Маріуполь у присутності любові та смерті

Фільм, що відзнято у Маріуполі упродовж весни минулого року, створений за методом спостереження, фіксації повсякдення і тому не має ані наскрізного сюжету, ані головного героя. Добровольці «Правого сектора» чергують на блок-посту. Амбітна дівчина намагається розпочати кар’єру телерепортерки. Її батько — флегматичний, схильний до філософствування чоботар — веде теологічні суперечки із ексцентричною клієнткою. Скрипалька грає у грецькому фольклорному ансамблі. Бувалий чолов’яга намагається ловити бичків забороненою сіткою-павуком. Місцевий театр готується до святкування 9 травня. Вагоноводки, терплячі жінки середнього віку, виводять трамваї з депо спозаранку, з радісною новиною: обіцяли не стріляти, тому денна зміна вийде на маршрут.

  Режисер не акцентує своєї позиції, не вказує на правих і винних, не торкається причин війни, не показує й саму війну, окрім декількох вибухів у прибережній зоні біля Широкиного. Це все — не про війну, а про місто на межі невідступної небезпеки. Кведаравічюс саме вдивляється в Маріуполь, іноді надто буквально: надмір крупних планів у певну мить починає заважати цілісності образної тканини.

Водночас, там, де наміри автора більш узгоджуються з матеріалом, «Маріуполіс» вибудовується як довершена візуальна оповідь. У всіх злиднях, індустріальних чи зруйнованих краєвидах Кведаравічюс віднаходить свою красу й високу драму; це не полювання на екзотику, не спекуляція темою, а точність оптики. Кульмінацією, поза сумнівом, стає епізод розстрілу мікрорайону «Східний», поданий практично німою картинкою, з ледве розрізнюваними, на краю чутності, звуками — наче у стані  контузії. Змістовно на цьому історія і завершується — але все ж таки режисер не зупиняється, йому важливо показати виживання міста навіть після цього жахіття. Прикінцеві ідилічні кадри здаються не зовсім відповідними загальному настрою картини, яка, втім, за всіх недоліків, являє собою переконливий портрет дуже непростого міста.

«МАРІУПОЛЬ — САМЕ ТЕ МІСЦЕ, ДЕ ПОТРІБНО ЗНІМАТИ КІНО»

Після прем’єри режисер відповів на запитання глядачів і кореспондента «Дня».

— Чому ви обрали місцем дії саме Маріуполь?

— Гадаю, річ у самому місті. Спочатку була ідея зняти, як туди приходить весна. Ось ви туди приїжджаєте й бачите річку, море, рибалок і працівників заводу, чуєте сміх, чарівні мелодії скрипки. А тоді раптом лунають вибухи.

— Скільки часу ви там перебували?

— Я приїхав у березні 2015-го, познайомився з нашими героями, а тоді повернувся з операторами й звукооператорами і провів там, можливо, тижнів зо три. Решта групи залишалася до травня.

— Що виявилось найскладнішим під час зйомок?

— Я би радше сказав, що це загалом було непросто. Навіть не знаю, як добрати слів. 

— Яку художню мету ви перед собою ставили?

— Якщо казати дуже просто, то можу лишень повторити: Маріуполь — саме те місце, де потрібно знімати кіно. Якщо ж оперувати категоріями художнього й нехудожнього, то головне у творі, звісно — це зміст, який, на мене, має бути чуттєвим, щоб перекривати відстань між образом і тим, що ми називаємо реальністю. Той спосіб, у який людина долає цю відстань, і може виявитись мистецтвом.

— Фільм виглядає імпресіоністичним, створеним наче окремими мазками. Так було задумано ще до початку знімання чи проявилось під час монтажу?

— Ні, монтаж тут ні до чого. Ми від початку мали певне уявлення. Звісно, монтаж є почасти імпресіоністським, та визначальним виявився простір самого міста.

— Що підказало вам завершити стрічку віршем Роберто Боланьо «Годзила в Мехіко»? Він задає відчутно тривожний настрій.

— Я прочитав його досить давно, і він мені запам’ятався.

Напевно, це один із прикладів, коли щось водночас і викликає в нас тривогу, і певною мірою оживляє — наскільки я розумію життя.

— Важко зрозуміти, на чиєму ви, власне, боці. Чому так?

— У певний момент під час зйомок звучало слово «перемир’я» — і воно є дуже важливим. Перемир’я можна буквально перекласти як щось на кшталт «на півдорозі до миру». Тож саме поняття звучало для мене дуже незграбно: що воно означає, оте «на півдорозі до миру»? Натомість, я думав і про те, як ми стаємо соціальними, як живемо поруч одне з одними, і на мене постійно падають удари ідеологій — чи то націоналізму, чи інших культурних кодів. І мені здається, що з усіх тих ударів щось та й вийде.