Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

Маестро Микола Сукач, засновник «Сіверських музичних вечорів»: Чернігів — місто меломанів, що живе аристократичним життям

2 квітня, 2009 - 00:00

Десять років тому цей відомий диригент організував у Чернігові симфонічний оркестр «Філармонія», який сьогодні добре знають шанувальники в Україні та за її межами. Рік по тому Микола Сукач започаткував фестиваль, нині відомий під назвою «Сіверські музичні вечори». Минулого тижня з великим успіхом у публіки пройшли фестивальні концерти, які засвідчують, що в Чернігові є багато меломанів. Цьогоріч у Чернігові, разом із місцевим оркестром, виступили виконавці з Німеччини, Росії, Великої Британії, а за диригентський пульт став південнокорейський маестро Йонг Чіл Лі. З художнім керівником оркестру «Філармонія» Миколою Сукачем ми зустрілися в останній день фестивалю (заключний концерт майже повністю складався із творів Сергія Рахманінова, творчість якого Сукач знає досконало).

— Як вам вдалося провести «Сіверські музичні вечори-2009», адже нині на культуру бракує грошей і в містах, значно багатших за Чернігів?

— Центральною подією цього фестивалю став концерт, присвячений пам’яті славетного віолончеліста та диригента Мстислава Ростроповича. Мешканець Відня Олександр Вітте, праправнук прем’єр-міністра колишньої Російської імперії і добрий знайомий покійного маестро, нині обіймає посаду заступника голови правління одного австрійського банку, і саме ця фінансова установа надала нам кошти на проведення фестивалю. Гонорари невеликі, але для нас дуже важливо, що вони є. Мене тішить, що на фестиваль до Чернігова збираються першорядні виконавці з усього світу. Повірте, що нині важко зібрати у провінційному українському місті музикантів, чиї графіки розписані на кілька місяців наперед.

Наприклад, Олександр Князєв з Росії, що стабільно входить до п’ятірки кращих віолончелістів світу, перед приїздом до Чернігова виступав у Брюсселі, а одразу після нашого концерту вирушив на гастролі до Софії. До речі, саме з цим музикантом ми вирішили зіграти концерт пам’яті М. Ростроповича. 15 років тому Олександр потрапив в автокатастрофу в Південно-Африканській Республіці. Він зламав три хребці, потрощив лікоть на одній руці та плече на другій. Тоді загинула його дружина. І коли Князєв лежав у лікарні, йому зателефонував із Нью-Йорка Ростропович, аби підтримати колегу в біді. Маестро телефонував Олександру щодня(!) протягом двох тижнів з різних міст, де був із концертами. А через три тижні сталося неймовірне — Князєв вже грав на віолончелі. Інструмент, пошкоджений у тій страшній пригоді, також допоміг відновити Мстислав Ростропович.

Ми спочатку планували зіграти концерт пам’яті видатного російського віолончеліста в день його народження, 26 березня, але не вдалося... Окремого директора або продюсера на нашому фестивалі немає. Всі видатні музиканти, які до нас приїздять, — це суто особисті домовленості. Хоча багато роблять і директор Чернігівського філармонійного центру Юрій Кравчук, і директор оркестру «Філармонія». Адже треба гроші на гонорари знайти, забезпечити гостям проїзд, харчування, готель. Але домовленості з музикантами — це тільки через мої добрі стосунки з ними.

— Ваш оркестр грає складну музику — і щоразу концерти збирають повний зал. Звідки в Чернігові стільки шанувальників класичної музики?

— Програма цього фестивалю напрочуд збалансована, вона хітова, як кажуть сьогодні. Щовечора у нас був повний зал публіки. Всі квитки йдуть через касу, ніяких розповсюджувачів. Ми за десять років виховали напрочуд вдячну, теплу й розумну аудиторію. У нас на концертах атмосфера надзвичайно довірлива. Фестивальні програми я веду сам. Так, є музикознавці, але їхня мова здебільшого наукова, специфічна, а люди приходять, щоб отримати інформацію у доступній для них формі. І завдяки безпосередньому спілкуванню наші концерти стали подібними на клубні вечори. Публіка підходить до мене в антракті, після концерту. Знаєте, навіть на вулиці можуть підійти і запитати, приміром, де той чи інший запис можна дістати. Поступово Чернігів стає містом меломанів.

— Як підтримуєте високу професіональну планку оркестрантів «Філармонії»?

— Десять років тому була спокуса... Мені запропонували очолити оркестр у столиці, а це зовсім інші обрії, зарубіжні гастролі... Я подумав і все ж вирішив, що житиму в Чернігові, бо вважаю за краще створити новий оркестр з нуля, аніж прийти на готове. Справа в тому, що я не можу жити в жодному іншому місті, крім Чернігова. Я народився тут, в центрі, неподалік Валу. Почав працювати в Чернігівській філармонії у 15 років. Коли повертаюся додому, то при в’їзді в місто щоразу шалено калатає серце. Мабуть, це запрограмоване на генетичному рівні. Моє найулюбленіше місто після Чернігова — Амстердам, я там був 34 рази. Але минає тиждень-два — і розумію, що треба повертатися. Тривалий час у мене були проблеми із здоров’ям, я мав себе якось витягувати. Знаєте, минуло багато часу, поки я став затребуваним. На моє переконання, диригент — це професія другої половини життя, коли приходить досвід, професійна мудрість, мудрість почуттів. Людина вже реалізувалася, і для неї матеріальні цінності відходять на задній план, а духовні — наперед...

Наш оркестр виник скоріше всупереч обставинам, аніж завдяки їм. Коли колектив тільки створювався, я залучив своїх учнів, молодих музикантів, які ще не мали вантажу професійних проблем, вони обійшли чимало суто фахових рифів. І від початку залучав до спільних виступів кращих музикантів України. Нам дуже допоміг киянин Микола Сук. Він тепер живе у США, приїжджає раз на рік чи два, а раніше постійно з нами грав. Оркестр «Філармонія» зростав, працюючи з кращими виконавцями світу. Зараз уже відсотків вісімдесят наших музикантів мають консерваторську освіту. Хоча не це головне. Тому що оркестровий музикант — окрема професія. Гарні оркестри зігруються десятиліттями. Минає багато часу, поки можна сказати, що колектив відбувся. Нині у нас є проблеми. Головний клопіт сьогодні — це рояль. Музиканти зі світовими іменами, такі, як Микола Луганський, Вадим Руденко, звикли до найкращих умов, а приїздять до Чернігова — і грають на «Естонії», це ж просто мука якась... Сподіваюся, що найближчим часом проблема з концертним роялем має вирішитися, принаймні чиновники говорили про своє бажання нам допомогти попри кризу. Цього року оркестру «Філармонія» виповнюється десять років, і кращого подарунка для нас не може бути.

— Якими здобутками може похвалитися оркестр і ви особисто?

— Їх немало. Особливо хочеться сказати про відкриття творчості невідомого раніше українського композитора Сергія Борткевича, який народився у Харкові в XIX ст., а помер 1952 р. у Відні. Я написав книгу про нього, яка називається «Сергій Борткевич — партитура життя» і присвятив її десятиліттю оркестру. Розшукав твори композитора, і ми з оркестром виконуємо їх на концертах. Треба сказати, що знайомство з творчістю Борткевича було випадковим. Якось Микола Сук, з яким ми багато грали, розповів про маестро й запропонував зіграти його фортепіанний концерт. Я погодився. Микола прислав партитуру, ми переписали ноти, зіграли з оркестром, і я відчувши, що ця музика не відпускає мене, почав власний пошук. Подумав, що не міг Борткевич написати лише один твір. І виявилося, що спадщина цього композитора дуже багата, а його твори — прекрасні. Ця робота дала мені велику втіху, я пишаюся, що саме оркестр «Філармонія» познайомив сучасну публіку з музикою прекрасного харків’янина — Сергія Борткевича.

Андрій ДЕРКАЧ, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments