Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

«Людину, яка випереджає час, можна зрозуміти тільки в її часі»

Дмитро Стус про «Академію книги» і свою книгу
9 листопада, 2006 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Сьогодні, в День української писемності, в Києві відбудуться установчі збори щодо заснування Міжнародної громадської організації «Академія книги». Одним із її головних завдань є пропаганда книжкового продукту як такого. А саме: організація всеукраїнської державної й приватної мережі книгорозповсюдження (щоб кожен райцентр мав бодай одну книгарню), створення пропагандистських груп, які б виїжджали у містечка і села знайомити тамтешніх мешканців з кращими українськими письменниками та їхніми творами, надання можливостей жителям України купувати книжкову продукцію з мінімальними торговими накрутками...

На засіданні також вручатимуть Літературну премію Нестора Літописця трьом кращим літописцям, які в літературній формі залишають згадку про емоції та правду нашого часу.

Напередодні цієї події Дмитро СТУС, один із організаторів «Академії», головний редактор журналу «Київська Русь», упорядник і автор передмов до багатьох книжок Василя Стуса був гостем «Дня». Природно, що наша розмова вийшла за межі обговорення завдань новоствореної організації і торкнулася відомої монографії Дмитра Стуса «Василь Стус: життя як творчість» (Гран-прі VI Всеукраїнської акції «Книжка року»). В основу видання лягли опрацьовані документи, в пошуках яких Дмитро їздив по всій Україні і Росії, а також його особисті спогади.

— Скільки вийшло примірників книжки «Василь Стус: життя як творчість» загалом? Здається, перший наклад був тисяча...

— Ця тисяча розійшлася за чотири місяці. Другий наклад — чотири чи п’ять тисяч. Зараз майже книжок не залишилося. Мені особливо приємно, що їх на сході читають. Може, через Донбас... Перше (і найважливіше!) обговорення з істориками цієї монографії відбулося на семінарі Наталії Яковенко. На жаль, школи біографістики в країні немає. Тому в мене було надзавдання розробити технологію, за якою можна писати біографії. Саме цей науковий розділ у книжку не увійшов — з Леонідом (Леонід Фількенштейн, директор видавництва «Факт». — Ред.) довго вагалися, чи потрібен він для широкого загалу.

— А що найголовніше в написанні біографії?

— Усвідомити, що людина змінюється. Візьмімо Тараса Шевченка, якого ніби всі позірно знають. Але Шевченко-денді в Петербурзі — один, Шевченко в Україні — зовсім інший, Шевченко — на засланні в Кос-Аралі — ще інший... Це були різні середовища, зрештою, різні людські потреби... Тому, пишучи про батька, я намагався міняти стиль у кожному розділі. Щоправда, у мене не зовсім вийшло. Крім того, людину, яка випереджає свій час, можна зрозуміти тільки в її часі. Культурологічне полотно є певними штрихами, знаками, символами... Немає особистості, яка проявляється взагалі. Вона проявляється в певних умовах. Були б інші умови, ті ж самі її якості проявилися б по-іншому. Чесно кажучи, мене замучило запитання, мовляв, що б ваш батько робив зараз.

— Можливо, це наївно оформлене запитання свідчить про те, що суспільство відчуває потребу в таких, як ваш батько. Ви повністю чи, може, фрагментарно відреставрували образ Василя Стуса. Люди хочуть проекцій далі.

– Для мене Василь Стус — дуже конкретна плоть, кістки, дух, позитиви, негативи. Особистість, яка весь час була на межі, розширювала межі можливого, принаймні уявлення про те, що може і чого не може людина. Вона не безсмертна. От у тому часі народилася і прожила, наповнила його, а може, наповнила ще щось після того часу. І в останні роки Василь Стус був уже без нервової системи, він використав весь свій потенціал. Ну як можна говорити про те, що б батько робив зараз? А за рахунок чого? А плата? Плата є завжди. Тому я не можу дати відповіді на запитання.

— Це і є відповідь. Дмитре, багато хто вважає, що зараз криза націонал-демократії дуже виразна. Якось ви сказали, що ще займаючись перепохованням батька, зрозуміли суть речей. Фактично це звучало так: мовляв, нема на що сподіватися.

— Про це написав у книжці. Я за своїми переконаннями досить скептично ставлюся до демократії загалом, хоча не можу цього сказати про окремі демократичні цінності. А ще більш скептично ставлюся до можливості суспільства чи поневоленого народу дуже швидко створити власну адекватну й хоч трошки гідну поваги еліту. Всі ми пам’ятаємо той час, коли в політику йшли далеко не кращі (йдеться не про окремі постаті, а про загальну тенденцію). Сьогодні, як мені здається, багато політиків паразитують на демократичних гаслах. Переважна їх більшість почала займатися тільки вирішенням власних проблем. Зрештою, це нормально. Не можна робити щось, не маючи мінімального комфорту. Лише одиниці здатні спокійно переживати нестатки. Але ж не згадувати про інших аж напередодні чергових виборів... На запитання: «Чи не піти тобі в політику?..», відповідаю: «Ви що, божевільні?». Правий я чи неправий, але для себе зробив такий вибір.

Я не знаю, що таке тепер націонал-демократія. У мене були авторитети, які належали до старшого покоління. Ніхто з них при владі не був. Це, передусім, Зеновій Красівський (про його послідовників так сказати не можу). Високо шанував вже покійного отця Ярослава Лесіва. Дуже любив Івана Світличного. Поважаю художника Панаса Заливаху, який зараз мешкає в Івано-Франківську.

— Дмитре, а все ж, що ви тоді таке загрозливе побачили?

— Я дуже багато доклався до перепоховання, але без допомоги Славка Чернілевського й Володі Шовкошитного не спромігся би справу організувати на належному рівні. Бо це — неможливо: треба мати життєвий досвід, вміти відкривати двері... А ще коли додається робота з документами, транспорт, фінанси, а тобі телефонують і заявляють, чому немає людини, якій проплатили квиток, мовляв, ви ж пообіцяли... А в нас немає людини! І коли сини Тихого самі робили ексгумацію тіла батька в Пермі, а тут займалися листівками... Оце шумовиння... Не зовсім і цирк, бо тоді вперше підняли жовто-сині прапори. Не було усвідомлення, що це все не матиме змісту, якщо не здiйснити перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого. Я вважаю, що коли переступаються людські межі, все інше втрачає сенс. Для мене людське первинне.

— У монографії пишете про те, як Василь Стус прийняв смерть Сталіна. Для нього було очевидно, хто такий Сталін. Але він задався питанням, чи ті, хто ще вчора боготворили вождя, завтра відстоюватимуть свою відданість. Зараз це проекція на те, чи готове наше суспільство нести відповідальність за своїх кумирів? Дмитре, у вас є відчуття, що українське суспільство дорослішає?

— Безперечно, українське суспільство дорослішає і, думаю, Майдан цьому сприяв. Хоча, на мій погляд, «помаранчеві» події були, може, найбільш асоціальним виявом суспільства. У перші три- п’ять днів, які для мене, власне, і є Майданом, там стояв переважно середній клас. Ті люди вийшли кожен за себе, бо, образно кажучи, Дмитро, Петро, Сергій, Світлана так далі жити не хотіли, мовляв, хай в нас не працює на всіх рівнях медицина, але коли йдеться про життя і смерть, вона повинна працювати. Те саме із судовою системою — немає довіри до неї, але, принаймні, очевидні речі вона має робити. Чи що стосується депутатів Верховної Ради — вирішуйте особисті питання, але залиште той простір, де можна себе виявляти. І цей протест проявився не в одиницях, як кілька років тому біля пам’ятника Шевченка, а в більшості. А ще й розпочався із Києва, а кияни, на превеликий жаль, найблагополучніша верства України. Мої співвітчизники відчули потребу мати повагу до себе. Це і є дорослішанням суспільства. Просто в 15 років дитина інфантильна. А для нації 15 років — це менше, ніж для людини. У цьому питанні я оптиміст. Якщо вже Сталін об’єднав цю територію, а Хрущов те об’єднання закінчив... А територія — постійно діючий історичний фактор і він працює. І я не поділяю думки про нашу інфантильну молодь, хоч і не все мені в ній зрозуміло, як і, очевидно, їй в мені, бо це різні досвіди. Але ті молоді люди вже з менш покоробленими душами і більш виправленими хребтами.

— Коли читала книжку, здалося, що вашому дідові, бабі, а через них і батькові до певної міри гіркоти додавало те, що вони повинні були свою українськість відчувати як певну окремість. Вам не хочеться частіше бувати на Донбасі, щоб дізнатися, чи пам’ятають там Стуса як донбасівця?

— До Стуса багато хто ставиться з повагою, хто має повагу до себе. Леонід Бородін останнім бачив тата живим — вони разом сиділи. Зараз він очолює один iз найбільш шовіністичних журналів «Москва». Я в нього якось був вдома і побачив ікону в кутку, а під іконою — портрет останнього російського царя і... Стуса. «Вы тут ни при чем? — вловив мій погляд. — Просто это единственный поет, которого я знал». Тобто один — націоналіст, інший — шовініст, але це люди одного рівня освіченності і взаємоповаги.

Працюючи над монографією, я свідомо дошукувався недоліків у батькові з огляду на те, що найлегший спосіб «вбити» неординарну особистість — поставити її на постамент. Проблема в тому, що у нас так роблять зі всіма. Особисто я був противником, щоби мама отримувала Шевченківську премію (тоді це ще була УРСР). Навчіться поважати живих — це буде краща пам’ять про Стуса. Дайте матері нормальну пенсію, на яку вона, очевидно, заслужила. Поки що тільки татари кілька сотень гривень для неї домоглися. Батько відстоював права татар повернутися до Криму, то він для них майже святий. Оскільки зараз мама хворіє, я спробував порушити дане питання у зв’язку з присудження Василеві Стусові звання Героя України, але отримав відповідь, мовляв, не передбачено. Це так, між іншим...

— І про те, чи люди вміють бути вдячними, теж треба говорити.

— Того ж Василя Герасим’юка ми не цінуємо. А він поет приблизно батькового рівня. Пробивається, відчуває високовольтні напруги, інколи йому не все зрозуміло в цьому житті — зривається... Ні, щоб створити йому умови... І це буде нормально.

Ясна річ, що ми маємо творити громадянське суспільство. Були такі спроби на початках. І всі ми винні у тому, що вони зазнали краху — десь не доопрацювали. В яких це зараз має бути формах? Я прихильник того, що це повинні бути якісь елітарні клуби, може, взагалі закриті клуби на зразок британських, де б просто народжувалися думки, а відтак — існували. Думка, слово мають сакральну силу. Я в міру своїх скромних зусиль намагаюся щось робити. Тому для мене було надзвичайно важливо, може, навіть, не стільки перепоховання батька, скільки зробити його тексти доступними для людей, бо ті тексти колосальної енергетичної сили. Держава пообіцяла видати для бібліотек багатотомне видання Стуса. Фінансується певною мірою і наукова робота, тобто ми покращимо все, що було надруковано у дев’ятитомнику. А от чи вдасться видати неопубліковане, не знаю. Для цього, очевидно, треба буде ще шукати спонсорів. Невидано багато різних записів, нотаток, пов’язаних зі слідством батька. А це не можна зробити дешево й погано, бо це потребує політологічного і культурологічного коментарів, плюс роботи в архівах. А я вважаю, що Стуса погано видавати просто соромно. Старт відбувся, і тепер треба тримати планку.

— Як би ви прокоментували намір створити «Академію книги» і які би ви хотіли бачити результати?

— Це добра ідея, яка, до речі, виникла давно. Серед основних напрямків роботи організації передусім відновлення з руїн мережі поширення української книжки в державній, комерційній, змішаній формах. Адже люди, які живуть в райцентрах, селах повинні мати доступ до книжки, (i не лише на рівні бібліотек) вони повиннi мати можливiсть обирати, а коли книжка їм не по кишенi, то можна вдвох-втрьох скластися і купити її. Бо з цього села чи райцентру до Києва дістатися стало неможливо найперше через низький освітній рівень. Гадаю, назвати таку ситуацію геноцидом було б вже занадто, але це можна розцінювати як неповагу до свого минулого і до свого народу. Людям, які живуть не в столиці, треба давати шанс.

— Кого ви бачите своїми союзниками?

— Активних людей. Не конкретизую. І не має значення, хто в що «впрягається» і скільки в кого сили, бо мені дуже імпонує ідея рівності Григорія Сковороди у сенсі наповненності посудин. Він казав, як себе наповниш, тобто — реалізуєш, тільки за тим можна говорити про рівність. Отже, серед своїх союзників бачу тих, хто, образно кажучи, готовий ставати до плуга. Очевидно, це також справа громадських організацій. Заздрісників і критиканів не хочу зачисляти до соратників принципово. Вони тільки те й робитимуть, що будуть казати: «Ти тут помилився. А там зробив не так...»

— Теж своєрідна форма реалізації...

— Крім того знаю, що ви, Ларисо Олексіївно, Андрій Курков, брати Капранови, Марина Гримич в міру своїх можливостей їздимо регіонами зі своєю літературою. Всі ми вкладаємо в такі поїздки власнi грошi. Але важлива координація зусиль, тобто, ми кудись поїхали і взяли не тільки свою книжку, а ще й книжки з «Бібліотеки «Дня», «Факту»... Воно ніби на перший погляд виглядає комерційно невигідно. Але якщо проаналізувати глибше — це супер вигідна пропозиція, бо тоді починає працювати ефект супермаркету — чим більший вибір, тим більше купують.

Наступний напрямок роботи «Академії книги» — відновлення інститутів редакторів і коректорів, які вміють грамотно читати і писати хоча б однією мовою. Крім того, маємо на меті, не через систему посередників, а безпосередньо, звести разом людей, які працюють у наукових установах і тих, які зберігають рукописи, а ще тих, які можуть допомогти ці рукописи зберігати в необхідних умовах, бо, на жаль, держава цим мало займається. Такі основні напрямки роботи «Академії». Якщо хтось із державних мужів допоможе, а я знаю, що дехто з нових людей в керівництві проявляє до цього інтерес, тоді об’єм робіт буде більший.

Розмовляли Лариса ІВШИНА, Надія ТИСЯЧНА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments