Марина НЕЙОЛОВА: Всі баталії актора — на сцені

На сцені театру ім. І. Франка проходять гастролі легендарного театру «Современник». Москвичі знайомлять киян з двома своїми знаковими постановками «Сладкоголосая птица юности» за п’єсою Теннессі Вільямса в постановці культового режисера Кирила Серебренникова і «Бесы» за романом Ф. Достоєвського, у постановці відомого польського режисера Анджея Вайди.

Для глядачів вистави «современниковцев» — завжди розмова про те, що їх хвилює. З одного боку, масштабні сценічні роботи (зі складними декораціями), а з іншого, — цікавий експеримент над класикою, незвичайні режисерські «прочитання» і акторські відкриття. За радянських часів театр «Современник» не пускали в Україну наші тогочасні чиновники від культури, вважаючи, що дуже волелюбним духом віє від їхніх постановок. Часи змінилися, і завдяки продюсерській компанії «Advice» вже п’ятий рік триває театральний роман киян із «современниковцами». Знаменно, що 1999 року, після величезної перерви, свої перші гастролі москвичі почали зі знакової для них роботи «Крутой маршрут». Потім були «Трудные люди», «Вишневый сад», «Пигмалион», «Мы едем, едем, едем...», «Три товарища», «Играем Шиллера», тобто фактично всі кращі вистави колективу. Нині москвичі виявили свою громадянську позицію і приїхали до нашої столиці в непростий період. Адже сьогодні Україна стоїть на порозі змін. Саме в ці дні вирішується доля нашої держави, майбутнього нашої країни. Як призналася художній керівник театру «Современник» Галина Волчек: «Ми вважаємо, що не можемо обманути довіру публіки і скасувати гастролі. Наша відповідь політикам — сцена. А Україні я бажаю миру і процвітання, щоб не пролилася кров і ви стали жити краще».

1 і 2 грудня глядачі побачили одну з нещодавніх новинок колективу — виставу «Сладкоголосая птица юности». У ній молодий російський режисер Кирило Серебренников розповів гірку історію про надії, які не збулися, розбиті долі. Глядачів вона шокує жорстокістю, але одночасно захоплює пристрасністю. Постановку можна назвати бенефісом прими «Современника» Марини Нейолової.

Перед виставою «Дневі» вдалося поспілкуватися з акторкою. І хоча Марина Мстиславівна не любить давати інтерв’ю, але все ж на декілька запитань вона погодилася відповісти.

— Сьогодні багато хто з киян, висловлюючи свою громадянську позицію проти фальсифікацій президентських виборів вийшли на майдан Незалежності. Тому моє запитання стосується не творчості, а вашого ставлення до нинішньої ситуації у Києві.

— «Оранжеву революцію» ми побачили з вікна автомобіля, — призналася Марина Мстиславівна Нейолова. — Ми не політики, а діячі мистецтва і вважаємо себе не в праві давати будь-які оцінки подіям, що відбуваються в іншій державі. Хоча не приховуватиму, що переживаємо за українців, як наших найближчих сусідів. Ми в Києві гості і про ситуацію знаємо лише з інформацій зі ЗМІ, а також із того, що побачили своїми очима, проїжджаючи вулицями Києва. Що говорити нам, якщо люди, які мешкають в Україні, мають різні погляди і прямо протилежні позиції? Ми повинні бути коректними. Українці самі вирішать, як їм жити далі, кого обрати своїм лідером. Що ж до нас, акторів, то свою політичну позицію, симпатії і антипатії ми висловлюємо на сцені, граючи у виставах.

— Тобто, виходячи з ваших слів, ви вважаєте, що мистецтво повинне бути поза політикою? А в Україні з цього питання думки поділилися. Наприклад, Національна опера України і Молодий театр до стабілізації обстановки закрилися. Багато хто з діячів культури виступають на мітингах на підтримку того чи іншого кандидата на посаду президента України...

— Політики і актори — різні професії. Мені здається, що актор усі свої питання, відповіді, проблеми, внутрішні баталії повинен вирішувати, виходячи на сцену. У цьому є сила моєї професії. Я вважаю, що інтерв’ю ми даємо також на театральному кону. Саме тому я відмовляюся від інтерв’ю. Вважаю, що тільки на сцені ми повнiстю відверті і саме там глядачі все про нас довідаються. Тому, що сцена надзвичайно оголяє людину... На мій погляд, кожен повинен займатися своєю справою і робити її добре...

— До Києва ви привезли «Сладкоголосую птицу юности». Довгий час у МХАТі йшла з аншлагами вистава з такою назвою. Існує її телеверсія. «Современник» п’єсу Теннессі Вільямса переробив (додано цілі містичні шматки, написані Ніною Садур), ви відразу прийняли такий гримучий «коктейль»?

— Коли було вирішено ставити «... птицу» в нашому театрі, то я свідомо не стала дивитися МХАТівську версію і працювала над виставою «з чистого аркуша», шукала свої фарби.

Що ж до сюжету нашої постановки, то перенести дію з готелю до притулку для старих — концептуальне вирішення режисера Кирила Серебренникова. Працювати з ним мені було дуже цікаво. Наскільки вдалою вийшла наша вистава, я сказати не можу, оскільки її треба бачити зі сторони, як глядачеві, а я перебуваю в середині театральної «кухні». Серебренников — молодий режисер. П’єсу Вільямса він побачив по-своєму і, як мені здається, вийшло несподіване прочитання і досить цікаве сценічне вирішення (художник — Володимир Симонов. — Т. П. ). Наша «Сладкоголосая птица юности» — режисерська вистава. Хоча я не можу сказати, що ми, актори, лише виконавці задумів режисера. Мені здається, що кожен актор — це співавтор, співучасник і творець вистави. Повинна бути команда творців. Хоча є певні речі коли актор не має права втручатися. З режисером я можу з чимось не погоджуватися, але це не моя територія (режисерське бачення постановки). Так, я можу втручатися лише в ті процеси, які стосуються конкретно моєї професії. Якщо я, як акторка, з чимось не згодна, то сперечаюся і відстоюю свою позицію. І лише тоді ми зможемо разом прийти до певного результату: або я буду переконливою, або режисер переконає мене. Інакше вистави не вийде.

— В «...птице» ви граєте дві ролі. Різні за віком, характером, динамікою. Це було рішення режисера чи ваша пропозиція? Яку з ролей важче грати?

— Те, що я граю ексцентричну кінодіву Принцесу Космонополiс (Олександру дель Лаго) і юнацьку любов Чанса Вейна (героя вистави грає Юрій Колокольников. — Т. П. ) Гевенлі, яка постаріла раніше строку — придумка Кирила Серебренникова. Мені здається, що це цікавий постановочний хід. Обидві ролі я дуже люблю і вдячна режисерові за те, що він дав мені можливість їх зіграти і розширив мою акторську амплітуду....

— Марино Мстиславівно, вашим партнером у цій виставі виступає 23-річний актор Юрій Колокольников. Він не працює в штаті вашої трупи. Наскільки Юрій вписався в «современниковскую» школу?

— Юра дійсно зовсім молодий актор. До нас на виставу він прийшов майже відразу ж після закінчення театрального інституту. Звичайно, йому було важко і ми його мучили, щоб вийшов акторський ансамбль. На репетиціях Юрій показував характер і відбивався, як міг. Але гадаю, що наше спільне з ним притирання все ж дало добрий результат. Адже актор, закінчивши ВНЗ, ніколи не закінчує навчання. Хоч як це парадоксально звучить, але чим більше ти вмієш, то більше розумієш, що багато чому ще потрібно вчитися. Мені здається, що для Колокольникова наша вистава стала школою мужності і в професійному плані він виріс. Роль Чанса Вейна, яку грає Юрій, складна, що вимагає певного людського і життєвого досвіду. У п’єсі вона за віком старша, ніж у нього. Нам у виставі довелося героя омолодити... Я отримала задоволення від репетицій і отримую задоволення від гри на сцені.

— Ви працювали з різними знаменитими режисерами в театрі і кіно. Кого вважаєте своїм режисером за духом і можете назвати «ми однієї групи крові»?

— Звичайно ж, Галина Борисівна Волчек — режисер, з яким ми працюємо дуже давно. Без неї я собі не уявляю театр «Современник». Мені дійсно поталанило працювати з цікавими режисерами в театрі і кіно, але ви знаєте, це зовсім не означає, що якщо було легко в процесі репетицій і зйомок, то вистава чи фільм вийшов. Народження ролі, постановки чи картини — найболісніший процес, поки з’являється на сцені чи на екрані щось. А іноді буває така благодатна атмосфера в період роботи — загальна любов, повага, а вистава чи фільм не вийшов. У творчості не можна запроектувати успіх. До прем’єри ви не знаєте чи вийшло! Створення вистави і картини абсолютно непередбачуваний процес.

— Останнім часом ви рідко знімаєтеся. Є якісь кінопроекти?

— Пропозиції є, але багато які сценарії мене не зацікавили. У театрі ти можеш на кожній виставі вдосконалити свою роль. Знявшись у кіно, вже нічого виправити не можна. Тому я дуже ретельно підходжу до сценарію, ролі, яку пропонують зіграти. Мені не байдуже, хто буде партнерами і хто з режисерів має намір знімати фільм. У халтурі я брати участі не хочу... (А Галина Волчек додала: «Марина — людина дуже зайнята. Вона не лише провідна акторка «Современника», але й дружина посла Росії в Нідерландах. Їй доводиться розриватися між репетиціями, грою на сцені, гастролями і виконувати протокольні обов’язки, як дружині дипломата».)

— Розкажіть, будь ласка, про вашу останню театральну роботу. Судячи з відгуків критиків, вистава «Шинель» за Гоголем, поставлена Валерієм Фокіним, у якій ви граєте роль Акакія Акакійовича, вийшла незвичайною. Як народжувалася постановка?

— В акторському плані ця постановка для мене — стрибок у професії. Роль Акакія Акакійовича стала етапом у творчій долі. Ідея зіграти саме мені Акакія Акакійовича спала на думку вашому співвітчизникові Юрієві Росту. Повинна признатися, що про цю роль я давно подумувала, але це було все з галузі фантазій. Я розуміла, що важко буде знайти режисера, який погодився б на такий дивний і зухвалий постановочний хід. Як розповів Юрій Рост, одного разу в бесіді з Фокіним, він спитав: «Ти так любиш Гоголя, чому «Шинель» не ставиш»? Режисер відповів, що ця думка є у нього давно, але він ніяк не може знайти актора, який зміг би зіграти головну роль. А Рост і видає — он Нейолова є — нехай зіграє. Як згадує Юра, у Фокіна очі запалилися зеленим вогнем. Валера думав рівно дві секунди...

Для мене роль Акакія Акакійовича не каприз, а дуже глибока і важлива роль. Я говорю не про результат, його нехай оцінюють критики і глядачі, а про процес народження і становлення ролі. У моєму житті «Шинель» стала етапом у акторській професії.

На мій погляд, постановка вийшла не лише експериментаторською, але й оригінальною, цікавою. У виставі шинель живе своїм життям. Сценографію і костюми вигадав Олександр Боровський. Признаюся, що фізично мені важко грати. Адже шинель важить 16 кг. У виставі у нас дві шинелі (стара і нова). Стару я ношу на собі, але слава Богу, лише іноді, а нова живе сама по собі... Можливо, що цю роботу ми покажемо, коли наступного разу приїдемо до вашої столиці.

Нині гастролі у Києві проходять уже вп’яте. Мені приємно, що тут у «Современника» є своя публіка, що, незважаючи на політичні пристрасті, інтерес до нашого театру залишився. Хочу всім нам побажати жити в мирі, як добрі друзі і сусіди.