Листи кохання

«Серце моє, моя голубко», — так звертався у листах до своєї коханої Шурочки (Олександри Аплаксіної) Михайло Коцюбинський.

Безперечно, ім’я Коцюбинського, видатного українського письменника кінця ХІХ — початку ХХ століття, добре відоме в Україні, хоча його твори нині рідко видаються. Зате час від часу на телеекранах промайне шедевр Параджанова «Тіні забутих предків», і мимоволі згадуєш, що автор цієї безсмертної повісті — Коцюбинський. До речі, в селі Криворівня, в якій народжувався замисел «Тіней», нині існує музей цього фільму, збереглися будівлі, в яких перебував Михайло Михайлович у 1911—1912 роках.

Це був справді видатний письменник, якого перекладали в Європі ще за життя, а видавці навіть конкурували між собою за право надрукувати нову річ Коцюбинського. Але й ця постать, як часто бувало в радянські часи, оповита таємницями. Довгий час ніде не згадувалося ім’я найстаршого сина письменника — Юрія Коцюбинського, репресованого 1937 року. Мало можна було дізнатися про доньку Оксану, яка померла у 1920 р. (вона була дружиною іншого репресованого — Віталія Примакова). Та й сам Коцюбинський піддавався своєрідній обструкції, адже не зовсім вписувався в рамки соціалістичного реалізму, зокрема, в таких творах, як «Інтермеццо», «Він іде», «Сон» тощо. А крім того, письменник спілкувався з людьми, яких згодом було оголошено «ворогами Радянської держави», — Грушевським, Чикаленком, Терещенком тощо.

Була в житті Коцюбинського таємниця, на розкриття якої наклала заборону не лише тодішня влада, а й молодша донька Михайла Михайловича — Ірина: про стосунки її батька з Олександрою Аплаксіною. Письменник упродовж восьми років палко й ніжно кохав цю жінку, молодшу за нього на 16 років. І її почуття було не менш глибоке й вірне, адже Олександра залишилася самотньою назавжди. На час їхнього роману Коцюбинський мав велику сім’ю — дружину й чотирьох дітей. Він розривався між почуттям любові до Аплаксіної й почуттям обов’язку перед родиною, що, звичайно, вкорочувало віку письменникові. Зустрічі Михайла Михайловича і Шурочки у провінційному Чернігові були нечасті й майже завжди короткі.

«Как я хочу вновь увидеть тебя. Сколько ты даешь мне счастья, ты и представить себе не можеш. Я хотел бы доставлять тебе хоть подобие моего счастья», — писав Коцюбинський у листі до Аплаксіної 1906 р.

«Целую тебя, голубка моя, мое солнышко яркое, моя добрая и нежная подруга, поэзия моей жизни», — так писав Михайло Михайлович з Капрі у березні 1912 року.

Писала коханому й Аплаксіна, але її листи Коцюбинський одразу знищував, щоб не потрапили на очі його родині. А от Олександра Іванівна відчувала значимість листів свого коханого і зберегла їх. Після смерті Михайла Михайловича вона впорядкувала листування, а в 20 ті роки, дбаючи про збереження цього листування, дала їх скопіювати художникові Михайлу Жуку. Коли ж переїжджала до Москви, закопала їх на подвір’ї свого будинку в Чернігові. Там вони пролежали до 1937 року, коли їх підготував до друку й видав літературознавець Ілля Стебун. Як згадувала внучка Михайла Коцюбинського — Михайлина Хомівна Коцюбинська, це була своєрідна сенсація. Адже тоді ще було багато людей, які добре знали дружину письменника. І вважали, що публікація листів ображає її пам’ять. Вороже поставилася до видання й Ірина Михайлівна Коцюбинська. Зате книгу оцінили читачі.

Як вважають літературознавці, листи Коцюбинського до Аплаксіної — це не лише історія великого кохання, а й серйозний документ, який глибше розкриває особистість письменника. Це одне з базових джерел для вивчення його біографії й творчості. Втім, видання 1938 р. рясніло купюрами, причому різноплановими, — не лише політичного, а й морального характеру. Так, викреслювалися всі згадки про людей, що на той час вважалися ворогами СРСР, навіть про Євгена Чикаленка і який був відомим меценатом, виділив Коцюбинському стипендію, щоб той не працював у статистичному бюро, а займався виключно літературою...

І от минуло якихось 70 років, протягом яких відійшли у вічність ті, хто наклав табу на листування, розпалися держави й утворилися нові — й видавництво «Критика» в серії «Відкритий архів» минулого тижня у книгарні «Є» презентувало книгу на майже 640 сторінок: «Михайло Коцюбинський. Листи до Олександри Аплаксіної». Упорядник — Володимир Панченко.

У цей розкішний том увійшло 335 листів і записок Коцюбинського до коханої, написаних ним протягом 1904—1913 років. Листи подано без жодних купюр. Крім того, публікуються «Сторінки спогадів» самої Олександри Аплаксіної, які захоплюють читача щирістю, правдивістю, літературним обдаруванням авторки.

Після першої публікації 1938 р. «Сторінки спогадів» можна було прочитати у книзі видавництва «Дніпро» 1989 р. «Спогади про Михайла Коцюбинського», але тут вони досить жорстко цензуровані, тож складається враження, що Аплаксіна — це просто одна зі співробітниць статистичного бюро, в якому працював Коцюбинський. Невідомо лише, чому саме їй він писав листи, — в Чернігові, з Капрі, з Криворівні...

Чудову статтю «Мати свою Беатріче» написала для цього видання Михайлина Коцюбинська, яка добре пам’ятає Олександру Аплаксіну, бо вона, як пише авторка, «не просто персонаж української літературної мітології, а цілком реальна, з плоті й крові, тітка Шура зі світу мого дитинства».

Особливої уваги заслуговують коментарі, здійснені літературознавцем Степаном Захаркіним. Це ѓрунтовні наукові дослідження кожного листа чи записки з посиланнями на джерела, віднайдені автором в архівах та наукових інституціях України й Росії.

Публікуються в книжці нові матеріали до біографії письменника, зокрема, про його оточення в Чернігівському губернському земстві, матеріали про перебування на Капрі, про стосунки з російськими видавцями та «Історія хвороби Коцюбинського». Ще — 86 ілюстрацій, є й три фото Олександри Аплаксіної. Ця книжка — розкішний подарунок усім, хто шанує творчість Михайла Коцюбинського, любить українську літературу, цікавиться життям та діяльністю видатних особистостей нашої держави.