Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

«Красивi бандерiвцi»

Режисер Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ — про свою творчу команду, гастролі і секрет успіху Івано-Франківського театру
8 жовтня, 2015 - 16:42
У ВИСТАВІ НАСАМПЕРЕД ЗАХОПЛЮЄ ВНУТРІШНІЙ СЮЖЕТ — СТОСУНКИ МАЛЕНЬКОГО ОСКАРА ТА РОЖЕВОЇ ПАНІ. НАВІТЬ ЯКБИ СЦЕНА БУЛА ПОРОЖНЬОЮ, ДУЕТ ІРМИ ВІТОВСЬКОЇ ТА ВЛАДА БАЛЮКА РОЗЧУЛИВ БИ НАВІТЬ НАЙЧЕРСТВІШІ ГЛЯДАЦЬКІ СЕРЦЯ! / ФОТО ЮРІЯ БАКАЯ
РОСТИСЛАВ ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ

7 жовтня відбулася прем’єра вистави «Оскар і Рожева Пані» в Івано-Франківську, 11 жовтня резонансний арт-проект побачать кияни.

Постановку за мотивами всесвітньо відомого твору Еріка-Емануеля Шмітта здійснив художній керівник театру, один з найяскравіших режисерів сьогодення Ростислав Держипільський. До роботи він залучив кращі творчі сили не тільки рідного міста, а й Києва. Зокрема, роль Рожевої Пані грає популярна актриса Ірма Вітовська, художнє рішення арт-проекту Андрія Єрмоленка.

Здавалось, що у місцевому театрі зібрався весь Івано-Франківськ: молодь, літні люди, діти. Дуже багато квітів. Було відчуття якогось надзвичайного свята. Втім, автори вистави розглядають свій проект не тільки як творчий намір, а й як соціальну ініціативу. Адже всесвітньо відома історія Шмітта про тяжкохворого хлопчика, який пише листи до Бога з надією на спасіння, має стати для українського суспільства важливим гуманітарним імпульсом — спробою достукатися до сердець мільйонів, намаганням привернути увагу влади до проблем наших тяжкохворих дітей, до створення паліативних центрів для них. Як каже сам режисер, «наша вистава не для критиків, а для співучасників і союзників, тобто тих щирих людей, які здатні на милосердя та співчуття». Завдання, яке поставив перед собою постановник — надскладне. Він об’єднав на сцені кілька паралельних унікальних світів: світ дитинства (грають десятирічні івано-франківські школярі), світ сучасних візуальних технологій (чудова робота Єрмоленка), принципи сучасного європейського театру (цікаве просторове рішення), потужну музику «Океану Ельзи», а також, звісно, надзвичайно серйозний професійний рівень таких акторів, як Ірма Вітовська. Ця вистава бере у полон з першої ж сцени, коли тільки-но на екрані з’являється текст першого листа Оскара до Бога. Згодом на цій же сцені на глядача чекають карколомні перетворення головної героїні, надзвичайно напружені емоційні сцени з дітьми, фантастична візуалізація сценічного простору, який переносить вас у світ дитячих малюнків та мрій.

Режисер переосмислив п’єсу і зробив її ближчою до нас, режисер робить упізнаваними різні моменти відносин батьків і дітей, лікарів і пацієнтів... Тобто це не якась далека історія з Франції чи Німеччини, а й наш український сюжет, наша спільна тривога про тяжкохвору малечу. У виставі, крім багатьох зовнішніх вигадок та цікавих рішень, в першу чергу захоплює внутрішній сюжет — відносини маленького Оскара та Рожевої Пані. Навіть якби сцена була порожньою, дует Ірми Вітовської та Влада Балюка розчулив би найчерствіші глядацькі серця! Дитина і суперпрофесійна актриса пропонують глядачам історію дружби двох різних людей, яка зцілює і Оскара, і саму героїню, котра завдяки дитині по-іншому починає дивитися на довколишній світ. Вітовська прекрасно грає саме цю внутрішню метаморфозу: перетворення норовливої артистки-хуліганки на трепетну стражденну душу. Шлях до такого перетворення їй допомогли знайти Оскар і Бог! Протягом вистави переповнений зал не приховував сліз, плакали навіть чоловіки! Справжнім шоком стає фінальна сцена, яка поєднує художній світ Шмітта — Держипільського — Вітовської з нашим реальним невигаданим світом. Оплески не вщухали хвилин 20! Один з найпринциповіших глядачів, відомий письменник Юрій Андрухович, здавалося, хоче лишитись у цьому залі, з цими дітьми та з цими акторами ще довше, щоб продовжити з ними важливий діалог про буття, любов та милосердя...


— Розкажіть як виник творчий імпульс, пов’язаний з вашим бажанням сценічного прочитання відомого твору Еріка-Емануеля Шмітта «Оскар і Рожева Пані»?

— «Діти, яких не існує» — так називався фотопроект про невиліковно хворих дітей, паліативних пацієнтів, який свого часу зробила Руся Асєєва, відвідавши дитячі онкологічні відділення в Харкові, Києві, Івано-Франківську. Багато із них залишилися жити тільки на її фото і в серцях рідних. Ми мусимо зробити щось вагоме для цих дітей. 17 тисяч щороку помирає! «Оскар і Рожева Пані» — твір про дитину, яка доживає останніх десять днів і пише Богові листи. Авторка ідеї — Ірма Вітовська — переконана, що нічого кращого за потужністю в світовій літературі наразі немає. Тому ми з моїми однодумцями вирішили «замахнутися» на великого Еріка.

В Україні статусу паліативних пацієнтів за останніми даними, потребують 70 тисяч дітей. Помирають без відповідної паліативної допомоги 17,5 тисячі щороку. Якщо у нас ці діти не визнані законодавчо, то у нас нібито немає невиліковно хворих? І держава, і ми нічим їм не можемо допомогти — їх просто доліковують і виписують додому помирати.

Треба визнати законодавчо статус таких дітей. І, головне: дати їм знеболення в дитячій формі, бо у нас ці діти — на уколах і крапельницях, тому що таблетований морфін законом наче й дозволений, та їм не підходить, бо це інша вага.

Увесь світ знеболює дітей пластирями і сиропами. Але у нас їх немає, Україна їх не виробляє. Паліативна (в перекладі з латини — «плащ», «захист». — Авт.) допомога у світі передбачає гідне життя для таких дітей і їхніх сімей.

Можливо, розголос довкола підготовки театрального проекту «Оскар і Рожева Пані» вплинув і на відповідальних чиновників? Адже, як мені стало відомо, буквально днями у Києві заговорили про створення Центру паліативної допомоги для дітей. Як бачите, крапля камінь точить. Цим проектом хочемо привернути увагу суспільства до проблеми паліативної допомоги в Україні, допомагати вчинками, щоб діти дожили відведені їм роки не в реанімації з трубками, а повноцінно, без болю.

Івано-Франківщина є піонером у паліативній допомозі. В Надвірній працює паліативне відділення при Будинку дитини. Все Прикарпаття збирало гроші на ремонт і відкриття цього відділення. Бо ми не можемо інакше. Івано-Франківськ має подати месидж усій державі, що потрібно це робити. Інакше у нас не буде щастя, у нас будуть війни і конфлікти, якщо не подбаємо про цих сімнадцять з половиною тисяч дітей, які в муках помирають через нашу байдужість, незнання, мовчання.

«ЛЮДИ ДЕКОТРІ ТАМ КАЗАЛИ: «МЫ ПОНИМАЕМ, ЧТО ВАМ ЕСТЬ ЧТО ЗАЩИЩАТЬ... А НАМ ЧТО? НАМ — ВСЕ РАВНО»...»

— Ростиславе, ви відважилися повести свою виставу «Нація» за творами Марії Матіос на гастролі звільненими територіями сходу. І незадовго до вистави з’явилась інформація, начебто зал, де ви мали грати, заміновано... Як вас зустрічали — на Луганщині?

— Місцеві глядачі на звільненому сході казали про наших акторів — «красиві бандерівці». І це, мабуть, найінтелігентніший епітет, який ми чули! Власне переоцінити те, що ми відчули й побачили, важко. Поїздка на схід відбулася за величезної підтримки Марії Василівни Матіос, яку вважаємо янголом-охоронцем нашого театру.

Їхали ми з одними відчуттями (найбільше боялися, що нас не зрозуміють), а повернулися цілком з іншими: там у наших співгромадян уже прокинулися маленькі паростки відчуття своєї причетності до України. Та пропаганда, яку роками робила Росія, діє все менше. Ті люди відчули, що щось було не те, вони це однозначно зрозуміли. Але нового нічого їм не дають — поживи для розуму і душі, тому це відчуття причетності до України важко втримати. Тож ми зобов’язані нині там «засіяти» їхні душі нашим правдивим українством. Ми побачили, що їм це потрібно. Тому повернулися з відчуттям того, що ми зробили щось важливе і що ми всі повинні це робити. Чесно кажучи, ми були збентежені рівнем життя і «цивілізації» сходу України. На жаль, це тотальна бідність. Ми на Західній Україні живемо краще, навіть багатше. На сході дуже мало церков. А у нас у кожному, навіть маленькому, селі церква — обов’язково одна, а то й дві або три. На Луганщині в усьому помітне системне нищення духовності. З цієї поїздки винесли висновок: якщо немає духовності, то будь-якими людьми можна маніпулювати.

Але ми всі — українці! Просто на цих територіях довго була радянська влада. Удвічі довше, ніж на Західній Україні. Майже 80 років...

Ми також відвідали блокпости. Там моторошно. Інша реальність... Тому ще раз переконуєшся, усвідомлюєш: потрібно їхати на схід України, незважаючи на культурні, історичні, часові протиріччя. Адже були часи, коли й Східна Україна рятувала Західну! Навіть багато хто казав, мовляв, на заході — не українці, а поляки, там польська говірка, а ось на сході — Шевченко, Котляревський, осередки української культури. Звичайно, наша мова — дуже потужний чинник.

Люди декотрі там казали: «Мы понимаем, что вам есть что защищать... А нам что? Нам — все равно»... Спочатку відчувалося, що деякі місцеві нам допомагали з гастролями ніби над силу. Лунали навіть такі репліки: «Расстрєлял би цих бандер»! У хлопців, які допомагали нам із апаратурою, був такий вираз облич, що взагалі не можу передати... А вже під кінець наших виступів вони ж казали: «Приезжайте еще»... Ми багато гастролювали і в Україні, і за океаном. Проте вперше побували на гастролях, де у залі сиділи вояки, поранені... Напередодні отримали інформацію, що одне з приміщень, у якому мали грати «Націю», заміноване... довелося все ретельно перевіряти і я, як режисер, був у постійній напрузі.

Пригадую, у надвечір’я Богоявлення ми всі замовили кутю і хоч кілька традиційних страв. Комендант міста і господарі ресторану шукали по всій околиці пшеницю для куті. А ми їм заколядували. І коли місцеві в Сєверодонецьку слухали колядки, щедрівки і щедре віншування — у них котилися сльози... І ми зрозуміли, що все це — їхнє, рідне, і вони це відчули десь на генетичному рівні. Вони плакали, бо почуваються обманутими, обділеними і водночас щасливими. Бо сльози — це очищення. Це катарсис. Ми хоч і не є державними чиновниками, та після спілкування нас просили про українські сучасні книжки, а з музучилища і музичних шкіл — про ноти й українські пісні. І ми виконали це після приїзду, бо обіцяли. Ми зустрілися з нашим краянином із Верховини, він там замкомбата, хоч за професією актор, і він сказав: «Я автоматом не заставлю цих людей любити Україну. Я можу хіба що захистити їх. А ви не даєте їм вибору, бо правдою і своїми дуже сильними емоціями проникаєте в душу».

Начальник Луганського управління культури на прощання просила: «Я говорила з військовими Західної України. Вони мені з гіркотою сказали: «У нас вдома «ростуть» цвинтарі. Але ми вас не здамо». І просила нас зі слізьми: «Не віддавайте нас. Не здавайте нас. Знайте, що ми є!»

«ТАЛАНТ ПЕДАГОГА — ПОБАЧИТИ ІСКРУ»

— Театральні критики називають вас одним із лідерів нової української режисури. Яке майбутнє театру в Україні і яких реформ він потребує?

— Ми йдемо до контрактної форми і ми нікуди від цього не дінемося. Це на першому етапі може бути дуже болючий процес. Бо завжди є категорія старших і акторів середнього віку, корифеїв, які не так уже багато задіяні в репертуарі. Бо молодь більш затребувана. Тому слід продумати, як захистити і те покоління. Є світова практика, і ми теж рухаємося до контрактної системи — це факт. «Зрівнялівки» в усьому, старої схеми нині вже не може бути: чи грає актор багато, чи не грає, а ставка однакова. І єдиним стимулом для них залишалося звання, що сьогодні багато хто ставить під сумнів. Тому й дехто каже: «А в Голлівуді немає звань. Лише ім’я»... Ну, добре, коли на державному рівні ми зможемо відмовитися від звань. То нехай. Але нині це наче моральний стимул. Але ж актори, які потрібні, талановиті і дуже затребувані, мусять мати надбавки і гідніші заробітки. Це є в Європі. Є ринковий відбір і в мистецтві він теж мусить бути.

— Молоде покоління акторів, яке прийшло до Івано-Франківського театру — це, власне, ваш курс, вихованці Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. Як вгадати у молодій людині майбутнього цікавого актора?

— Розказую студентам, що акторська професія дуже складна. Бо може хтось собі думає, що це тільки слава, успіх і овації. Чи можна навчитися бути актором? Мусить бути іскра Божа. Але завжди треба багато працювати. Талант педагога — побачити іскру. Ти бачиш щось таке в очах, і не знаю чому, але тоді я кажу: «З цього буде актор». А буває, що на першому курсі приходять такі підготовлені, вишколені люди, але з часом стає зрозуміло, що це вже їхній рубіж, найвищий рівень. І все. А іскра, бажання і праця — і людина починає розвиватися й росте. Але в навчальному процесі студенти відсіюються... І ще надзвичайно багато важить школа. Я добре розумію, що мій успіх, успіх Ірми Вітовської закладено ще Богданом Козаком, нашим педагогом у Львові. Це курбасівська школа. Актор починає рости з гидкого каченяти і виростає у птаха, що вміє літати і зачаровувати. Так і з акторами молодими в мене: у них на сцені з’являється внутрішнє сяйво. Світло...

«ҐРУНТОВИЙ СИМВОЛІЗМ»

— Як би ви визначили свій напрям і стиль у театральній режисурі?

— По-різному відзначають театрознавці. Недавно один суровий критик назвав це «ґрунтовим символізмом». Це я розумію як такий, що іде від глибинного. Від рідної землі. Від українського ґрунту. Напевно, в цьому вся правда. Мені подобаються метафори в мистецтві, перетворення курбасівські, коли у виставі закладено знаки, коди, які глядач має розгадати і відчути. Коли глядач не розуміє спершу, що таке з ним робиться, його має затягувати оце відчуття. Мусить бути робота розуму. Я переконаний, що має відбутися катарсис. Я думав і про так званий європейський театр, де роблять надто експериментальні речі, де вистави буває тривають по півдня. Але я за поєднання нашої емоційності, і чуттєвості з формою західною. Саме такий театр мені цікавий: коли є експериментальна мова і наше глибинне. Цінність театру полягає в тому, що прийшовши до театру, людина може відчути справжню емоцію, справжнє живе почуття.

— Очоливши театр 2008-го вам за кілька років вдалось зробити постановки цікавими для глядачів і критиків. Ви багато гастролюєте, не лише в Україні, а й за океаном. Знайшли рецепт успіху?

— Мені пощастило, що до театру прийшла молодь — мої учні. У нас у театрі вся трупа дуже талановита. Є чудове середнє і старше покоління. Півроку тому ми відсвяткували 75 років театру. Нині в усього колективу є потуга до експерименту. Є здатність ламати себе і перероджуватися в іншу якість. Звичайно, додаткову вагу і стимул нам дало те, що ми здобули статус «академічного». Але головне — цікаві постановки. Бо актор, я це зрозумів ще будучи актором: коли ти в хорошій виставі, маєш вдалу режисуру і цікаву роль, то люди сприймають тебе. Інакше — ти паяц.

Леся ТУГАЙ, Івано-Франківськ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments