Куди приводять мрії

Є вічні, або, як кажуть культурологи, архетипічні сюжети, які кіноіндустрія (в першу чергу, звісно, Голлівуд), чутлива до потреб глядачів, експлуатує інтенсивно й постійно. Наприклад, історія Попелюшки. Попелюшка, звісно, може мати різні імена й навіть бути чоловіком, але фабула незмінна: людина з низів, долаючи неабиякі перешкоди, за допомогою принца/феї/добрих друзів чи без такої досягає успіху.

Якщо сюжет зупиняється на вершині кар’єри або на щасливому весіллі — тоді це казка. Якщо ж оповідь триває далі — то це вже драма. Власне, другим варіантом і є «Народження зірки» — повнометражний режисерський дебют відомого актора, чотириразового номінанта на премію «Оскар» Бредлі Купера (нар. 5 січня 1975, Філадельфія).

Насправді це вже четверта картина з такою назвою після фільмів 1937, 1954 й 1976 років. Зав’язка одна й та сама: невідома, але талановита і цілеспрямована дівчина випадково знайомиться з чоловіком-знаменитістю. Він виводить свою протеже до слави в кінематографі або на естраді, а його кар’єра занепадає. Вони одружуються. Дівчина стає зіркою, в той час як «принц» добиває себе алкоголем, влаштовує огидний скандал прямо на церемонії її нагородження «Оскаром» або «Греммі». А потім, розуміючи, що в своєму саморуйнуванні може потягти її за собою, накладає на себе руки.

Еволюція образів і ситуацій в такому кочовому сюжеті цікава з огляду не тільки на розвиток кіномови, а й на трансформацію суспільства, яка саме в жанровому кіні відбивається вельми точно.

Фільм 1937 року найближчий до стандарту «Попелюшки». Героїня Джулії Гейнор (до речі, перша в історії лауреатка «Оскара» за кілька ролей у 1929 р.) на ім’я Естер Блоджет переїжджає з глибинки в Голлівуд із твердим наміром стати кіноакторкою, незважаючи на попередження мудрої бабусі, що за цей вибір доведеться заплатити серцем. Перебивається на різних роботах, зустрічає уславленого Нормана Мейна (відзначений «Оскаром» у 1931 р. Фредрик Марч) і за його допомогою робить кар’єру під псевдо Вікі Лестер. Подальший розвиток подій описаний вище. Від виходу з професії вбиту горем Естер відмовляє та ж таки всезнаюча бабуся (ні дати ні взяти — модернізована фея). Вільям Веллман (режисер) і Роберт Карсон отримали «Оскара» за найкращий оригінальний сценарій.

Сьогодні цей фільм виглядає багато в чому наївним і цілковито мелодраматичним — із заламуванням рук, рясними риданнями, перебільшеною грою тощо. Однак, вочевидь, до того ніхто ще не пропонував саме такий, затьмарений варіант здійснення американської мрії — звідси й «Оскар».

КРІС КРІСТОФФЕРСОН ТА БАРБАРА СТРЕЙЗАНД У СТРІЧЦІ «ЗІРКА НАРОДИЛАСЯ»1976 Р. / ФОТО З САЙТА KINOAFISHA.UA

У 1954-му героїня вже має вищу стартову позицію — виступає з джазовим ансамблем, у тому числі на церемонії вручення «Оскара», де й знайомиться з Норманом. Естер грає американка Джуді Гарленд, Нормана — британець Джеймс Мейсон. Гарленд була однаково обдарована як акторка і як співачка, що раніше принесло їй сенсаційний успіх у ролі Дороті в «Чарівникові країни Оз» (1938). Продюсери використали це — значну частину екранного часу складають пісні, поставлені в стилістиці типового мюзиклу, з відповідними декораціями, танцювальною підтримкою й хорами.

При всіх відмінностях, і в 1937 р., і в 1954-му на перший план виведена лінія кохання як підпорядкування жінки інтересам чоловіка. У фінальних кадрах і першого, і другого фільмів Естер виходила на сцену й виголошувала: «Це — місіс Норман Мейн», символічно зрікаючись власних імені й особистості.

1954-й і 1976-й відділяє лише 22 роки, проте в них вмістилися зародження рок-н-ролу, Вудсток, рух хіпі, загальне розкріпачення, Новий Голлівуд. Все це вимагало цілковито інакшого підходу.

Тож, по-перше, продюсери змінили професійний антураж. Місце голлівудської лихоманки посіла рок-музика. Головним героєм стає некерований, пригнічений кризою середнього віку та творчим спустошенням рокер на ім’я Джон Норманн Говард; Естер співає в нічному клубі й заробляє озвученням рекламних роликів. По-друге, секс-революція: сценаристи прописали регулярні компліменти на адресу задка героїні й кілька еротичних сцен з частковим оголенням. Третє і найбільш нечуване: не герой, а героїня пропонує одружитися.

Його грає Кріс Крістофферсон, її — Барбара Стрейзанд. Обидва — поп-легенди. Обидва — не останні актори. Крістофферсон тримається лінії буйного рок-ізгоя, й у цьому образі вгадуються риси загиблого за п’ять років до того генія рок-н-ролу — Джима Моррісона. Що ж до Стрейзанд, то вона, мабуть, уперше за весь час існування сюжету надає характеру героїні відчутної незалежності. Фінал перетворюється на апофеоз цього унезалежнення, коли Естер, подолавши скорботу, застигає в екстатичному русі, віддавшись музиці — дійсно, народжується як зірка.

Фільм Бредлі Купера є рімейком саме стрічки 1976 року. Згідно зі сценарієм Еріка Рота, Купер грає кантрі-співака Джексона Мейна, чия кар’єра приречена через алкоголізм і прогресуючу глухоту. В закладі для трансвеститів (ще один знак прогресу) на Мангеттені він зустрічає дівчину з неймовірним голосом. Її звуть Еллі, вона працює офіціанткою, спів — лише хобі, а грає її Леді Гага (нар. 28 березня 1986, Нью-Йорк).

Варто зазначити, що у всіх чотирьох версіях жіночі ролі грали акторки, які так чи інакше суперечили голлівудським стандартам краси. М’яка, дитинна, якась притишена Джулія Гейнор. Різкі риси й широке обличчя Гарленд. Невитравна кумедність Стрейзанд. Героїні Гаги шлях на велику сцену закритий саме через зовнішність — зокрема, великий ніс. Іронія в тому, що Стефані Джоанн Анджеліна Джерманотта (справжнє ім’я Леді Гаги) саме з таким обличчям досягла того, чого досягла.

Але в «Народженні зірки» злою мачухою виступають неназвані шоу-бізнесмени, які прагнуть підігнати всіх під один канон. Мейн-Купер бачить у своїй новій подрузі особистість. У фільмі значно посилені феміністичні мотиви: вже на початку Еллі відмовляє якомусь шанувальнику в пропозиції руки й серця та роздратовано вигукує: «Срані мужики!» — воістину немислима сцена навіть для 1976 року. Еллі — це натура, просто революційно відмінна від усіх попередніх втілень: різка, гранично емансипована й надзвичайно (само)іронічна.

Загалом, саме Леді Гага тут — головне відкриття. По-перше, через вокальне обдарування: виявилося, що в неї глибокий і виразний блюзовий голос. Завдяки цьому перша третина фільму — насолода не тільки для очей, але й для слуху: розкішний дивертисмент, що викликає майже дитячий захват.

А по-друге, звісно, — це акторський талант Стефані Джерманотти. Широкій публіці вона була відома в першу чергу танцювальними хітами й ексцентричними костюмами (навіть казала, що пише пісні під костюми), але аж ніяк не кінематографічними здобутками — хоча й завоювала «Золотий глобус» за роль у серіалі «Американська історія жахів» у 2016. Але саме зараз її акторський діапазон розкрився, як слід. Вона здатна й на комічні інтонації, й на справжню драму; працює і жестом, і пластикою, і очима — й усім тим дає Еллі потрібну повноту життя.

Варто зазначити, що при всьому розмаїтті жіночих образів протагоністи у всіх «Народженнях зірки» затиснуті в рамки доволі стандартної маскулінності: потріпані мачо, які все ще намагаються розпускати пір’я. Купер не пориває з цією традицією, але додає в неї певний надлам, і цього досить, аби переконливо відтворити нервову, розпачливу природу його персонажа.

Власне, на цьому дуеті тримається весь фільм, точніше, ті його частини, де Леді Гага й Купер ведуть таку собі емоційну дуель: зірка, що сходить, і зірка, що згасає.

Проблеми виникають ближче до фіналу. Мелодрама вже вкотре бере своє. Відчувається, що досвід Купера в режисурі значно поступається його акторському доробку: починаються прямолінійні рішення, спрямовані на найшвидшу реакцію глядачів. Інакше кажучи, фільм міг би бути дійсно сагою про народження зірки, про ціну, яку платить митець або мисткиня за вірність покликанню — але саме такий високий фінал Куперу не дався, сильна й самостійна Еллі раптом перетворилася на зарюмсану вдовицю поза будь-якою логікою свого існування на екрані.

Та все ж «Народження зірки» рятує те, що це таки стовідсотково акторське кіно. Хай із недоречними сантиментами й банальностями, але роботи Купера і, особливо, Гаги варті усіх нагород і, вочевидь, лишаться в історії.

Бути зіркою — непроста доля й далеко не казка. Мало які фільми кажуть про це чесно. У Бредлі й Стефані це вийшло: екранна балада, солодко-гірка, як справжній блюз.