Колоритний Шумський
«День» продовжує публікувати цикл матеріалів про корифеїв-франківців, розпочатий у №171, присвячений 85-річчю Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.
Юрій Васильович Шумський був не лише визначним діячем театрального мистецтва, народним артистом УРСР та СРСР, легендою української сцени, а й близьким другом, братом по духу, коханим та люблячим дідусем...
У літописах Театру ім. І.Франка, якому Шумський віддав два десятиліття з 29 років роботи на професійній сцені, у підручниках з історії українського театру (яких, до речі, не так вже й багато) Юрій Васильович перш за все постає визначним актором. А яким він був у повсякденному житті, яке практично неможливо відділити від театру?
Його любили. Яскраво свідчить про це такий факт: листи, які приходили до нього не лише з тодішньої Радянської України, часто були від незнайомих людей, адресовані просто: «м. Київ, Шумському Ю. В.». І адресат отримував їх. Якось до родини Шумських у гості їхала одна старенька бабуся і загубила у дорозі адресу. Не знаючи, що робити, вона звернулась на вокзалі до міліціонера зі словами: «Мені потрібно знайти домівку того Юрія, що так гарно грає в театрі». Через годину вона вже була у Юрія Васильовича.
Як згадує онука великого артиста, Галина Іванівна Шумська, сам Юрій Васильович страшенно полюбляв сюрпризи, ніколи не приходив додому з порожніми руками, завжди у нього знаходився якийсь гостинець. Бувало, понакупляє цукерок, порозсовує їх по кишенях, а потім пригощає всіх домашніх, радує малечу. Вдома завжди було багато людей, а одна кімната була навіть відведена спеціально для приїжджих, на відсутність яких Юрій Васильович ніколи не скаржився. Приїздили в гості знайомі та друзі з Херсона і з Одеси, а також ті, про яких у народі кажуть «дід бабі вуйко» — знайомі знайомих, які колись декілька раз бачились з Шумським. Але двері його гостинної домівки були однаково відчинені для всіх.
Юрій Васильович був заядлим рибалкою. Але не так уже й часто мав змогу відпочити на природі. Якось, уже в повоєнні роки, Шумський придбав човен, і якщо його прогулянка й розпочиналась одиноко, то закінчувалась в оточенні численних відпочиваючих, бо, впізнавши з берега у човнярі улюбленого актора, люди захоплено вигукували та прохали приєднатись до їх компанії...
Працював над роллю Юрій Васильович переважно вночі. Спочатку просто обдумував її, а потім тихенько, аби не розбудити домашніх, підіймався і починав ходити по кімнаті, нашіптуючи слова, тихенько пересувати меблі, створюючи потрібні мізансцени. Він міг грати старих у юнацькому віці або палких юнаків навіть тоді, коли йому було п’ятдесят років. Коли б ми тепер визначали амплуа актора Шумського, користуючись старою театральною термінологією, то опинилися б у доволі скрутному становищі. Він грав як характерні, комічні ролі, так і героїчні, трагічні. Але чи просто грав? За словами Галини Іванівни, від сучасних акторів часто можна почути слово «професія», яким вони називають те, чим живуть на сцені. А Юрій Васильович ніколи не вживав цього слова, бо те, чому він був відданий до останніх днів свого життя, — був театр. Акторської професії (диплом театрального вузу) він так здобув... Спочатку працював у Херсонському порту вантажником, потім табельником, конторником. Був навіть час, коли Юрій Васильович випікав хліб і сам його продавав... При цьому він не полишав роботи на аматорській сцені. Своє прізвище — Шомін замінив на псевдонім «Шумський» (так звали якогось актора, який вразив Юрія своєю грою). Чимало ролей було зіграно: Назара («Назар Стодоля»), Тараса Бульби, Гната («Безталанна»), Василя і Панасика («Циганка Аза»), Гриця («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), Богдана і Богуна («Богдан Хмельницький» М.Старицького), Івана Барильченка («Суєта») тощо.
Шумський не міг жити без творчості жодної хвилини. Так і хочеться сказати, що «у вільні від роботи години артист займався живописом», але таких вільних годин просто не було, тому Юрій Васильович малював здебільшого тоді, коли мав проблеми з голосом, коли лікарі забороняли не те що декламувати — говорити. І досі у музеї в Тирасполі (його рідному містечку), де народився він та його брати й сестри, де минало його безжурне дитинство, доки не загинув батько, рятуючи від вогню чужу дитину — досі зберігається малюнок рідної хати, зроблений рукою Шумського.
Навантаження в театрі, виходячи з необмеженого діапазону його акторського таланту, було величезним. Юрій Васильович був майстром талановитого створення цілком протилежних ролей, адже, що спільного може бути в образах Галушки («В степах України»), — та архідиякона Клода Фролло («Собор Паризької Богоматері»)? А його Клод був такий переконливий, що в цій ролі в Україні Шумський не мав собі рівних.
У кожній новій роботі він скрупульозно шукав риси, що були характерні для зображуваної ним людини, знаходив виразні деталі, які б якнайяскравіше передавали суть характеру. Актор умів керувати своїми емоціями так, щоби спрямовувати їх у зал, майстерно користуватися відкритою формою звертання до публіки, був тонким майстром психологічних деталей. Шумський завжди дуже відповідально ставився до ролі, не любив, коли актори під час вистави за кулісами розповідали анекдоти, а потім прожогом вискакували на сцену, ледве не пропустивши свій вихід. На виставу Юрій Васильович налаштовувався уже з ранку і цілий день ходив у відповідному «настрої».
Минули ті часи, коли найшановнішим драматургом на теренах — знову ж-таки, колишнього — СРСР був Олександр Корнiйчук, а його п’єси ставились у всіх театрах. Тоді ім’я драматурга було вінценосним, а зараз на його адресу лунають далеко не позитивні вислови. Але не нам бути суддями... Прикро, що нині «не прийнято» говорити про вистави за п’єсами Корнiйчука. А для Шумського, певною мірою, вони були доленосні, адже саме у ролі Гайдая із «Загибелі ескадри» актор дебютував у Театрі ім. Франка в 1934 році. Так, роль Платона («Платон Кречет») — була однією з найулюбленіших. Він з хвилюванням взявся за роль Івана Романюка із «Калинового гаю»: Юрій Васильович боявся бодай якимось півтоном нагадати свого Галушку, бо ці образи справді мають спільні риси, а артист не дозволяв собі повторюватись. Корнiйчук і Шумський не були друзями, але драматург поважав думку Юрія Васильовича щодо своїх п’єс і прислухався до неї. Звідси й пішла гуляти знаменита фраза — «в курсі дєла», яким сипав його Галушка. Взагалі, артист був вимогливий до драматургів, коли бачив, що п’єсу написано нижче можливостей автора. Так, і до Івана Кіндратовича Микитенка, у виставах за п’єсами якого Шумський зіграв не одну роль до їх заборони. Драматург згадував, як він прочитав в Одеському театрі ім. Жовтневої революції свою п’єсу «Бастилія божої матері» і актор сказав, що він Чумака грати не буде, бо сподівався від автора більшого...
Кіно, на відміну від театру, Юрій Васильович не любив, незважаючи на те, що у 1950 р. за роль маршала Василевського у фільмах «Третій удар» і «Сталінградська битва» був удостоєний звання лауреата Державної премії (а в 1951 р. за роль Романюка у виставі «Калиновий гай» Шумський стає двічі лауреатом). В театрі актор кожного разу проживав життя свого персонажу по-новому, забарвлював його характер новими рисами, і його дратувало те, що у кінематографі це неможливо, і що образ, створений ним, назавжди залишиться однаковим.
Артиста часто запрошували провести шефські виступи в армійських частинах, у школах, на заводах. Він ніколи не відмовляв тим, хто звертався до нього за допомогою. Будучи депутатом міськради, Юрій Васильович займався благоустроєм Києва. Він не згоджувався у суперечках, коли вважав себе правим, не з причини впертості, а з почуття справедливості. Завжди відстоював свої погляди...
Юрій Васильович пройшов далеку і важку життєву дорогу. Були і безсонні ночі творчого горіння. Він пережив війну, з якої не повернулися його обидва сина. Актор отримав звістку про їхню смерть саме тоді, коли театр почав працювати над комедією О.Корнійчука «Приїздіть у Дзвонкове». Там Шумський грає роль покаліченого війною Прокопа Ключку…
Але не ця роль пришвидшила передчасний відхід артиста. Свого часу багато писали про Шумського у ролі професора Буйка — партизанського лікаря, закатованого німцями. Яків Баш створив повість, де була спільність у біографії Шумського і його Буйка. Критики багато говорили про талановиту гру артиста, про пафос його ролі. Але ніхто не казав про те, як Шумський-Буйко кожної вистави хоронив своїх синів. І про те, як у артиста майже зупинялося серце, коли він на сцені гинув у багатті. Після кожної вистави Юрій Васильович: мовчазний та знесилений повертався додому, де з трьох його дітей залишилась одна дочка. Про біль актора знали лише рідні, і вони були проти ролі, яка вкорочувала вік майстру. Але ще п’ять цілих років виставу «Професор Буйко» грав Шумський...
Втрата синів, хвороба — підточили і без того неміцне здоров’я актора, виснажене довгими ночами напруженої роботи над ролями (а їх було близько 200). Хоча сам Юрій Васильович часто говорив про те, що ту єдину роль, котру мріяв зіграти, він так і не зіграв. Бо, як і всі актори, не був вільним у своєму виборі. В останні роки життя навантаження у театрі було занадто важким для стану його здоров’я. Актор прохав Гната Юру — художнього керівника франківців — відпустити його на пенсію. Але дозволу так і не отримав... Важко звинувачувати Гната Петровича, адже Шумський був одним з найкращих акторів. Він був маркою театру, його невід’ємною частиною. Часто глядачі йшли на виставу лише за одним його ім’ям...
Символічно, що в останню путь Юрія Васильовича проводжали не з Театру ім. Франка (в червні 1954 р. там був ремонт), а з філармонії. Це теж не випадково: бо Шумський був прекрасним читцем, мав абсолютний слух і володів баритоном рідкісної краси і тембру. Його колоритний голос одразу можна було розпізнати серед інших голосів. Під час Вітчизняної війни саме голос Шумського уособлював вільну Україну (з 1941 по 1944 рр. актор був художнім керівником Українського радіокомітету, яка транслювала передачі на окуповані землі нашої країни).
«Втрачаючи зв’язок з народом, артист вмирає, наче дерево з підрубаним корінням» , — сказав колись сам артист. В цьому році виповнилось 50 років з дня смерті Ю. В. Шумського. Наречений при хрещенні Георгієм (актор народився 6 травня (24 квітня за старим стилем), на святого Юрія (Георгія), він вийшов переможцем у боротьбi із забуттям. Так і мусить бути, бо «талант неповторного чару», як сказав про Шумського один iз драматургів, смерті скоритись не може.
