Не думкам треба вчити, а думати.
Іммануїл Кант, німецький філософ, письменник, антрополог, фізик, бібліотекар, педагог, основоположник німецької класичної філософії

Каннські прем’єри, документалістське торжество

В Одесі завершився ІХ Міжнародний кінофестиваль
24 липня, 2018 - 17:30

Якщо замислитися, то здасться дивним, що раніше в Одесі не було власного кінофестивалю.

Адже тут створені «Панцирник Потьомкін». Сергія Ейзенштейна й «Людина з кіноапаратом» Дзиги Вертова, тут набула слави Віра Холодна, тут працювала Кіра Муратова, тут фільмував сцену для свого радикального «Соціалізму» Жан-Люк Годар, тут розташована найстаріша в країні кіностудія.

На початку, втім, команда організаторів із Києва, слідуючи стереотипу про «Одесу — столицю гумору» задумувала щось на кшталт курортного огляду комедій. Зворотний зв’язок від самих одеситів привів до швидкої зміни формату. Нині ОМКФ — повномасштабний фестиваль із міжнародним, національним і європейським документальним конкурсами й зірковими гостями рівня Ізабель Юппер. Візитери цього року — культовий французький кіно- й театральний актор Дені Лаван та одна з найвідоміших японських режисерок Наомі Кавасе.

Окрім знаменитостей, існують ще дві причини, аби їхати в Одесу в середині липня: щоб подивитися все найцікавіше з останніх Канн і оцінити стан справ у національному кіні.

ГРАН-ПРІ ФЕСТИВАЛЮ ОТРИМАВ ФІЛЬМ «КРИШТАЛЬ», РЕЖИСЕР ДАР’Я ЖУК; БІЛОРУСЬ

Зосередимося на найцікавіших фільмах.

СВІТ

Каннський кінофорум відбувається на початку травня, й два місяці — достатній час, аби домовитися з продюсерами та правовласниками та показати в Одесі все більш-менш цікаве з Лазурного берега. Каннські фільми відкривали й закривали фестиваль, були в секціях «Фестиваль Фестивалів» і «Гала-прем’єри» й навіть у міжнародному конкурсі.

Якщо казати про каннських призерів (у Одесі показаних переважно поза конкурсом), то кидається в очі, що цього разу взяли гору картини, витримані в дивному поєднанні сімейної драми й кримінального сюжету. Так, володар «Золотої пальмової гілки» — «Сімейна справа» японця Хірокадзу Кореди — про подружжя магазинних злодюжок, яке підібрало кількох покинутих дітей і зробило їх щасливими. Кореда не шкодує теплих тонів для цієї незаконної, але справжньої родини, неквапно розкриває кожного персонажа в усіх подробицях характеру, прописує кожну лінію й отримує драматичний фамільний портрет, вартий пам’яті іншого співця «маленьких японців» — Ясудзіро Одзу.

Такий само стриманий реалізм властивий й іншому каннському лауреату — «Трьох обличчям» іранця Джафара Панахі (каннська відзнака за найкращий сценарій).

На батьківщині Панахі заборонено на 20 років (!) фільмувати, виїздити з країни й спілкуватися з журналістами, але він за час заборони зняв уже чотири висококласні стрічки.

«Три обличчя» — це пригода з життя Панахі та його приятельки, кінозірки Бегназ Джафарі. Вони вирушають у далеке село Північно-Західного Ірану, отримавши розпачливе відео від місцевої дівчини Марзіє Резаї (згідно з напівдокументалістським підходом Панахі, всі грають під власними іменами). Родина Марзіє не дозволяє їй поїхати в Тегеран, аби навчатися театральній майстерності. Тож митці намагаються переконати рідню дівчини, що не варто заважати Марзіє здійснити мрію про акторську кар’єру.

З однаковими співпереживанням і гумором Панахі змальовує й богему, й не менш яскравих та артистичних селян. Кожному лишає свою правду, але істину свободи все ж закріплює як найважливішу. Якщо вдаватися до ризикованих стилістичних уподібнень, то можна сказати, що великі режисери неореалізму знайшли в особі Панахі гідного спадкоємця.

НАЙКРАЩИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПОВНОМЕТРАЖНИЙ ФІЛЬМ — «ДЕЛЬТА» (РЕЖИСЕР ОЛЕКСАНДР ТЕЧИНСЬКИЙ)

«Цей світ схожий на головоломку» — так головний герой «Спалення» (приз ФІПРЕССІ Каннського фестивалю, Лі Чхан Дон, Південна Корея), безробітний письменник-селянин Чон Су відповідає на запитання, чому він досі не знайшов свою тему. — Але це, власне, й намір самого режисера — одного з найвідоміших на сьогодні корейських кінематографістів Лі Чхан Дона: втягнути глядача в неясну, заплутану історію, збити з пантелику й захопити водночас.

До певного моменту «Спалення» — про трьох дуже несхожих молодих людей: дивакуватої, схильної до постійного акторства Хе Мі, закоханого в неї, дещо пригальмованого Чон Су й зверхнього багатія Бена, який, за його зізнанням, має дивну звичку — спалювати теплиці.

Спочатку це скидається на любовний трикутник, потім режисер натякає на гомосексуальний мотив, потім водить за носа отими теплицями, ще підкидає таємниць. Проте Лі Чхан Дон звертає увагу на те, що відбувається між словами, за межами основного сюжету. Ось саме ця «поєднувальна матерія» фільму, зафіксована завдяки майстерній операторській роботі Хон Гьон-Пхьо, складає, незважаючи на всі недомовки, враження повністю розказаної історії.

Що ж до міжнародного конкурсу, то його відкрила бельгійська драма «Дівчина», теж відзначена в цьогорічних Каннах («Золота камера» за найкращий дебют). Головна героїня — 15-річна Лара, що присвятила себе кар’єрі професійної балерини. За підтримки батька вона з головою поринає в пошуки професійної досконалості в новій школі. Підліткові розчарування й дражливість Лари посилюються, коли вона розуміє, що тіло не зовсім слухається її в специфічно жіночих па, адже вона народилася хлопчиком. Очікування операції зі зміни статі стає нестерпним, конфлікти виникають постійно і в стосунках з близькими, і з однолітками. Молодий виконавець Віктор Полстер, в підсумку відзначений «Дюком» за найкращу акторську роботу, блискуче відіграє цю фізично й психологічно складну, повну болю й суперечностей роль, а режисер Лукас Донт, для якого це лише третій фільм у кар’єрі, майстерно уникає пасток мелодраматизму, перетворюючи сюжет на низку легко знятих, динамічних, настроєвих епізодів, з яких немов із мозаїки складається історія боротьби Лари за свою ідентичність.

А втім, перемогла в міжнародному конкурсі одразу з двома «Дюками» — за найкращий фільм і найкращу режисуру — чорна комедія «Жаль» (Греція — Польща, Бабіс Макрідіс), яка розповідає історію 40-річного юриста, що веде справи про вбивства й доглядає дружину, яка перебуває в комі. Коли жінка несподівано приходить до тями, герой відкриває в собі залежність від стану постійної скорботи, і щоб утамувати цю траурну пристрасть, ладен на все. Фільм справляє цікаве враження, але розвиток його сюжету здається передбачуваним ще в першій третині.

Володар Ґран-прі фестивалю визначається шляхом глядацького голосування. Цього року авдиторія віддала голоси за «Кришталь» (Білорусь — Німеччина — США — Росія) білорусько-американської режисерки Дар’ї Жук.

Час дії: середина білоруських 1990-х — розруха й зародження диктатури Лукашенка. Героїня — безробітна ді-джейка Веля, яка мріє отримати візу в США. Вказує в анкеті випадковий телефонний номер, на який, виявляється, дзвонитимуть з консульства, щоб перевірити місце її роботи. Єдиний спосіб підтвердити легенду — сидіти кілька днів у очікуванні дзвінка в невеликому заводському містечку, в квартирі, де стоїть саме той телефон. Мешканці квартири — простий люд, місцевий пролетаріат. Чекання затягується, конфлікти загострюються.

На перший погляд — типова зав’язка для комедії: столична дівчина приїздить у провінцію. Але ні. Веля цілковито випадає з пострадянського середовища своєю волелюбністю. Яка для її вимушеного оточення — порожній звук, ба навіть, подразник. Велі з цим царством «понятій» не ужитися.

Недоліків у цьому фільмі більш ніж досить: прямолінійність ситуацій, по-газетному типізовані персонажі й діалоги, занадто пригладжена, мов у кліпі, «картинка». Але вкладене режисеркою послання — про важливість свободи й важкість її здобуття — висловлене переконливо й сильно.

УКРАЇНА

Якщо минулорічний ОМКФ зафіксував якісний підйом українського кіна, то цього разу помітна тенденція — зростання кількості копродукцій. Найпомітніша фестивальна прем’єра — «Донбас» Сергія Лозниці — спільного фінансування України, Німеччини, Франції, Нідерландів, Румунії; фільм закриття — «Жінка на війні» (інтерв’ю з режисером див. у «Дні» від 20.07.18) — Ісландія — Франція — Україна.

Із п’яти фільмів Національної конкурсної програми два — Марисі Нікітюк «Коли падають дерева» й Олександра Течинського «Дельта» — так само є проектами кількох країн. У міжнародному конкурсі — «Три з половиною» (Індія — Україна, режисерка — Дарія Гайкалова), «Вулкан» (Україна — Німеччина — Монако, Роман Бондарчук).

«Дельту», цю справжню візуальну поему про життя в дельті Дунаю (див. інтерв’ю з Олександром Течинським «Просто береш і робиш», «День», 5.04.18), заслужено нагородили як найкращий фільм Національного конкурсу й на додачу відзначили призом ФІПРЕСІ. Не менш втішно, що в Конкурсі європейських документальних фільмів перемогли повнометражні «Домашні ігри» (Україна — Франція — Польща) однієї з найталановитіших вітчизняних документалісток Аліси Коваленко. 2014-го Аліса, ще початкуюча режисерка, зняла короткометражку «Сестра Зо» про свою двоюрідну сестру, що грала в жіночій футбольній команді. Тепер же її головна героїня — 20-річна киянка Аліна, яка живе в злиднях і мріє стати професійною футболісткою. Але їй не щастить із ріднею: батько сидить у тюрмі або п’є, мати взагалі гине. В Аліни на руках лишається двоє малих дітей — і це в ту мить, коли вона ось-ось почне грати за збірну України.

Коваленко має якість, притаманну далеко не всім нашим документалістам: з невидуманих ситуацій вибудовує захопливий сюжет, показує образ головної героїні в істинно драматичному розвитку, так, що начисто забуваєш, що перед тобою так зване неігрове кіно і що на екрані не актори. Аліна б’ється за свою мрію — і перемагає. Це та колізія, яка нам потрібна сьогодні. А ще — скільки таких Алін довкола. У футболі й не тільки. В їхнє ім’я Аліса Коваленко й зробила свій фільм.

Далебі, в цей огляд увійшли далеко не всі фільми. Але згаданих досить, аби зрозуміти дві важливі тенденції. Перша — невідомо, чи вдасться організаторам довести ОМКФ до рівня задекларованих «Канн на Чорному морі», але те, що вони зробили в Одесі діючий філіал Каннського фестивалю — це безумовно й прекрасно. Друга: при всіх успіхах українського кіна поки що документалістика безумовно лідирує і в ідеях, і в якості порівняно з ігровим кіном. Ця диспропорція тримається вже не перший рік, і має бути змінена.

Чи вдасться це — подивимося наступного липня.

Інтерв’ю з Дені Лаваном, Наомі Кавасе, Сергієм Лозницею та Дарією Гайкаловою читайте в наступних номерах нашої газети.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»; фото надані організаторами фестивалю
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments