Свобода, друже мій, священна, це одна з найбільших цінностей, яку ми повинні врятувати за будь-яку ціну.
Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик і художник

Люди з... соломи

На Камерній сцені Національного театру ім. І. Франка з’явилася «Лимерівна»
13 червня, 2019 - 10:38
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Драму Панаса Мирного поставив Іван Уривський, сценографія Петра Богомазова, балетмейстер Павло Івлюшкін. Нині в facebook можна знайти простодушно-точну оцінку цієї класичної п’єси: вона, мовляв, хороша, але від самого початку надто передбачувана...

У франківців цю проблему подолано з лихвою: комусь, може, навіть буде непросто впізнати у виставі хрестоматійну канву п’єси. І зроблено це дуже майстерно. Все детально вибудувано. Здається, режисер точно передбачив навіть те, де і як мусить кліпнути око артиста і як рухатиметься мізинець артистки. І світлотіні виставлено — мов на полотнах Караваджо. Ефект — потужний!

Після вистави почуваєшся таким собі маятником: поперемінно кортить написати дві рецензії, одну похвальну, другу — навпаки.

І довго не можеш вибрати — яку саме.

Хвалити кортить якраз за оту майстерність, з якою режисер вибудовує вражаючі картини цього трагічного вертепу, старовинного, солом’яного. Тут навіть людей роблять із соломи. Чудово вгадана оця солома, що була підмурком української цивілізації, водночас давньої та безслідно-нетривкої.

Але й сваритися тягне... за те саме!

Режисер Іван Уривський вибудовує оті картини сміливо — але чи не надто високо над класичним текстом? Вишукана картинність спершу приголомшує, але десь посередині вистави починаєш запідозрювати якусь іще неясну тобі підміну абощо. Бо ти все-таки йшов «на Панаса Мирного», афіша тобі обіцяла це, а на сцені — щось невловимо інше. Оскільки «воно» справді гарно зроблене, не одразу вдається висловити свої до нього претензії. Спробуємо так: можливо, це й є світ Панаса Мирного — але ніби побачений очима... Сергія Параджанова. Чи, кажучи коректно — когось схожого на нього. Так би мовити, кінотінь його «Тіней забутих предків...». Одначе картинка постановки таки талановита — аж незручно й запитати: «Про що це»? А назавтра думаєш: «Господи, а які там актори, а ролі які»! Монументально-страшна Шкандибиха у виконанні Олени Хохлаткіної. Екзотична, якогось цигансько-африканського роду Лимериха — Тетяна Міхіна. А он троє прекрасно-загадкових «відьмочок»: Оришка (Ксенія Баша), Маруся (Христина Федорак) та Наталя (Марина Кошкіна). Поруч лагідний вертепний біс Кнур (Дмитро Рибалевський), життєрадісне городнє опудало — Василь (Павло Шпегун). І вся ця компанія чогось дивно чухається? Живуть же в соломі, а там — колючі остюки, блохи. От і чухаються — бо свербить. А «свербить» у нашій мові означає ще й «хочеться». У найтілеснішому сенсі слова.

У цій виставі кожен одержимий своїм хотінням — жити, пити, любити, володіти. Та навіть на цьому тлі виділяється Карпо Шкандибенко.

Його грає молодий Віталій Ажнов. Тут зробимо відступ. Коли на твоїх очах (як отут) уперше на всю потужність заявляє про себе артист, це застає тебе зненацька й не одразу віриш побаченому. Спершу сприймаєш того Карпа, як звичного театрального ідіота, ну — Стецько, лиш потворніший. Він звивається мов хробак, переїханий електричкою. А згодом тебе пронизує: любов зробила його таким. Ба більше: цей трагічний демон — єдиний тут, хто здатен любити — нестримно, нестерпно та страшно... Любов здатна врятувати світ? Але вона ж здатна його й знищити. Якщо шукати відповідь на запитання, «про що» ця вистава Івана Уривського, то, можливо, якраз про це?

Наступні покази «Лимерівни» відбудуться 27 та 30 червня.

Іван БАБЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments