Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Книги «інородців»

Напередодні вирішальної боротьби за незалежність України в інформаційному просторі початку ХХ століття перемогли столипіни та попихачі-малороси, завадивши провідникам української нації говорити з народом його рідною мовою про його найпекучіші проблем
8 квітня, 2011 - 00:00
О. ЛИТВИНЕНКО «ОБНІМІТЕ, БРАТИ МОЇ...», ВИДАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЬОГО ТОВАРИСТВА, ПЕТРОГРАД, 1917. ЛИСТІВКИ З УНІКАЛЬНОГО АЛЬБОМУ ВОЛОДИМИРА ЯЦЮКА «ШЕВЧЕНКІВСЬКА ЛИСТІВКА ЯК ПАМ’ЯТКА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ. 1890 —1940», ПРЕЗЕНТОВАНОГО 2008 РОКУ В НАЦІОНАЛЬНОМУ МУЗЕЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
«ЖЕРТВУЙТЕ НА ПАМ’ЯТНИК Т. ШЕВЧЕНКОВІ В КИЄВІ!». ВИДАННЯ ПОЛТАВСЬКОЇ ЗЕМСЬКОЇ УПРАВИ. ПОЛТАВА, 1908

ХХ століття позначилося вкрай важливими подіями в житті українського народу — двома спробами побудови незалежної української держави. Гадаємо, нині є потреба проаналізувати стан і роль української книжки (якщо «книжка» дійсно є «великою силою») у роки боротьби за незалежну і соборну Україну й побачити, наскільки вдалося (чи не вдалося) використати цю силу.

Однак як це зробити, на основі яких матеріалів здійснити такий аналіз? Адже у нас до цього часу немає Бібліографічного репертуару української книжки і більш-менш вірогідних статистичних даних про наш дореволюційний друк.

Та, дякувати Богу, в дореволюційні часи серед українців були справжні патріоти, які не налаштовувалися отримувати соціальні блага замість народу й тому називатися «народними».

Маємо на увазі провідники часопису «Київська старовина» (1882—1907 рр.), який відіграв (як і «Літературно-науковий вісник» у підавстрійській Галичині) виняткову роль у відродженні культури й становленні української національної самосвідомості. Саме цей часопис за ініціативи Василя Доманицького розпочав із кінця XIX ст. бібліографічний, а потім і статистико-бібліографічний облік української друкованої продукції.

Спираючись саме на його розробки та його прибічників і послідовників ми спробуємо показати, в якій кількості й у яких умовах видавалася українська книжка і на чиєму боці були ті, спадкоємці яких сьогодні ведуть масовану кампанію з «примусу до дружби».

Спочатку матеріали В. Доманицького були вкрай обережними, розрахованими більше на перевірку реакції влади на такі публікації. Що відбилося навіть у їхніх назвах: «Обзор украинско-русской литературы за 1898 год», «Малорусские издания 1899 года». Лише на третій рік Доманицький відважується назвати свій огляд: «Украинские издания 1900 года». Порівняння в ньому кількості та якості українських книжкових видань Росії та українського зарубіжжя (Галичина, Буковина, Угорщина, Америка), яке стає традиційним, виходить не на користь Росії, хоча і в 1900 р. був певний їхній зріст.

Незважаючи на цензурні перепони, українська книжка пробивалася до свого читача завдяки видавничим ініціативам, розпочатим П. Кулішем, М. Драгомановим, І. Франком і продовженим М. Комаровим, О. Пчілкою, Б. Грінченком, В. Доманицьким, Г. Ходкевичем та багатьма іншими українськими патріотами. Тому XX століття, позначене швидким зростом соціального й національного визвольного руху в Україні (як і усій Російській імперії), українська книжка розпочинала з поступового збільшення свого кількісного й якісного складу.

«Киевская старина», на жаль, не подала жодних даних щодо українського книговидання за 1901 рік, лише наступного опублікувала «Огляд українських видань за 1902 рік» С. Єфремова. «Становище української літератури в минулому 1902 році, як і раніше, далеке не лише від ідеалу, але навіть просто стерпних умов», — починає він свій огляд. І далі продовжує: «Кожній українській книжці доводиться від моменту свого зародження і до виходу в світ проходити такий довгий шлях різного роду поневірянь, — починаючи від крайньої матеріальної незабезпеченості українських письменників і закінчуючи майже повною відсутністю у нас видавців — і так багато падає жертв на цьому згубному шляху».

Короткий огляд українських видань за 1903 і 1904 роки «Киевская старина» подала у виконанні В. Поточного (ймовірно — псевдонім В. Доманицького). Про 1903 р. він говорить як про рік певного зростання кількості українських видань, а наступний характеризує таким чином: «Три-чотири солідних книги та, крім того, десять популярних брошур... — ось і все, що дав українській літературі минулий 1904 рік».

Активізацію боротьби за розвиток української культури засвідчили масові маніфестації напередодні першої російської революції. Зокрема, на відкриття 1903 р. у Полтаві пам’ятника І. П. Котляревському з’їхались письменники з Наддніпрянської України, Галичини та Буковини. На знак протесту проти заборони виголошувати промови українською мовою учасники урочистості відмовились від виступів і подали президії їхні українські тексти.

Учасники ювілею І. Нечуя-Левицького 19 грудня 1904 р. звернулися з листом до міністра внутрішніх справ, у якому, зокрема, вказувалося: «... народ позбавлений засобу єдино придатного для проведення в темні маси знань — книжки й школи рідною мовою, завдяки чому десятки років підтримується темрява і неосвіченість серед народу, що вбиває його духовні сили і затримує його економічний розвиток».

Під тиском української громадськості уряд Російської імперії звернувся за консультацією щодо зняття заборони української мови до імператорської Академії наук, Київського і Харківського університетів та київського генерал-губернатора. Академія наук однозначно висловилася за негайне скасування Емського указу 1876 року та валуєвського циркуляра 1863 року: «малоросійське населення повинно мати таке ж право, як і великоросійське, говорити публічно і друкувати рідною своєю мовою». За позитивне вирішення мовного питання висловилися також Київський і Харківський університети, і навіть київський генерал-губернатор. Однак шовіністично налаштована царська верхівка заявила про «несвоєчасність» такого кроку.

Революційні події 1905 р. й активна участь у них В. Доманицького, мабуть, завадили йому зробити огляд українських видань за цей рік. Проте, в першому числі часопису «Україна» (перейменована «Киевская старина») за 1907 р. публікуються його дві статті, присвячені пресі та книговиданню. Перша з них розпочиналася з найголовнішого на той час: проголошення «свободи друку». Проте, сувора дійсність показувала, що від вимушено проголошеної «свободи» до її реалізації — досить велика відстань: на кінець року «вижили» лише три газети та один журнал з 35-ти оголошених до випуску.

У другій статті «Українська література у 1906 році» автор звертає увагу на перевагу Галичини (152 назви проти 116 в Росії) та лідерство Львова — 118 назв проти 59 — у Києві й закінчує свій огляд таким висновком-побажанням: «Безперечно, що українська література чимало поступилася наперед в році 1906, коли порівняти з попередніми роками, але коли взяти до уваги, що літературний здобуток минулого року — це здобуток цілого 25-міліонного народу, то тішитися добрими наслідками не доводиться, а тільки лишається марити, що недалекий вже той час, коли теперішні одиниці — обернуться в сотні видань, а десятки — у тисячі. Будемо сподіватися...»

Переслідування царської охранки змушують В. Доманицького спочатку перейти на нелегальне становище, а потім назавжди залишити Україну. Саме це, мабуть, не дозволило йому розробити дані про українські видання 1907 року. Однак, опинившись за кордоном, він відновлює розпочату 10 років тому справу. Його наступний огляд «Українське письменство року 1908» з’являється на шпальтах газети «Рада», яка, після закриття в 1907 р. часопису «Україна», стала на декілька років єдиним україномовним каналом спілкування української інтелігенції зі своїм народом.

Доманицький відзначає подальше збільшення кількості україномовних книжкових видань — 220 у 1908 році в порівнянні з 116 і 120 виданнями відповідно у 1906 і 1907 рр. При цьому він підкреслює значно зрослу вірогідність даних за 1908 р. у зв’язку з тим, що з другої половини 1907 року почала видаватися «Книжная летопись» — орган державної бібліографічної реєстрації.

Щоправда, і тут не обійшлося без дискримінації. У «Літопису» відображалися книжкові видання 47 мовами народів тодішньої Російської імперії, однак української (бодай «малоросійської») серед них не було. Оскільки українські книжки були включені до... російськомовних видань. То ж, щоб їх «виловити», нерідко перекручені в назвах на російський лад, необхідно було переглянути 15 974 бібліографічних записів видань «на русском языке».

Незважаючи на це, «Книжная летопись» дозволила В. Доманицькому провести більш грунтовний аналіз української книжкової продукції за 1908 р. Зокрема, він вказує кількість видань за основними осередками українського книговидання. Попереду тут Київ — 154 видання, далі йдуть... Петербург — 18 та Москва — 16 (ледь не все — «лубочна» література). З українських міст: Полтава — 10, Харків — 9, Чернігів та Одеса — по 3, Катеринослав — 2, Катеринодар, Грубешов, Кобеляки, Ромни, Лозова — по одній книзі.

Майже половину видань випустили українські видавництва, які виникли після 1905 р. Звертає увагу Доманицький й на те, що «українська література... починає давати добру страву, а не той мотлох та сміття, що переважає в нашій літературі 7—10 літ тому, коли ситіновські та губановські фабриканти повершали те добре, що давали 2—3 українських видавництва».

Як і раніше, Доманицький подає статистичні й бібліографічні відомості за основними тематико-цільовими розділами, де трохи більше половини (112 видань) складала художня література, наука і публіцистика — 29, науково-популярні видання — 40, довідкові —10, музичні — 13, «лубочна» література — 10.

Вперше в подібних оглядах з’являється такий важливий статистичний показник видавничої діяльності, як наклади (тиражі) видань. За цим показником у 1908 р. попереду була перекладна художня література — 159 350 примірників. Загальний наклад 220 книжкових видань склав близько 620 тис. примірників.

Ще один аспект видавничої діяльності накреслює і вирішує В. Доманицький: «яке ми, друга числом нація в російській державі, займаємо в літературі місце серед інших націй, народів і народців?». Виявляється, що за кількістю книжкових видань «ми стоїмо на восьмому місці!». Попереду нас: росіяни — 15 974 видання, поляки — 1 963, німці — 658, євреї — 642, латиші — 555, татари — 270, естонці — 239; позаду — ще 40 народів...

Наступний матеріал В. Доманицького «Українська та про Україну література в році 1909» засвідчував: ніякого суттєвого прогресу в українському книговиданні в Росії не відбулося. Більше того, був очевидний регрес: 192 видання накладом понад 566 тис. примірників проти 220 видань накладом майже 620 тис. у 1908 році.

У оглядах В. Доманицького знайшло відголос й обговорення українського питання на засіданнях Державної думи Росії, в якому, як у краплині роси, віддзеркалилося не тільки безправне становище найбільш численного неросійського народу Російської імперії, а й ставлення офіційної влади до вирішення цього питання.

Як відомо, на початку XX ст. 76 % населення України було неписьменним, 80 % селян, 90 % жінок не вміли читати й писати (Як тут не згадати нотатки Павла Халебського про першу зустріч патріарха Антиохійського Макарія Третього з українцями 1654 року: «... по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили пречудову рису, що збудила у нас подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб та церковні піснеспіви»).

На засіданнях I Державної думи, де була створена Українська парламентська громада, встигли лише виголосити написану М. Грушевським декларацію про автономію України, бо 8 липня 1906 р. Дума була розпущена. Українська громада II Державної думи продовжувала наполягати на автономії України, запровадженні української мови в школі, суді, церкві та інше. Однак добитися чогось конкретного не вдалося, оскільки 3 червня 1907 р. Дума була розігнана.

У III Думі вже не створювали Українську громаду, однак Думі не вдалося уникнути обговорення проблеми української школи. Внесений проект про українську мову навчання у початкових школах викликав рішучий протест чорносотенних елементів, особливо «своїх», тобто депутатів Держдуми від України.

Саме їм адресує свою відповідь В. Доманицький. Підбивши підсумки українського книговидання за 1909 р., він пропонує: «Арифметична задача для д. Бобринських, Шульгіних et K: «Деякі члени Думи, родом з України, запевняють, що української літератури нема. Питання: які кишені повинен мати Бобринський з товариством, щоб сховати 591 910 примірників українських видань з самої лишень Росії і за один тільки рік, та чи вистарчить їхніх посольських діет, щоб ту літературу закупити?».

Огляд української літератури в Росії за перші три місяці 1910 року надійшов від В. Доманицького з південнофранцузького містечка Аркашона, де 33-річний «пролетарій пера» (як сам себе називав) намагався вирватися з лещат сухот. Мабуть, тому в статті переважають лагідна самоіронія і такий же смуток: «Почав я стежити за літературною продукцією на Вкраїні, то вже й стежитиму. Нудна ця робота, — та що робити? Треба од часу й до часу «подавати рахунок» нашої творчості. Треба, щоб про цю творчість знали і свої і чужі. Як знатимемо, на що ми спромоглися за певний час, то може прикладатимемо більш енергії до нашої праці, щоб не топтатися на одному місці...»

Таким був вступ В. Доманицького до своєї, як виявилося, останньої кореспонденції. А далі в ній — статистико-бібліографічні відомості, констатація «незрушності» українського книговидання за останні три роки і «зачароване» восьме місце за кількістю видань, пропуски в «Книжной летописи» і «принципова» відсутність в ній окремого розділу для українських видань.

Після смерті В. Доманицького (28 серпня 1910 р.) поточний статистико-бібліографічний облік української книжкової продукції на деякий час припинився. Та через півроку на сторінках «Ради» з’являється продовження праці В. Доманицького, яке підготував Зіновій Шевченко, де були підбиті підсумки українського книговидання з квітня до вересня включно.

У методиці З. Шевченко наслідує В. Доманицького: вказує на пропуски в «Книжной летописи» українських видань, констатує все те ж восьме місце українського друку (»...ми вже третій рік зостаємось на одному місці й ніяк не подужаємо обігнати, дарма, що нас 30 мільйонів, хоч би татар або естонців») і — нарешті! — появу окремого підрозділу для української літератури. Але й тут не проминули «дошкулити», назвавши його: «На малороссийском наречии»...

На початку 1911 року З. Шевченко подав відомості за останні три місяці та підбив підсумки за увесь 1910 рік. Автор робить висновок, що справа українського книговидання поступово зростає, «але так поволі, що коли й надалі наша видавнича діяльність буде йти таким темпом, то ми не тільки не доженемо татар та естонців, а — чого доброго — ще й втратимо своє восьме місце».

У подальшому З. Шевченко подає відомості за 3 квартали 1911 року. В підсумках за перший квартал він звертає увагу на значні його показники: 106 видань накладом 368,8 тис. прим. (минулого року було 62 видання накладом 163,6 тис. прим.), що пояснюється ювілеєм Т. Г. Шевченка («бо майже половина книжок присвячена пам’яті поета»). Завдяки цьому, продовжує автор, «ми зрушили з своєї мертвої точки восьмого місця, себто обігнали естонців і зрівнялись з татарами», тобто перемістилися на шосте-сьоме місце. Хоча, як відомо, 1911 рік в Україні позначений конфіскаціями «Кобзаря» і дією циркуляру Столипіна про заборону «инородческих обществ».

Після смерті З. Шевченка виникла ще більша перерва в обліку українського друку. Лише в лютневих числах 1913 року «Рада» опублікувала огляд С. Березняка, де були подані статистико-бібліографічні дані за 1912 рік. Його підсумок — 228 видань, що дозволило посісти шосте місце серед видань інших народів.

Останніми даними про українську друковану продукцію між двома російськими революціями стали дві піврічні публікації Г. Саливона (під псевдонімом Г. Тисяченко), майбутнього співробітника УНІКа (Українського наукового інституту книгознавства), репресованого на початку 30-х років. В них 232 книжкових видання загальним накладом 715 685 примірників детально розглянуті за жанрово-тематичними, цільовими та авторськими аспектами.

Не забуває Г. Саливон нагадати й про «кари на українські видання». Зокрема, про дозвіл С.-Петербурзької судової палати на розповсюдження «Кобзаря» Т. Шевченка лише після вилучення з нього «цілком шести поезій і 15-ти в деяких уривках», про арешт у Москві №11 журналу «Украинская жизнь» та притягнення до суду його редакції за надрукування статті С. Єфремова: «Волчья тактика» тощо.

Слід підкреслити, що нищенню українського друкованого слова цілеспрямовано й активно сприяла царська влада. Зокрема, міністр внутрішніх справ а потім й прем’єр-міністр П. Столипін, який стверджував, що будь-яка українська культурна робота «з точки зору російської державної влади є вкрай небажаною і суперечить усім починанням, які уряд проводить стосовно колишньої [!] України». У 1911 році він уточнив свою антиукраїнську програму: «історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах».

Маючи на руках таку урядову «програму», місцева влада розпочала суцільний похід проти всього українського шляхом закриття «Просвіт», українських клубів і бібліотек, заборони продажу української книжки, українських підручників, концертів, афіш, вивісок і т. д. Навіть Євангелії, виданої під впливом «дарованих» свобод. У Києві було закрито безневинне «Товариство грамотності», що існувало близько 40 років.

Початок Першої світової війни перекреслив ті невеликі завоювання українського друкованого слова, що були досягнуті в результаті національно-визвольної боротьби під час Першої російської революції і були відстояні, хай і не в повному обсязі, в роки післяреволюційної реакції. Скориставшись умовами воєнного часу, російська влада заборонила будь-які видання на «инородческих языках», куди знову потрапила й мова «братского славянского народа». Вже на другий день після оголошення війни була закрита єдина україномовна газета «Рада», а трохи пізніше й уся українська преса, навіть спеціальні, суто наукові видання.

Не краще були справи й у Західній Україні, яку Російська імперія взялася «визволяти» від австрійського поневолення. Як писав С. Єфремов, «»визволення» Галичини справді до краю розв’язало руки російській владі та охочим патріотам... За допомогою російської адміністрації й того гайвороння, що звідусіль злетілось на теплий труп добитої, здавалось уже, Галичини — зчинилась там справжня оргія обрусіння. Де з’являлося російське військо — там зараз же замовкали українські видання, зникали школи, нищились «Просвіти» і всі інші, навіть суто наукові організації, за вітром і з димом пожежі пускались пошматовані українські книжки...»

Заборона українського друкованого слова перервала з такою напругою розпочаті перші спроби організації його поточного бібліографічного і статистичного обліку. Проте жертовні зусилля В. М. Доманицького та його послідовників не були марними. Завдяки їхнім публікаціям ми сьогодні маємо можливість відтворити реальну картину українського книговидання між двома російськими революціями.

Зрозуміло, що вперше пропоновані узагальнені статистичні дані не є стовідсотково вірогідними. Однак, не думаємо, що це суттєво вплине на реальність загального стану тодішнього українського книгодрукування і правдивість можливих висновків на основі цих даних. Наведені в тексті цифри варто розглядати не як показники духовного розвитку українського народу, а як наслідок двох з половиною століть його колоніального стану. Або ж як показники кількості українських книжок, які вдалося українським патріотам провести через штучно створену імперською владою систему перепон для «інородцев», починаючи від цензури й закінчуючи системою книгорозповсюдження.

Щодо панівної в імперії нації, яка, як відомо, за кількістю населення не набагато перевищувала (навіть з асимільованими народами) українську. Чому ж, наприклад, у 1908 р. російськомовних видань було майже у 73 рази більше, ніж україномовних? Через геніальність одних і бездарність інших? Чи може з іншої причини?

Напередодні вирішальної боротьби за незалежність України перемогли столипіни разом з деякими попихачами-малоросами, не давши провідникам української нації говорити з народом його рідною мовою про його найпекучіші проблеми.

Адже дві сотні книжок за рік, виданих мізерним для 30-мільйонного народу накладом, та одна україномовна газета не могли зарадити справі. Оскільки в інформаційному просторі, як відомо, не буває перерв чи вакуумів. То ж з українським народом говорили переважно не його поводирі, не його мовою і не про його наболілі проблеми. 

Продовження теми в наступних номерах «Дня»
Микола НИЗОВИЙ, Харків
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments