Людмила МОНАСТИРСЬКА: Вокал вокалом, а подайте-но нам образ!

Людмила Монастирська — солістка Національної опери України, володарка рідкісного красою і силою лірико-драматичного сопрано — підкорила київську публіку блискучим виконанням таких складних і яскравих партій, як Аїда з однойменної опери Дж. Верді, Сантуцца із «Сільської честі» П. Масканьї, Ліза із «Пікової пані» П. Чайковського, Амелія із «Балі-маскараді». Нині у своєму активі має цілу армію прихильників і у Великобританії. Сьогодні зарубіжні критики її називають висхідною зіркою світового вокалу, спадкоємицею традицій Соломії Крушельницької, Марії Каллас і Монтсеррат Кабальє, передбачаючи українській примі блискуче майбутнє.

Пані Людмила — яскрава представниця української вокальної школи. У Київському музичному училищі вона екстерном пройшла курс відомого педагога Івана Гнатовича Паливоди. У НМАУ займалася у класі прекрасної співачки Діани Петриненко. 1997 року Людмила виграла в Конкурсі вокалістів ім. М. Лисенка, вразивши журі блискучим виконанням арії Аїди (після цього вокального виконання її запросили працювати до трупи Національної опери України). Але через різні причини родинного характеру до 2008 року співачка на київській сцені не виступала... І ось за три роки ім’я Людмили Монастирської стало візитною карткою Київської опери. Співала вона й у Муніципальному театрі опери і балету для дітей і юнацтва, багато гастролювала. Нещодавно співачка повернулася з Лондона, де брала участь у постановках «Аїди» і «Макбета», у яких виконала головні партії.

ВІД «СТРАХОВКИ» — У ПРИМИ

— Пані Людмило, чи означає тріумф на одній із найпрестижніших сцен світу, що київська публіка більше вас не почує вдома?

— У жодному разі. Запрошення працювати в «Ковент-Гардені», безумовно, — величезний успіх, але також ще й певна перспектива щодо майбутніх пропозицій. Проте живу і працюю я в Києві, і сім’я моя тут. У мене двоє дітей. Мій чоловік, Олександр Монастирський, — соліст Муніципальної опери для дітей і юнацтва, де співає всі перші тенорові партії. Не хочу говорити банальностей про рідне коріння і патріотизм, але Україна — моя Батьківщина, тут мій дім, і цим все сказано! Окрім Національної опери, співаю ще і в Муніципальному театрі опери і балету для дітей і юнацтва, роблю це із задоволенням і сподіваюся заспівати всі партії свого репертуару. Я не вперше виступала за кордоном, але завжди хочеться повернутися додому. Рік тому я пройшла прослуховування в Лондоні. Практика в «Ковент-Гардені» зазвичай триває не менше трьох років (від прослухування до контракту), тому вважаю щастям, що так швидко отримала запрошення дирекції виступити в цьому театрі. За умовами контракту, мене запросили на постановку «Аїди» як дублерку («страховка» основного виконавця — італійської зірки Мікаели Карозі), але склалося так, що через стан здоров’я (офіційна версія — вагітність солістки) Карозі відмовилася від спектаклів, тому я її замінила. У «Макбеті» мені одразу запропонували виступити в першому складі. Тому й вийшло, що я співала як прима в обидвох постановках. А це по дев’ять спектаклів, плюс генеральна репетиція, яка проходить як повноцінний спектакль: всі виходять у гримі, у костюмах, запрошуються провідні критики, публіка, але з тією лише різницею, що ціна на квитки дещо нижча, ніж на прем’єрі.

— Важко було працювати в такому екстремальному режимі? Наприклад, у репертуарному театрі (Національній опері) можуть бути два прем’єрні спектаклі, а потім — велика перерва й виступи в поточному репертуарі. Чому, по-вашому, віддати перевагу?

— Поки що навіть не знаю. Якщо є бажання працювати, то до умов потрібно пристосовуватися, співвідносячи з ними свої можливості. Я ніде не дозволяю собі працювати на півсили, халтурити або розпружуватися на збиток роботі. У «Ковент-Гардені» все чітко. Хоча співати десять спектаклів підряд — це дуже велике навантаження. Але позитивним моментом є те, що артист не відволікається на інші партії, не перелаштовуєшся з однієї манери виконання на іншу, граючи в різних спектаклях. Я вважаю, що зосередження на одній ролі дозволяє удосконалюватися від спектаклю до спектаклю. Головне — не порушувати режим, щоб зберегти здоров’я й сили для сцени. За кордоном існує практика порівнювати перший спектакль із останнім (це робить керівництво й театральні критики, музикознавці) з точки зору створення образу співаками. Словом, система жорстка, але розумна. Для забезпечення творчого процесу працюють не менше 50 осіб обслуговчого персоналу — гримери, костюмери, реквізитори й інший технічний персонал, які ходять за тобою по п’ятах, суворо до хронометражу подають необхідні даної миті речі. Забути в такому відпрацьованому ланцюжку що-небудь просто неможливо. Тобі нагадають завчасно про вихід, поправлять грим тощо. На такі дрібниці артист не відволікається. Наслідок такої системи — високий результат, і вся трупа працює на якість постановки.

«ПІД ЧАС ВИСТАВИ ДИВИТИСЯ НА РУКУ ДИРИГЕНТА НЕБАЖАНО...»

— А скільки часу відведено на постановку й на вистави?

— Місяць тривають репетиції: по дві тригодинні з годинною перервою на день. Інколи проходили три репетиції по дві години. Запізнення не допускаються. При такій дисципліні термін більш ніж достатній. На мізансценічній репетиції, без диригента, соліст може співати не на повний голос. Безумовно, що партію свою соліст знає досконало й лише пристосовує її до певної постановки. Треба сказати, що в «Ковент-Гардені» приділяється дуже велика увага акторській майстерності. Тобто вокал вокалом, мовляв, через нього ми вас сюди й запросили, а тепер подайте-но нам образ як драматична артистка. До речі, під час вистави дивитися на руку диригента небажано, оскільки вокаліст повинен грати на сцені, а також демонструвати свою вокальну майстерність. Потім, упродовж наступного місяця, проходять вистави. У лютому ми приступили до «Аїди», а 11 березня відбулася прем’єра. Свій останній спектакль я заспівала 6 квітня. Потім на два тижні виїхала до Києва... побути з дітьми, із сім’єю, а 24 квітня почалася робота вже над оперою «Макбет». Коли розпочалися канікули у школі, чоловік привіз дітей до Лондона. Вони були на всіх моїх спектаклях. Я не відмовилася від родинного життя на догоду професійному. І тепер вдячна своїм рідним за те, що можу щасливо поєднувати родинне життя із творчістю, кар’єрою.

— Кожному солістові хочеться попрацювати з різними відомими диригентами. Хто стояв за пультом під час ваших спектаклів у Лондоні?

— На постановку «Аїди» був запрошений Фабіо Луїзі — головний запрошений диригент Метрополітен-Опера, із ним працював Данієле Рустіоні, який зараз працює головним запрошеним диригентом Михайлівського театру у Санкт-Петербурзі (Росія). Як усі італійці, диригенти темпераментні, запальні й емоційні. «Макбетом» диригував Антоніо Паппано, нині головний диригент «Ковент-Гардена». Надзвичайно глибокий і талановитий маестро, який не упускає дрібниць. Під час репетицій відчувалася його філігранна робота з оркестром і виконавцями. Він приділяє увагу не лише музичному матеріалу, а й роботі з текстом. Враховуючи інтернаціональний склад, обов’язково запрошується педагог-лінгвіст, він же перекладач, що доводить вимову солістів до необхідного високого рівня.

— Нині на Заході багато уваги приділяється оригінальним режисерським концепціям прочитання класики — головному каменю спотикання оперних постановок. У чому були окраси «Аїди» й «Макбета»?

— «Аїду» ставив англієць Девід Макгрігор, прибічник спецефектів і роботи на публіку. Оснащення королівської сцени дозволяє розвивати дію в різних площинах і рівнях. Деякі сцени, як на мене, були навіть небезпечними, але все обійшлося, слава Богу. Не можу сказати, що постановка режисера мені сподобалася. Думаю, що спектакль все-таки відбувся завдяки співакам. Склад був зоряний: Радамеса співав Роберто Аланья, Амнеріс — Ольга Бородіна, Маріанна Корнетті й Анна Смирнова, Рамфіса — Віталій Ковальов (до речі, виходець з України, який давно живе у Швейцарії й гастролює по всьому світу), Амонасро — Карлос Альмагер.

Над оперою «Макбет» працювала відома британська режисерка Філліда Ллойд (нашій публіці вона відома через екранізацію мюзиклу «Мама міа!»). Її постановка мені більше до душі, оскільки акцент робився на психологічних аспектах стосунків леді Макбет із чоловіком. Хоча без спецефектів тут теж не обійшлося (сценографія Ентоні Варда), але, скажімо, ліжка, що рухаються по сцені, контраст червоного й чорного в костюмах й оформленні працювали на ідею опери. Зіставлені разом ліжка втілювали шлюб, а коли вони роз’їжджалися, то це символізувало його крах. Символіки багато, але вона була, на мій погляд, дуже людяною. Моя героїня не є абсолютним утіленням зла, тут вона наділена певними гуманнішими рисами, ніж зазвичай прийнято у трактуванні образів Шекспіра. Наприклад, мені дуже подобається сцена сну, коли над подружнім ложем з’являються ангели і приносять подружжю Макбетів немовлят, яких у реальності вони не мали. Тобто, з одного боку, відкривається якесь привабливе обличчя героїні, але одночасно посилюється міра покарання за ті смертні гріхи, які вона вчинила. У фіналі леді Макбет, у сцені сомнамбулізму, від усвідомлення власних гріхів божеволіє і перерізує собі вени. Попри надзвичайну кривавість сцени, це додає моїй героїні привабливості з точки зору людяності.

Партію Макбета співав відомий британський тенор Саймон Кінлісайт, Банко — мексиканець Раймонд Ачето, Макдуфа — Дмітрі Піттас, співак із грецьким корінням. Партії другого плану у всіх постановках сезону зазвичай виконують молоді співаки, які стажуються при Королівській опері.

«ДВОМА КРИХІТНИМИ ЗВ’ЯЗКАМИ МИ ЗАРОБЛЯЄМО НА ЖИТТЯ»

— Цікаво, а як дирекція «Ковент-Гардену» організовує побут запрошеного співака?

— Тут немає постійної оперної трупи, усі солісти, яких беруть на головну партію, — приїжджі, тому не відчувається дискомфорту. На час постановки орендується квартира, вартість якої відраховується з гонорару артиста. Це недешево, але контракт дозволяє такі витрати. У фінансовому плані контракти з такими театрами дають можливість співакові жити небідно. Адже наша праця, із чим би її не порівнювали, усе ж дуже нелегка (двома крихітними зв’язками ми заробляємо на життя). Скільки потрібно праці й уміння, щоб підтримувати цей тонкий інструмент у робочому стані, необхідно багато чим жертвувати, від багато чого відмовлятися! За кордоном оперні співаки вважаються елітою, і їхня праця відповідно оплачується. Хотілося би, щоб і в нас настав ренесанс академічної музики.

— Ви з музичної сім’ї?

— Ні. Мої батьки не мали стосунку до театру й музики. Мама — педагог-філолог, а батько — бізнесмен. Я закінчила музичну школу як піаністка, але завжди мене вабили звуки! Напевно, вирішальну роль зіграло те, що мама в мене весь час співає. Для неї співати — як дихати! Її приклад надихнув мене співати! Я закінчила музичне училище й Національну музичну академію. Мої вчителі — Іван Гнатович Паливода й Діана Гнатівна Петриненко. (Уявіть, вона до цих пір викладає. Їй 81 рік!) Ці люди прищепили мені любов до серйозної музики. А талант — лише маленький відсоток успіху. Професія оперної співачки вимагає колосальної сили волі, насамперед хорошого здоров’я і наполегливості у досягненні мети...

— А як колеги і керівництво рідного театру відреагували на ваші успіхи в Лондоні? Як плануєте поєднувати виступи в Києві й за кордоном?

— Я дуже сподіваюся не зіпсувати стосунків ні з ким і, за можливості, якомога довше працювати як на рідній сцені, так і скрізь, куди запрошуватимуть, якщо це буде цікаво. Слава Богу, тепер керівництво театру з розумінням ставиться до бажання артиста попрацювати за кордоном, досить оформити відпустку за власний рахунок і зберігати взаємошанобливі стосунки. Мені є ще до чого прагнути в Національній опері: сподіваюся заспівати леді Макбет і Тоску (за кордоном я її давно співаю — у Берліні разом із Марією Гулегіною, на фестивалі Пуччині в Торра дель Лаго торік).

На початку наступного року мене запросили до Мілана — театру «Ла Скала», де «Аїду» ставитиме легендарний Франко Дзеффіреллі, а наприкінці року «Аїда» буде вже в Метрополітен-опера. До речі, 2013-й — це рік Джузеппе Верді, і в «Ла Скала», і «Ковент-Гардені» ставитимуть оперу «Набукко». На обидві постановки мене вже запрошено.

— Пані Людмило, чи правда, що після спектаклю знімаєте напругу, співачи українських пісень?

— Так, для мене це своєрідна розрядка — заспівати декілька українських пісень, щоб відновити внутрішню рівновагу, оскільки після спектаклю потрібно прийти до тями. Якщо є в гримерці фортепіано, то я сідаю й акомпаную собі, а немає, то співаю а капела. Обожнюю «Ой у вишневому саду, там соловейко щебетав...» і взагалі знаю дуже багато народних пісень.