі є слова: «То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, І щастя упаде мені до ніг...» Але коли почала працювати над втіленням цієї ідеї, то взяла за основу сценарій свого вчителя В. Івченка і зрозуміла, яку колосальну працю він вклав у свій так і нереалізований сценарій. Його скорочення тексту не позначилися негативно на творі Лесі Українки. І те, що цей вражаючий, грандіозний сценарій ліг в основу вистави режисера М. Мерзлікіна, — не випадково. Адже свого часу, ще до екранізації В. Івченко ставив «Лісову пісню» на сцені Львівського театру ім. М. Заньковецької, де сам грав Перелесника й глибоко знав і відчував Лесину творчість. Він якось сказав: «У кіно я прийшов для того, щоб зняти «Лісову пісню». На спомин про цю його кінороботу ми з Мерзлікіним та Симфонічним оркестром під орудою Олексія Баклана зробили за його сценарієм «Лісову пісню». І якраз я знову повернулася до творчості Лесі Українки, зігравши у виставі ролі всіх персонажів «Лісової пісні». Від режисера М. Мерзлікін почула таке зізнання: «Серед нас сорок років жила Мавка, а ми про це не знали...» Я вдячна людям, які допомагали мені сходити на цю Голгофу, де, як каже Мавка, «і щастя, і мука».

— Можете сказати, що сьогодні ви щаслива?

— У мене є моновистава за легендою в прозі «Щастя», в якій Леся Українка писала: «Боже мій, що люди шукають щастя? На одного воно глянуло коханими очима, іншого засіяло золотом, іншому світлом слави. Всіх зачарувало воно навік. Люди шукають щастя в любові, у славі і грошах. Це ж все миттєве...»