Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

«Майдан змінив усіх нас...»

19 липня відомий режисер, художній керівник київського Театру на Подолі Віталій Малахов відзначатиме 60-річчя
17 липня, 2014 - 10:56
Віталій Малахов відзначатиме 60-річчя
ВІТАЛІЙ МАЛАХОВ

До ювілею Малахов прийшов із найбільш значними нагородами нашої країни (Віталій Юхимович — народний артист України, лауреат Шевченківської премії, а за кількістю театральних премій «Київська пектораль», без перебільшення, може бути визнаний найтитулованішим режисером столиці). Але найбільше малахівське надбання — Театр на Подолі, який він сам створив і ось вже майже 30 років упевнено направляє бурхливим театральним морем. Дуже часто поряд із Віталієм Юхимовичем можна почути слова «вперше» і «сенсація», включаючи не лише гучні постановки, але й знакові міжнародні фестивалі (зокрема, «Київ травневий», Булгаківський фестиваль). А головне майстер, як підліток, завжди непередбачуваний і, закриваючи сезон, показав прем’єру — «Вернісаж на Андріївському», демонструючи, що знову шукає щось нове для акторів, глядачів та себе (див. «День» № 118).

«ПРАКТИЧНО ВСІМА СВОЇМИ УСПІХАМИ МИ ЗОБОВ’ЯЗАНІ... АНДРІЇВСЬКОМУ УЗВОЗУ»

Після перегляду вистави «Вернісаж на Андріївському» з’явилася думка, що ця постановка є в певному сенсі підсумковою у зв’язку з вашим ювілеєм?

— Я докладаю зусиль, щоб кожна вистава була підсумковою. Цю я не називаю якоюсь віхою у своєму житті, однак ціную її. Там дійсно багато особистого. Вона незвичайна для нас, тому що її постановка знаходиться на перетині декількох ліній. Нещодавно на Андріївському ми робили кілька флеш-мобів, і всіх зацікавила нетипова форма енергетичних зв’язків. Тож ми вирішили зробити виставу в кафе. Але оскільки такого досвіду у нас недостатньо, то зробили кафе у виставі. До того ж ми давно планували поставити виставу про Андріївський узвіз за принципом фільмів «Париж, я люблю тебе», «Київ, я люблю тебе», щоб вона не була історичною або екскурсійною, а наповненою якимись відчуттями та почуттями. Вистава складається з декількох новел, які немовби відбуваються у кафе на Андріївському. Спробували також повернути театру певну освітню місію — там є пізнавальні історії про ту саму Андріївську церкву, містику замку Річарда. Вистава є свідомо еклектичною: є й смішні сцени, і ліричні, й навіть трагічні, є елементи містики та детектива. І саме створення вистави також незвичне. Ми самотужки створювали цю п’єсу з багато чого: інтернетівських постів, сюжетів короткометражних фільмів, і навіть історій, що реально відбувалися особисто з нами. Так, сцена про привидів Андріївського узвозу — це просто моя історія. Маю навіть фотографії цих привидів...Створювали практично імпровізаційно, і мені було цікаво в ній перевірити якісь технологічно-драматургічні речі. Наприклад, переплетені діалоги та сюжетні лінії, коли всі одночасно розмовляють, і при цьому кожен актор має тримати свою тему.

У ТЕАТРАЛЬНОМУ БУРІМЕ «ВЕРНІСАЖ НА АНДРІЇВСЬКОМУ» ПОДІЛЬЦІ НАМАГАЛИСЯ ДОСЛІДЖУВАТИ НОВУ Й НЕ ЗОВСІМ ЗВИЧАЙНУ ДЛЯ «СОЛІДНОГО» АКАДЕМІЧНОГО ТЕАТРУ ФОРМУ Й МЕТОД СПІЛКУВАННЯ З ГЛЯДАЧЕМ — ФЛЕШМОБ

А де в такий непростий час знайшли кошти для постановки?

— Гроші недержавні. Це, до речі, дозволило нам сміливо експериментувати, не боячись негативного результату. І якщо чесно, то особливо у наших мас-медіа якесь сором’язливе ставлення до слів «спонсори», «меценати». Проте коли в такий скрутний час хтось допомагає театру, то хіба це теж не подвиг? І насправді таку підтримку слід піднімати на щит, щоб потім, прийшовши до інших меценатів, я міг сказати: «Дивіться, нам допомогли і як це підтримується суспільством!». Тому ставлення до меценатства й спонсорства треба передивлятися, оскільки держава ще довгий час не зможе допомагати театру.

 — Що для Вас особисто Поділ та Андріївський узвіз — головний «герой» нової вистави?

— До 1979 року я взагалі не знав, що таке Поділ! Народився у Львові, через чотири роки наша родина переїхала на Київщину (жили у Броварах). Починаючи з 1963 р., я працював на Студії юних дикторів на українському радіо, а з 1972-го, коли вступив до театрального інституту, приїжджав до Броварів лише ночувати. А все, що було пов’язане з Подолом, для мене тоді була terra incognita. І лише коли 1979 року саме на Подолі, на Контрактовій площі, організували Театр естради, який увійшов до мого життя, тоді всі наші безквартирні актори, включаючи й мене, самоселами переїхали до порожнього будинку. До речі, в той час Поділ відрізнявся тим, що там дружно жили й з усіма, хто проходив повз, віталися, як у великому селі. Досі, наприклад, приходжу на Житній ринок, куди моя покійна дружина Ксюша дуже любила ходити купувати продукти, і чую: «О, Віталію! Йдіть сюди, візьміть те-то...». І донька Даша свої кулінарні дослідження починала саме із цього ринку. Нині Андріївський узвіз, у моєму розумінні, живе своїм дуже специфічним життям, і не таким романтичним, як його інколи уявляють. Ще Михайло Старицький писав, що там були будинки, куди якщо потрапляли, не завжди поверталися. Однак я вважаю, що практично всіма своїми успіхами, й особливо закордонними зв’язками й поїздками, ми зобов’язані лише Андріївському узвозу. Адже хто б туди не приїжджав, приходив на Андріївський в Музей Булгакова, заходив на каву і з цього починалися всі розмови. Я вважаю, що наш Булгаківський фестиваль на сьогоднішній день є реальним світовим художнім брендом.

 — Ви часто підкреслюєте, що режисерові необхідно постійно змінюватися — створювати певний «театральний джаз». І після нещодавніх драматично-психологічних вистав, увінчаних «Київськими пекторалями», — «Минулого літа в Чулимську» Вампілова та «На дні» Горького, раптом дві незвичайні, експериментаторські — «Лебедине озеро. Сутінки» та «Вернісаж на Андріївському»...

— Для мене театр є певним інструментом пізнання життя. В молодості я дуже любив ставити театральні колажі на теми Софокла, Шекспіра, Брехта. Ми з ними півсвіту об’їздили. Зрозумівши як це робиться, я переситився такою формою, й почав займатися психологічним театром, коли просто сидять за столом — і це неймовірно цікаво слухати. Але й це також набридло. Зараз захотілося спробувати поекспериментувати. Щодо «Лебединого озера. Сутінки», то як художній керівник зобов’язаний займатися вихованням трупи. І коли в театрі є приблизно шість акторів, які добре співають, то це треба реалізовувати на сцені. Крім того нагадаю, що справжній український театр — це музично-драматичний. Тому мюзикл для нас і глядачів цікавий. Для «Лебединого озера...» я почав писати якісь монологи, хоча, в принципі, для багатьох сучасних п’єс щось дописував та переписував. Тому мені було цікаво це продовжити у «Вернісажі на Андріївському». Що далі? Не знаю. Але повторень точно не буде!

Ви один з небагатьох режисерів, які впускають до свого театру сучасну українську драматургію й успішно ставлять її: п’єси Анатолія Крима, Олександра Марданя, Тетяни Іващенко. Вам цікавий цей матеріал?

— Так! Я вважаю, що якби молоді українські драматурги об’єдналися в реальну Спілку, то багато чого навчилися б один в одного. А так вони всі нарізно, як, власне, й режисери. Мені, до речі, інколи заважає й те, що я знаю хороші зразки драматургії. Особливо коли зіткнувся з п’єсою 69-річної британки Керіл Черчілл «Кількість», то зрозумів, що таке сучасна драматургія. Не використання нових слів або мату, а абсолютно інший образ мислення. Однак наш театр завжди відкритий для пошуків, і якщо хтось із режисерів принесе хорошу п’єсу, ми готові працювати.

«Я БОЮСЯ ПРОСТИХ РІШЕНЬ У СЬОГОДНІШНІЙ НЕПРОСТІЙ СИТУАЦІЇ»

Який сьогодні у вас глядач? Ви розумієте один одного?

— Я ставлю вистави для себе, але живучи в цьому суспільстві й проходячи цими вулицями, я можу сподіватися, що це цікаво ще комусь. Втішає, що на наші вистави ходить молодь. Я прагну бути в курсі якихось «молодих» думок і подій, незважаючи на те, що мені 60. Думаю, що ситуація з Майданом вплинула на нас усіх і на становлення молоді. Сьогодні молодь дуже змінилася. Свого часу всі хотіли йти в менеджери, а зараз прийшло покоління, яке стало розмірковувати про духовність.

Театр на Подолі можна назвати поетично-образним, у ньому відсутня вульгарна актуальність — чорнуха, порнуха тощо. Знаєте, довгий час ми працювали на зрілу публіку, але останнім часом я дуже радий, що до нас пішла молодь, студенти. Наприклад, «могилянці» із задоволенням дивляться «Фараонів», «Мину Мазайло», «В степах України», «Морфій»...

Віталію Юхимовиче, на Ваш погляд, коли анексовано Крим і фактично йде війна на сході України, чим театр може допомогти в нинішній ситуації?

— Знаєте, ще за часів Майдану наші молоді актори були одними з організаторів «Творчої варти», і знаходилися там щодня. Театр виховує почуття, духовність, а це надзвичайно важливо в усі часи. Звісно, зараз нашій країні важко і треба укріплювати армію, однак не слід забувати, що окрім патронів, ідеологія — один із щонайпотужніших видів зброї! Я боюся простих рішень у дуже непростій сьогоднішній ситуації. Вважаю, щоб дійсно об’єднати Україну, треба створити таке життя, щоб наші люди хотіли жити в єдиній, вільній та європейській країні.

— Будівництво будівлі вашого театру на Андріївському узвозі коли-небудь закінчиться?

— Чесно кажучи, не можу зрозуміти цієї ситуації. Нам обіцяють закінчити будівлю ось вже... 20 років. Щороку закладають кошти до бюджету Києва, а наш довгобуд у цей час руйнується. Нещодавно хтось украв дах, тому що його покрили міддю, а охорону об’єкту не поставили. Змінюється генпідрядник, а в організації, яка нами займалася, зникло 7 млн гривень! Щодо цього вже розпочато три або чотири кримінальних провадження.

Однак при всіх складнощах буття, закінчивши цей сезон, напевно у Вас є думки вже про наступний?

— Звичайно. Я хочу закінчити постановку «Білого пароплава» за повістю Чингіза Айтматова. Вистава практично вже на випуску, але відсутність великої репетиційної сцени нас зупиняє. На малій сцені «України», яку ми орендуємо, можемо лише грати вистави. Зараз домовилися з «Поліграфкомбінатом», де є хороший зал. Також хочу в новому сезоні відновити свою виставу «Сон у літню ніч» Шекспіра, якого дуже люблять глядачі. Режисер Олександр Катунін поставить виставу «Ліс» Островського. Плануємо поїхати на фестивалі до Литви й Грузії, адже раніше багато їздили. А взагалі з нового сезону хочемо повністю провести ребрендінг — активну маркетингову стратегію театру, однак про це поговоримо після канікул, коли розпочнемо новий сезон.

Ви якось сказали: «Я — цинічний романтик», нині таким і залишилися?

— Загалом, так. Зараз модні теорії, типу «тут» і «сьогодні». Вони мають правильні в тому, що треба вміти радіти тому, що відбувається зараз. Хтось із великих сказав: «Відкриваючи двері в майбутнє, треба не забути закрити двері в минуле, інакше протягом витягне все твоє сьогодення». Не слід відмовлятися від сьогоднішнього життя, а потрібно просто жити в ньому. У відомого французького композитора Жільбера Беко є пісня, де говориться — якщо ти не можеш жити в місті, яке ти любиш, то люби місто, в якому ти живеш.

Галина ЦИМБАЛ. Фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ