Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

«Кав’яр для обраних»

У Львові показали «Гамлета»... лялькового
10 січня, 2018 - 18:23
ФОТО МАРТИ ШУМАХЕР

«А чи не замахнутися нам на Вільяма, бачте, нашого Шекспіра?!» — це сакраментальне запитання рано чи пізно ставить собі кожен режисер. От і Олексій Кравчук (після репетицій, які тривали майже рік) таки випустив «Гамлета» в очолюваному ним Львівському театрі «І люди, і ляльки» (переклад Юрія Андруховича, художники — Оксана Россол та Олександр Сергієнко).

Це — не перший Шекспір на вітчизняному «ляльковому» кону: свого часу Михайло Яремчук у Києві, в Театрі маріонеток, робив «Макбета», відносно нещодавно Оксана Дмитрієва у Харкові — «Короля Ліра». Дивуюся, чому лялькарі проходять повз «Сон літньої ночі» — як то кажуть, тут ніби сам Бог велів. Але «Гамлет», схоже, — таки перший.

У ньому Олексій Кравчук продовжує випробовувати різні способи та пропорції сценічного поєднання / взаємодії  живого — неживого — оживленого.

На початку актори виходять на сцену крізь зал — без ляльок: хтось награє на сопілці (згодом це виявиться тою самою знаменитою «флейтою Гамлета»), хтось — на скрипці. А на кону — щось, що скидається на купу мотлоху, якийсь стихійний смітник (так би мовити, «львівський» мотив). І лише в руках акторів усе «це» перетворюється на дещо монструозного вигляду ляльок з велетенськими головами — наче прибитих пилом, побитих міллю, блідих, зморщених, таких, що давно втратили всі життєві «соки»: бувший жагучий брюнет банькатий Клавдій (Едем Ібадуллаєв), сива напівдівчинка-напівстаренька Офелія (Тетяна Шелельо), Гертруда із поодинокими волосинами під тьмяним, колись багато розшитим тюрбаном (Людмила Зборовська)... І Гамлет (Надія Крат) — із вицвілими карими очима, здається, навіки зверненими углиб себе.

Хід зрозумілий: «лялькова іпостась» (а це мапет, варіація рукавичкових ляльок — голова, куди просовується правиця лялькаря, і тулуб з руками, що ними можна рухати зовні) — роль, маска, машкара. Живий актор, який часом заступає її, — прорив до щирості, сповіді, справжності.

Але все значно складніше: тут є ще й три маленькі ляльки типу вертепних. Саме одна з них періодично заступає «великого» Гамлета — і стає «дитинною» пародією на нього (тоненький голосок, «підстрибуюча» пластика), саме вони розігрують над ширмою (у її ролі — коробка дверей) сцену «мишоловки». І саме такі Гамлет та Лаерт (Василь Сидорко) — мов шпаги, продовження акторських рук — кружляють одне біля одного у повітрі в останньому двобої  (хореограф — Нінель Збєря). Цим і позначається кінець історії — немає ані інших «трупів», ані сакраментального «Далі — тиша», ані Фортінбраса. Лише дві маленькі нерухомі фігурки на валізах, що, мовби надгробки, лишаються на сцені, коли актори знову йдуть з неї — через зал, назад, у реальність.

...У численних анонсах та відгуках на виставу основним мотивом та «фішкою» стало: «Уролі Гамлета — жінка!»Часом додавався і потужний історичний бекграунд: Марі Гловер, Феліцита Абт, Фелічіта Вестфалі, Сюзанна Дюпре, зрештою, сама Сара Бернар.


ФОТО МАРТИ ШВЕЦЬ

Проте фантастична, якась геть «нетутешня» Надія Крат — хоча й надивовижу подібна зовні на італійські портрети доби Відродження, як жіночі, так і чоловічі, — не грає Гамлета у звичному сенсі. Вона вкрай емпатійно пропускає через себе його думки та переживання, в її руках оживають і маленький, і великий «Гамлети», з останнім у неї навіть особливі, втаємничені стосунки (чого вартий лише момент, коли персонаж-лялька пестить свого ляльковода — впритул до порталу між ними відбувається майже еротичний епізод).

Але в її емоційно перенасиченому існуванні не сцені — не один шар, а декілька, і так само у декількох площинах триває загалом вистава.

Перший — хронологічно — сюжет про мандрівних акторів, які виходять на кін, аби ненадовго оживити неживе — щоб потім знову піти. В рамках цього сюжету розгортається — натяком — якась своя, очевидно, задавнена, «хронічна» — історія між живими акторами-персонажами Надії Крат та Василя Сидорка (він тут — і привід, і Лаерт, і Розенкранц із Гільденстерном). З появи останнього у ролі духа батька Гамлета — без жодної ляльки-«прикриття» — все розпочинається (Гораціо —Володимир Мельников, в якого теж немає аналога-ляльки, у першій же сцені ніби передає Гамлета в руки Привида), фатальним поєдинком — завершується.

Другий шар — власне фабула шекспірівської п’єси.

Третій — про живе та неживе, які повсякчас міняються місцями, перетікають одне в одне. І в цей сюжет вплітаються не лише ляльки, а й глядачі: вони стають «ожилими» мерцями на кладовищі, а кому сильно пощастить (як самому Андруховичу на одному з перших показів) — то й черепом Йорика.

Усі ці «звивини»сюжетного лабіринту сполучені одинадцятьма ляльками, шістьма виконавцями (більше навряд чи вмістила б крихітна сцена театру на вулиці Фредра) та лейтмотивом — арією Надіра з «Ловців перлів» Жоржа Бізе.

Чому саме ця музична тема? Невідомо. Прямих асоціацій — жодних. Але вона — з розряду тих режисерських «інсайтів», котрі спрацьовують непохибно.

Цю мелодію спочатку награє на сопілці Надія Крат — наче спогад, котрий завжди тут, поряд. Ця арія час од часу лунає звідкись здалека — голос Енріке Карузо зі старої затертої платівки. Неначе із потойбіччя. З тої «країни з інших географій, що з неї не прийдуть мандрівники».

Зрештою, її наспівуєш, виходячи з театру — та ще довго по тому. Магія якась, їй-Богу...

Анна ЛИПКІВСЬКА, театрознавець, Львів — Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments