Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Марта МЕСАРОШ: Щастя — мати сили ні в чому собі не відмовляти й інколи бути жорстокою!

6 серпня, 2010 - 00:00
ОТАР ІОСЕЛІАНІ ТА МАРТА МЕСАРОШ НА ДРУГОМУ КИЇВСЬКОМУ МІЖНАРОДНОМУ КІНОФЕСТИВАЛІ
ІЗ ПЕРШИМ ЧОЛОВІКОМ — ВІДОМИМ УГОРСЬКИМ РЕЖИСЕРОМ МІКЛОШЕМ ЯНЧО

Марта Месарош, поза сумнівом, найвідоміша угорська жінка-кінорежисер. Жива легенда світового кіно, не побоюся цього затяганого останнім часом порівняння. Судіть самі: у кінематографі вона вже понад півстоліття — починала як режисер документальних і короткометражних фільмів, один із яких присвятила пам’яті батька, знаменитого скульптора Ласло Месароша. 1968-го зняла першу повнометражну картину «Минулий день», яку негайно було відзначено спеціальним призом журі Міжнародного кінофестивалю у Вальядоліді. Світову популярність здобула її автобіографічна тетралогія, розпочата фільмом «Щоденник для моїх дітей» (1984, Велика премія кінофестивалю в Каннах). А ще Марта Месарош — володарка «Золотого» й «Срібного» ведмедів Берлінського кінофоруму, Золотої медалі міжнародного кінофесту в Чикаго, «Срібної мушлі» Сан-Себастьяна, премії ФІПРЕСІ Каннського кіноогляду.

Утім, коли я запропонувала її кандидатуру в члени журі Другого Київського міжнародного кінофестивалю, навіть деякі професіонали зазирнули в інтернет. На жаль, угорське кіно в нашій країні відоме мало. Тому, поспілкувавшись із цією дивною і непростою жінкою цілий тиждень, послухавши її барвисті розповіді про яскравих персонажів світового кіно, з ким вона працювала, а часто й товаришувала, посміявшись досхочу з постійних словесних дуелей Месарош—Іоселіан (вони знайомі років 50!), я вирішила хоч трохи заповнити цю прогалину для тих, хто любить кіно.

...Ми вже декілька годин сидимо з Мартою Месарош та її дочкою Касею на терасі фестивального готелю «Рів’єра». Пізній вечір. Рано-вранці в них літак, але розходитися катастрофічно не хочеться: гостра на язик, зі спостережливим жорстким режисерським оком, Марта в ударі. А я... намагаюся зупинити мить.

— Марто, хочу почати нашу розмову з досить загального, але, здається, логічного в цьому випадку запитання. Угорський кінематограф історично славиться талановитими режисерами: Іштван Сабо, Золтан Фабрі, Міклош Янчо, Янош Сас, ви (пробачте за прямолінійний комплімент). Список можна продовжити. Але все це — імена майстрів старшого покоління, які починали кар’єру за соціалістичного режиму. А яка ситуація в сучасному кіно Угорщини? Теми, що хвилюють молодих кінематографістів? Тенденції, які можна простежити сьогодні?

— Складне питання, але водночас і просте. Справді, в нашій країні завжди було дуже сильне кіно, причому різного стилю — і комерційне, і авангардне. Чудові сценаристи, режисери, актори. Але в 90-ті роки припинилося державне фінансування, і вся ця потужна піраміда завалилася. Світ уже не цікавиться фільмами, що несуть правду життя. Коли колишній Радянський Союз жив за «залізною завісою», ви дивилися хороші, часто талановиті угорські картини й розуміли — а там, виявляється, живуть такі самі люди, як і ми: вони п’ють, люблять, зраджують... У нові часи кінематографістам Угорщини належало вигадувати щось нове. Це було досить складно. Особливо для нашого покоління. Адже ми завжди казали, що соціалізм — згубний режим, про неминучість революції. Ми працювали не заради грошей — заради свободи. Тепер же від нас стали вимагати стрічок, які мали б комерційний успіх, — і настала тривала тиша. Поки, нарешті, не народилося нове покоління кінорежисерів. Мабуть, не доводилося чути про такого режисера, як Бела Тарр?.. Це дуже талановита людина — він працює в стилістиці Міклоша Янчо. Я назвала б цей напрямок «абстракціоністським реалізмом». Його фільми тривають п’ять-шість-сім годин, але це надзвичайно цікаво. Таррові пощастило: якраз у цей час суспільство стало аналізувати, чому ж усе-таки розпалася соціалістична система, яким був той, старий світ? І він першим почав знімати реалістичні філософські картини. Фільми Бели Тарра дуже сподобалися й німцям, й американцям, і французам. Успіх був неймовірний — і в Нью-Йорку, і в Каннах. Він завоював величезну кількість призів, удостоєний безлічі престижних кінопремій. Узагалі, покоління, до якого належить Тарр, незвичайно талановите. Але багато хто став наслідувати його манеру, робити картини лише для кінофестивалів. Бо угорський глядач сьогодні в кіно практично не ходить, а телебачення в Угорщині дуже погане. Наше покоління залишилося класикою, хоч мій останній фільм «Останній донос на Анну» чомусь дуже добре пройшов по екранах і, як відомо, навіть брав участь у конкурсній програмі Московського міжнародного кінофестивалю цього року. Тема фільму — Угорщина 70-х. Відомий літературний критик Петер за завданням партії та спецслужб вирушає до Лондона для того, щоб переконати знамениту Анну Кетлі, яка входила до складу бунтівного уряду Імрі Надя під час угорського повстання 1956 років, повернутися на батьківщину. Після придушення повстання Анна була вимушена тікати з Угорщини, але навіть у вигнанні, через багато років, вона продовжує боротися проти соціалістичного режиму уряду Яноша Кадара. Зустріч Анни та Петера стає дуеллю розумів, логічною грою, за зовнішньою байдужістю якої приховуються все ще живі емоції про події двадцятирічної давнини. Головну роль — Анни Кетлі — виконала відома угорська актриса й режисер, керівник одного з найпопулярніших театрів Угорщини Еніке Есеньї. Уперше в угорському фільмі йдеться про те, що й серед інтелігенції нашої країни було багато донощиків.

— Ваші роботи вже брали участь у Московському кінофестивалі?

— Ні, мої картини цензура Радянського Союзу не пропускала. Їх почали показувати в республіках колишнього СРСР лише після його розпаду. Щоправда, одного дня я була членом журі Московського кінофестивалю, на ньому демонструвалася ретроспектива моїх фільмів. На запрошення Олега Янковського приїжджала до Москви як колишня студентка ВДІКу. А ось тепер, на схилі років — прем’єра! Та все одно приємно.

Стосовно ж майбутнього угорського кіно, то в мене прогнози досить оптимістичні. Як я вже сказала, молодь починає робити хороші фільми, і це втішно. Щоправда, як на мене, слід розвивати два напрямки — і комерційний, і авторський. Треба, щоб угорці знов ходили в кінотеатри, упізнавали імена вітчизняних режисерів та акторів, історію країни. Для того, щоб це сталося, необхідно, звісно, пропонувати нові ідеї, працювати з формою фільмів. Проте сьогодні в Угорщині змінився уряд, і невідомо, як він ставитиметься до політики розвитку кінематографа. Дещо неприємне відчуття, як у певні попередні періоди, коли тобі диктують, про що можна говорити у своїх роботах, а про що — ні. Знов активізувалася цензура. Час покаже, в якому напрямку ми рухатимемося.

«Я ВІДЧУВАЛА, ЩО СОЦІАЛІСТИЧНА СИСТЕМА РАНО ЧИ ПІЗНО РОЗВАЛИТЬСЯ»

— Внаслідок змін у країні — як угорцям живеться в Євросоюзі?

— Я вірю в нього. Хоч розумію, що сьогодні Євросоюз — непросте випробування і моральне, і матеріальне. Але сама ідея його існування — геніальна. Навіть така обставина, як «світ без кордонів», що дає можливість вільно подорожувати країнами Європи, дуже важлива. Гадаю, Євросоюз — майбутнє Європи. Адже вона дуже маленька. Великий Китай, Америка, Росія — величезні імперії, а Європі без Євросоюзу буде тяжко. Щоправда, ми маємо звикнути одне до одного: угорець — визнати румуна, чеха, словака. Це не так просто. Проте, сподіваюся, мої онуки житимуть уже в іншій Європі. Певна річ, потрібно зберігати національну культуру, але економічно, територіально Євросоюз повинен існувати.

— Ви народилися в Угорщині, але 1935 року сім’я емігрувала в Радянський Союз. Ваш батько загинув у ГУЛАГу. Та виїхавши із СРСР, через декілька років ви повернулися в цю країну. Чим було мотивовано таке рішення?

— Усе досить просто. Тато загинув 1938-го. Мама хотіла повернутися до Угорщини, але це виявилося неможливим, оскільки наша країна в ті часи була союзником Німеччини. Світ розділився на фашизм і сталінізм. А потім почалася війна: моя доля не відрізнялася від доль росіян, киргизів, дітей інших національностей — багато хто вмирав з голоду, як і мого, їхніх батьків заарештовували. Інші пішли на війну й поверталися звідти каліками — без рук, без ніг. Тому в мене ніколи не було ненависті до народу — я ненавиділа систему. Тоді, щоправда, ще до кінця не розуміла цього, просто відчувала інтуїтивно. І знов приїхала до Москви, коли мене не прийняли до інституту в Будапешті, мотивувавши це тим, що дівчат на режисерський факультет не приймають.

— Чому, до речі, ви вирішили стати саме режисером?

— А ось не знаю! Мене все життя про це запитують, але на це запитання в мене немає відповіді. Рішення було майже абсурдним. Можливо, коріння такого бажання тягнеться ще з дитинства?.. І ще — хотіла на зло всім довести, що зможу стати режисером. Поїхала до Москви, накрутила-намотала й обдурила всіх — мене посилали на економічний факультет, а я вступила на режисерський! (Сміється.)

— Ви, виявляється, авантюристка?!

— (Сміється.) Так, так!.. Це був чудовий час — навчання у ВДІКу. І ненависті, нелюбові, бажання помститися за батька я не мала ніколи. Я відчувала, що соціалістична система рано чи пізно розвалиться. Ми розуміли, що вона брехлива, і сподівалися, що все-таки побачимо інше життя. У мене навіть сталася анекдотична життєва ситуація, пов’язана з цією дилемою. Моїм другим чоловіком був польський актор Ян Новіцький. Він якось запитав у мене: «Ти боїшся смерті?» Я відповіла, мовляв, не помру, поки не розвалиться Радянський Союз. Він розсміявся: «Значить, житимеш вічно!» І ось, одного чудового вечора я готувала в Кракові вечерю, прибігає Ян з іншої кімнати, кидається на коліна і кричить: «Мартусю, кохана, не вмирай!» Я здивувалася: «І не збираюся!» Він: «Але щойно сказали, що розпався Радянський Союз!» (Сміється.) Для багатьох ця звістка стала шоком, але тільки не для мене.

«ПОБЛУКАВШИ СВІТОМ, Я ВСЕ-ТАКИ ВИБРАЛА УГОРЩИНУ, А ВОНА ВИБРАЛА МЕНЕ»

— Марто, ви тривалий час жили в Росії, Киргизії, Польщі. Культура якої країни найбільш близька вам, угорці?

— Мабуть, мої основні симпатії в культурі й мистецтві — слов’янські. Дуже люблю російську літературу, кіно. Щоправда, сьогоднішніх фільмів не сприймаю, вони для мене дуже різкі. Може, просто не бачила цікавих робіт, ті ж, які дивилася, зроблені бездарно й недбало — напевне, для телебачення. Справжнє російське кіно для мене закінчилося на Андрії Тарковському та Григорії Чухраї.

Я не хотіла жити в Радянському Союзі, в Росії, але Польща, мова цієї країни мені подобалися. Чотири роки тому ми розлучилися з Новіцьким, і останнім часом дедалі більше я відчуваю себе угоркою. Поблукавши світом, я все-таки вибрала Угорщину, а вона вибрала мене. Коли людина старіє, вона стоїть перед певним вибором. У Польщі я багато працювала, знімала фільми в Угорщині, Франції, Канаді. Їздила багато світом, і мені це надзвичайно подобалося. Поступово захотілося відпочити, спокійно посидіти, подумати. Та й без дітей було дуже-дуже важко. Після розвалу соціалістичної системи молодший син, який жив у Німеччині, також повернувся до Угорщини. До того ж, у мене чудові онуки й онучки. Можливо, проводжу з ними не надто багато часу і спілкуюся без усяких там телячих ніжностей, але дуже-дуже люблю їх! Знаєш, як вони мене називають?.. Марта. І ще — Мамчі. (Посміхається.) Я, звичайно ж, люблю своїх дітей, але до онуків і внучок у мене просто-таки фізіологічна ностальгія.

— Про ваших внуків ви можете говорити нескінченно. А крім них, як я здогадуюся, і про кіно. Що ще любите?

— Я люблю життя. Мабуть, я доброї вдачі — досі відчуваю задоволення від життєвих емоцій. Люблю й поговорити, й випити, і посваритися! І чоловіків! І книжку цікаву! І собаку свого!

— Який у вас собака?

— Тривалий час у мене жив собака породи джек-расел. Він пішов, старий був. І мені захотілося маленького собачку, мексиканського тер’єра — чиваву. Поїхала вибирати. Цуценят було штук тридцять, і один (маленький-маленький!) сидів собі тихенько — його я й вибрала. Пізніше виявилося, що він не чистопорідний. Якась помісь. Діти сміються, кажуть, що це не я його, а він мене вибрав. Песик — ми назвали його Педро — дивний. Дуже-дуже милий і смішний. З гумором, уяви собі! І оригінальним характером — не боїться великих псів, гавкає на них, кусає. Кумедний! Йому три роки — молодий, хоче гуляти, бігати. Вечорами, коли дивлюся телевізор або читаю, Педро нудно, і він сидить поруч зі мною. Я з ним розмовляю: він так дивиться, ніби все розуміє. Потім ображається й іде. Хороший собачка, але все-таки більший за розміром, аніж чивава, не можу брати його із собою в подорожі. (Сумно посміхається.)

— Мабуть, ви нудьгуєте за своїм годованцем. Тому повернімося до кіно. Ви працювали з багатьма європейськими зірками: Мариною Владі, Анною Каріною, Фанні Ардан, Ізабель Юппер, Яном Новіцьким. І з російською актрисою Ольгою Дроздовою. Що це був за фільм і чому ваш вибір ліг саме на Ольгу?

— Це польсько-угорська картина «Дочки щастя». У Росії не дуже люблять цей фільм, адже для мене мораль Радянського Союзу й комсомолу — суцільний обман. Коли завалився режим, виявилося, що всю Європу заполонили російські повії. Мені було незрозуміло, звідкіля ж усе це взялося в Росії? Захотілося зробити фільм про певну ситуацію. В Угорщині подібну картину було важко просунути, а в Польщі грошей дали. Ольгу я побачила в Москві. Вона прийшла на кінопроби. Крім неї, пробувалася ще одна дуже красива актриса з Петербурга, але в неї були посередні артистичні дані й великі фінансові претензії. Я затвердила Дроздову. Вона надзвичайно талановита, і ми подружили. Ольга грала в моїй картині матір двох дітей, робила це дуже добре, хоча своєї дитини в неї тоді ще не було. Коли ж вона народила дочку, я була щаслива за них із Пєвцовим.

— Коли вибираєте акторів на роль, орієнтуєтеся на гучні імена чи можете поступитися популярністю артиста, поклавшись на своє режисерське ремесло?

— Я вірна людина. Багато угорських і польських артистів знімалися в мене не в одному фільмі. Я дуже люблю їх. Стосовно ж французьких, то Марина Владі, наприклад, опинилася в картині «Їх двоє» тому, що десь року 1977-го Володя Висоцький приїхав до Будапешта з гастролями «Гамлета», подзвонив мені, запропонував зустрітися. Я заїхала за ним до театру, привезла додому, і ми всю ніч просиділи вдвох. Він тоді не пив — лише співав для мене. Наступного дня прилітала Марина, ми її зустріли в аеропорту: вийшла з літака свіжа, уже трішки товстенька, красива, але втомлена баба. У мене був сценарій, за яким я збиралася знімати фільм: дала їй прочитати, вона страшенно зраділа. Ось така історія. Марина дуже хотіла зіграти Анну Кареніну, але вже була старувата для цієї ролі. Роками б п’ятьма-шістьма раніше... Не склалося.

Ізабель Юппер сама вибрала мене. Зателефонувала, сказала, що хоче зніматися в моїй картині. Анна Каріна також — я в той час була дуже популярна у Франції. Хотіла працювати і з Симоною Синьйоре, але вона померла. З усіма цими зірками бажання співпраці було обопільним: вони хотіли зніматися в мене, мені було цікаво спілкуватися з ними — інша культура, інший менталітет.

— Ви навчалися у ВДІКу легендарних часів. Чи спілкуєтеся з ким-небудь із друзів того часу сьогодні?

— На жаль, багато хто вже помер. Ми дружили з Глібом Панфіловим та Інною Чуріковою. Вона знімалася в Угорщині, ми разом їздили на фестивалі. Але Інна дуже змінилася: їй уже не можна просто так подзвонити, вони з Глібом живуть у якомусь незрозумілому для мене світі. З Гурченко також не виходить спілкуватися по-давньому. Що цікаво — мабуть, лише «цар російський», не дуже приємна людина Микита Михалков завжди передзвонює, якщо бачить мій номер у телефоні: «Мартусю, дорогенька, чи треба що-небудь?» Андрон Кончаловський так само відгукується. Величезна взаємна симпатія була в нас із Олегом Янковським. Хотіли попрацювати разом, але він пішов. А з Георгієм Данелія нас пов’язувало велике кохання.

— Платонічне або реальне?

— Реальне. Він хотів, щоб я повернулася в Росію. Я відмовилася — там загинули батьки, та й далеко від дітей не могла жити. Але це дивовижна, геніальна людина.

— Почуття гумору в чоловіків для вас важливе?

— Ой-справді! Дуже!

— Питання, по суті, риторичне, адже гумор у Данелія — іскристий і надзвичайно смішний.

— У Міклоша Янчо та Яна Новіцького також чудове почуття гумору. Особливо в Новіцького.

— Ви вже кілька разів згадували цього талановитого польського актора, який, як кажуть, був надзвичайно сексуальним замолоду. А я пригадую вашу фразу, якось кинуту побіжно: мовляв, вам по життю таланило з чоловіками. І справді, вашим першим чоловіком був легендарний угорський режисер Міклош Янчо, другим — уже згаданий Ян Новіцький. Якщо абстрагуватися від конкретної ситуації: як режисер можете пояснити, що ж у вас приховано такого, що вабило цих незвичайних чоловіків?

— (Кокетливо.) Не знаю. Звертається до дочки Касі: «Що?».

Кася відповідає угорською:

— Ці чоловіки — гарні, цікаві, талановиті, але непрості. Жити з ними було нелегко. Але любили вони маму, бо іншої такої немає на цілому світі! У ній прихована неймовірна сила правди, яка притягує до себе, як магніт. І як до жінки, і як до матері! (Обидві сміються.)

— Справді, Марто, адже у вас ще двоє синів. Коли ви все встигали — знімати чудове кіно, виховувати дітей, міняти (даруйте!) талановитих чоловіків?

— Не замислювалася.

— Мабуть, у ті часи няньок не було?

— У маленьких були. Але мені пощастило, діти вродилися хороші. (Кася сміється.) Інколи, звичайно, трапляються конфлікти, але матеріал спочатку був податливим. (Сміється.)

— Кася — дочка Міклоша Янчо. В її характері багато від батька?

— Є, є. Не дивися, що вона маленька й жіночна, Кася — неймовірно сильна натура. Вона — художник. Займалася керамікою, робила дуже гарні речі, але цим ремеслом тяжко заробляти на життя, а в неї на той час були дві маленькі дочки. Я запропонувала Касі робити костюми до фільмів, бо вона добре малює. Спочатку донька відмовлялася, але коли все-таки спробувала себе в цій професії й відчула успіх, полюбила її. І ось уже двадцять років працює в кіно.

— Ваше подружнє життя з Міклошем Янчо було досить довгим і, здавалося, міцним. Чому ви розлучилися?

— Ми прожили з Янчо найкращі роки нашого життя. Разом починали робити кар’єру — до нас одночасно прийшов успіх, створювали сім’ю й були щасливі. Ніколи не думали, що розлучимося, в жодному разі не хотіли цього. Але життя, складна штука, роз’єднало нас. У ті роки ми обоє були надзвичайно затребуваними у своїй професії: Янчо хотілося їздити світом, мені також. За своєю природою я не можу бути служкою, а Міклош бажав саме цього. Коли я перестала «служити» йому, він знайшов іншу жінку, виїхав до Італії, спробував жити там. Цікаво, що ти про це запитуєш! Минуло багато-багато часу, все повернулося на круги своя, і ось уже років десять ми дуже добрі друзі. Любимо один одного, пам’ятаємо один про одного. Це — справжнє єднання.

— Ви — емоційна, жвава, цілковито молода за реакціями жінка. Кокетна, капризна, з належною самооцінкою. Здатні сьогодні закохатися?

— Не думаю. Хоч дива трапляються. Вигляд моїх почуттів змінився. Я була дуже щаслива з цими чоловіками, ми кохали одне одного й чудово жили, коли були разом. Тому цей бік людських взаємин мене сьогодні не цікавить — знаю, що не відкрию для себе нічого нового. А просто так — жити аби з ким... Краще вже собачка! (Сміється.) Якщо ж у мене якісь неприємності або погано себе почуваю, йду до Касі або молодшого сина. Старший приходить до мене. Інколи заходжу до Янчо — посидіти, побалакати.

— Банальне, але одвічне філософське питання: що є щастя? Ви знаєте на нього відповідь?

— Щастя, гадаю, просто доля жити. Ми не знаємо, чому приходимо в цей світ — у певний момент, у цій подобі? Не відаємо, як і коли підемо з нього. Це таємниця, велика таємниця буття. Воно дає нам можливість пізнати інших людей, побачити дерева, звірів, квіти — адже це величезне щастя! Ось ми з тобою розмовляємо — у тебе зараз такі очі! Я пам’ятатиму цю мить. А онде — молоді дівчатка, які продають себе, і з ними жахливий чоловік, який молодиться. Насправді ж старезний і мерзотний!.. Поруч за столиком — людина, яка непристойно жере! Це і є життя!.. Щастя — просто намагатися жити! Може, це аморально, але щастя — мати сили ні в чому собі не відмовляти! Й інколи бути жорстокою. (Лукаво посміхається.)

— Ви буваєте жорстокою?

— (З викликом.) Буваю! (Кася підтверджує її слова кивком голови.) Треба вміти бути й егоїстом!

ДОВІДКА «Дня»

Марта Месарош народилася 19 вересня 1931 року.

1935-го її сім’я емігрувала в СРСР.

Закінчила ВДІК 1956 року.

Двічі була заміжня — за угорським режисером Міклошем Янчо й польським актором Яном Новіцьким.

Має трьох дітей: двоє синів і дочку.

Вибрана фільмографія:

«Минулий день» (1968, спецприз на МКФ у Вальядоліді)

«Удочеріння» (1975, «Золотий ведмідь» на МКФ у Західному Берліні, Золота медаль — МКФ у Чикаго)

«Дев’ять місяців» (1976, премія ФІПРЕСІ Каннського кінофестивалю)

«Зовсім як удома» (1978, «Срібна мушля» кінофестивалю в Сан-Себастьяні)

«Спадкоємиця» (у радянському прокаті — «Друга дружина», 1980)

«Щоденник для моїх дітей» (1984, Велика премія Каннського кінофестивалю)

«Щоденник для моїх коханих» (1987, «Срібний ведмідь» Берлінського кінофестивалю)

«Сьома кімната» (1995, біографічний фільм про Едіт Штайн, спеціальна згадка журі Венеційського кінофестивалю)

Матеріал підготовлено завдяки Міжнародному бренду Nemiroff

Ірина ГОРДІЙЧУК, спеціально для «Дня». Фото з архіву Марти Месарош
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments