У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Марина Бондас: «Завдяки Майдану я віднайшла Батьківщину»

Важко переоцінити ту допомогу, яку надає нашій країні українська діаспора за кордоном. Сьогодні «День» пропонує розмову з однією з німецьких волонтерок
13 березня, 2015 - 12:35
ФОТО ХАНСА МАРТИНА

МУЗИКА

— Спочатку — не могли б ви представитися нашим читачам?

— Мене звуть Марина Бондас. Народилася в Києві. Живу в Німеччині вже 22 роки. Тут закінчила консерваторію, скрипалька. Працюю в Симфонічному оркестрі берлінського радіо — одному з найстаріших у Європі. Крім того, у мене є проекти за межами оркестру — граємо не лише класичний, а й етнографічний репертуар, а також клезмер, свінг.

— Скажіть, чи немає в роботі оркестранта внутрішнього стресу, пов’язаного з тим, що в консерваторії кожен вважає себе майбутнім Паганіні — а доводиться бути пересічним, далеко не першим виконавцем у величезному колективі?

— Є така проблема, але це звичайна річ. Так, коли ми вчимося, то граємо сольний репертуар і мріємо бути солістами, але всі знаємо реальність, і до оркестру теж готуємося. Здобути місце в такому оркестрі, як мій — це ж теж мрія. Чудовий колектив, їздимо по всьому світі, граємо з прекрасними солістами і диригентами. Рутина, звичайно, є, бо щодня з ранку приходиш, ставлять ноти, граєш те, що стоїть. Залежить від того, як до цього ставитися.

— У чому ж винагорода оркестранта?

— Коли виконуєш твір, який тобі подобається, і коли добре зіграв. І оплески — теж непогана винагорода. У оркестрі все мало залежить від індивіда, ти повинен влитися в загальний звук. І коли ти вливаєшся, чуєш не лише себе, а й весь склад — це вже саме по собі прекрасно, а решта — суб’єктивно.

— Розповіді про популярність академічної музики на Заході, про її високий соціальний статус — це правда?

— Так. Не завжди, звичайно; але в Німеччині класика дуже цінується, у музикантів часто високі зарплати, державна і приватна підтримка. У Німеччині купа оркестрів, і багато з них живе добре, що саме по собі показник. Зали в основному повні. У школах, незалежно від того, будеш ти потім грати чи ні, дітей все одно вчать — кого скрипки, кого балету, це частина загальної освіти. Ніби й аматорство, але, з іншого боку, я стала це цінувати, оскільки люди перебувають у живому контакті з класичним репертуаром з самого дитинства. Тому, до речі, тут дуже багато аматорських оркестрів — наприклад, оркестр лікарів чи адвокатів. Це дуже виховує середні верстви населення не стільки навіть в музичному, скільки в загальнокультурному плані.

— У вас були суто українські проекти в музиці?

— Ми зараз влаштовуємо доброчинні вечори — наприклад, 21 лютого провели вечір пам’яті Небесної сотні в церкві Ционскірхе, а також виставки, читання. Маю надію, що буде більше. Шукаємо приміщення і контакти. Бо ж у Німеччині все треба планувати заздалегідь, і приміщення дуже важко знайти, і за зал потрібно платити. А у нас доброчинність, ми намагаємося гроші збирати. З Ционскірхе ми вже удруге працюємо. Вони дуже солідарні і навіть дякували за те, що зіграли у них. Сподіваюся, прокинуться інші церкви і зали.


ФОТО ХАНСА МАРТИНА

Взагалі мрію, коли напрацюю контакти, запрошувати сюди українських артистів, аби німці побачили, що з України приїздять не лише робітники на будівництва, а й люди, здатні зробити свій внесок у мистецтво. Це дуже важливо. Політична активність, демонстрації — це добре, але що більше кричиш, то менше слухають. А якщо йдеш на контакт через мистецтво, то можна домогтися більшого, твоє нещастя відчують гостріше.

НІМЕЧЧИНА

— От щодо співчуття. Наскільки воно велике з боку німців?

— По-різному. На політичних акціях є підтримка серед німців — нечисленна, але активна. Наприклад, під російським посольством щотижня проходить пікет з вимогою свободи Надії Савченко, і організовує його східний німець, який сидів у НДР-івській в’язниці і все це знає. Хай небагато, але німці до нього приєднуються.

— До речі, ті, хто пережив НДР, цю тему мали б гостріше відчувати.

— Тут як з росіянами: є люди, яким нічого не треба пояснювати, у мене в оркестрі колеги, наприклад, розуміють з півслова, а є колишні НДР-івці, яких, як тих горбатих з прислів’я, вже нічого не виправить. Сприймають одну і ту саму інформацію дуже по-різному.

— Як в цілому змінилося сприйняття України в Німеччині за останній рік?

— Моє німецьке коло досить широке. Думка — щоправда, не в дуже багатьох — визначилася вже під час Майдану. Тоді мене якісь напівзнайомі в інтернеті попереджали, мовляв, з фашистами не зв’язуйся. Доводилося пояснювати, що у мене там друзі і знайомі, який з того ж Матвія Вайсберга фашист? Але саме після Криму народ почав пробуджуватися. І розкол загострився. Причому не на дві, а на три частини. Є частина проросійська, є проукраїнська, а є ті, хто намагається зберегти позицію «ні вашим, ні нашим», і, чесно кажучи, інколи хочеться прибити за таку «об’єктивність». Дуже хороші люди і хочуть добра, але ведуть ось такі розмови: розумію, що Путін — зло, але... А по-справжньому народ прокинувся в останні 3-4 місяці, коли прийшло усвідомлення, що Третя світова цілком реальна. Були далекоглядні журналісти, експерти, правозахисники серед німців, які кричали вже під час Криму, що це погано скінчиться. Зараз ситуація змінилася. Щоправда, Третьої світової вони бояться, але твердять при цьому, що Україні не треба військової підтримки. І ще є унікуми з кашею в голові: на акції ходять, але регулярно верзуть якісь нісенітниці при цьому.

— Німці дуже чутливі до теми ультраправих в легальному політичному полі. Наскільки спрацьовує російська пропаганда в цьому сенсі?

— Працює страшно, на рівні рефлексів. Коли мені потрібно пояснити різницю між Тягнибоком і справжніми нацистами, стає дуже складно. Кажу, що «Свобода» — теж проблемний елемент, але це не ті нацисти, які колись були при владі, й ці точно до влади не прийдуть, тому що не мають достатньої підтримки населення, а на останніх парламентських виборах вони взагалі програли. Але в Німеччині ці рефлекси сидять дуже глибоко.

ВОЛОНТЕРСТВО

— Як особисто ви прийшли до українського активізму?

— Думаю, він сам до мене прийшов... Спочатку вся активність в основному зводилася до «Фейсбуку». От я дивлюся відео і фото з Києва, в якому я на той момент давно не була — і бачу Хрещатик, вулицю Грушевського, Майдан, Український дім, в якому я грала концерти, тобто місця, які знаю як свої п’ять пальців, з якими пов’язані найкращі спогади дитинства. Дивлюся — і дуже сильно зачіпає. Відключитися неможливо...

— Що ви почали робити?

— Спочатку все відбувалося в інтернеті. Дуже багато інформації сюди просто не доходило через мовний бар’єр. Почали у «Фейсбуці» збиратися перекладацькі сотні. Моніторили інформацію, читали купу статей, перевіряли на правдивість, перекладали. Я в цьому теж брала участь: у мене німецька вільна, тому перекладала тексти про Майдан. Понад півроку я дуже завзято займалася цим, а потім просто нерви здали, депресія від новин. Я згоряю вмить, не можу відсторонитися. Вирішила діяти ближче до професії.

— Як це виглядало?

— У грудні влаштували перший бенефіс-концерт. Я в його межах зробила маленький цикл мелодій народів України — зіграла угорську, румунську, польську, російську, єврейську — просто щоб познайомити з нашим розмаїттям, про яке багато хто тут просто не знає. Це мало ефект. Багато народу прийшло, і дуже багато жертвували. Ще один приємний наслідок — люди знайомилися, обмінювалися контактами, тобто справа вийшла за межі міжсобойчика. Культура в цьому сенсі взагалі є дієвою.

— А крім музики?

— У нас в українській спільноті є кілька координаторів, а довкола них — купа народу, яка допомагає і організовує, наприклад, блошині ринки: починаючи з травня, кожного тижня люди приносять речі, ми ці речі продаємо по неділях і збираємо гроші на поранених, дітей, медикаменти. Важка робота, збирали не надто багато. На різдвяному ярмарку була своя стійка. Також хлопці організовують інформаційні столи на чужих виставках або концертах з близькою тематикою: стоїмо, відповідаємо на запитання, продаємо різні сувеніри, наприклад, мотанки, збираємо пожертвування. Якщо збоку дивитися — великий мурашник. Згуртована компанія. Кожен знає, що робити. Я на пікети, наприклад, просто не встигаю. Ті самі медикаменти чи білизна — купити, порахувати, розсортувати, запакувати, відправити, або благодійний аукціон організувати. Купа документів, закони треба знати. На все часу не вистачає. У грудні у нас бувало по три-чотири акції одночасно. Ринки, читання, пікети. От я організувала зал, і ми на пару з німцем — він мене підштовхнув — продумали програму, я вирішила, яка потрібна допомога, хтось народ привів. Знаємо, у кого який сильний бік і кому потрібна допомога в чому. Завжди підстрахують. Можна не наглядати, всі дуже відповідально ставляться. З головою, дисципліновані.

— Наскільки активною є власне діаспора?

— Є окремі індивіди, яким все одно. Але набагато більше людей, які чимось займаються, просто їх не бачиш. Багато волонтерів не афішують свою роботу, до речі, це треба б виправити, щоб було більше підтримки. Про тих, хто найбільше робить, найменше знають. Тому чисельність тієї чи іншої акції я б не вважала надійним показником. А діаспора дуже сильно об’єдналася із самого початку. Я до Майдану не знала, що у нас тут стільки українців. Всі здружилися, як одна родина. І, до речі, не лише українці: з нами разом виходять і росіяни, і грузини, чеченці.

— Все ж таки, який був найбільш численний захід?

— До тисячі осіб, коли робили живий ланцюг від Бранденбурзьких воріт до українського посольства — на весь маршрут, здається, не вистачило, але все одно вражало.

УКРАЇНА

— І останнє запитання. В чому надія для всіх нас?

— У тому, що все це скоро закінчиться. Все одно це закінчиться. І для України, незважаючи ні на що, закінчиться добре. У мене родичі в Росії, і мені інколи навіть більш страшно за Росію. В Україні, попри похоронки, суспільство інше. Розумієте, чому ще мене так затягнуло: раптово помінялося суспільство.

— Яким чином?

— Коли ми виїжджали в 1990-х — поставили хрест, як багато емігрантів. Україна для нас була не матір’ю, а мачухою, і своєю я там ніколи не почувалася. У Німеччині я теж чужа, але мене тут прийняли, мені дали шанс, якого я не мала раніше. Але після Майдану, і особливо в квітні, коли я приїхала до України вперше після еміграції, у мене був просто культурний шок в хорошому сенсі. Тому що я відчула себе в Києві не «як удома», а просто удома. Сама не очікувала. Завдяки Майдану я віднайшла Батьківщину. Я відчула своє коріння, відчула, що це моя Батьківщина — причому не лише те, що я її люблю, а що Батьківщина сприймає мене як свою, що суспільство сприймає мене як свою. Це дуже важливий чинник, завдяки якому країна вибереться: люди об’єдналися, вийшли

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Берлін — Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments