Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, британський філософ, політичний економіст XIX століття

Мілина з ароматом ванілі

23 вересня, 2011 - 00:00

Чи то втома накопичилася від усіляких телекулінарних шоу, хоча багато з них і чарівні, до того ж допомагають провентилювати власний домашній їстівний репертуар, чи то набрид газовий рефрен, який начебто стирає потребу вживання до смачної теми, оскільки невідомо, що ти зможеш купити завтра, чи то спільний настрій знервованої столиці, причому, і від розкоші, і від бідності. Схоже, у цьому в нас двовладдя, де ж загубився проміжний шар, не знаю. Ще набридли, здається, політологи, які назавжди засвітилися в медіа, та законодавці, які так подобаються самі собі, що їм і не потрібен візаві, — самі запитають — самі і дадуть відповідь. Головне — подати факти, які всім зрозумілі, з потрібною швидкістю і з невеликими подробицями, здобутими випадково. Схоже, що за сезонною знижкою. На центральних майданах і вулицях — або танцювальні пристрасті, або галас пікетів людей, які хронічно нічого не виробляють. Як тут мозкові спружинити в потрібний бік і де цей бік...

Мені завжди здається неприступною таємницею, що робить, наприклад, картопля під землею. Ось не чекав ніхто цього року на такий шикарний урожай, а вона, інтриганка, взяла й видала. Може, і справді, якщо жити за правилом «не дивуватимуся, нехай козириться», в нашому варіанті і спрацює краще за все. Може, і газ там, під землею, одумається сам собою. Та йому, бідоласі, до землі буває далі, ніж до неба. Ось і виходить — якщо ти не частина ухвали, то частина проблеми. Приправа міняється, а життя з’їдається начебто на бігу. Одна тема, наразі не до кінця ідентифікована мною, засіла вже давно в голові. Скоріше за все, її й спровоковано огидними цінами на найпростіші запити. Одним словом, вирішила цілий день прожити без витрат. Ні, не жебраком або непроханою гостею, де як жартують, і затриматися можна, якщо не забула свій хліб прихопити. Ні, буду делікатно і дозовано пурхати краєм благополучного життя-буття, шукаючи свій боязкий аванс при порожньому в цей день гаманці. Погляньмо, що вийде!

Працюючи останнім часом дистанційно (фрилансером), можу сама планувати і свій день, і настрій. Розпочинаючи здійснення задуманого, я вловила, що для впевненості та куражу мені бракує запаху парфумів із виразною ноткою ванілі. І не те що ванільні парфуми можуть якось вплинути, в усякому разі, кардинально, але чомусь конкретно на моєму фантазійному світі вони фаворити. Тому спочатку вирушаю до багатої парфумерної крамниці. Начебто вибираючи, нащупуючи бажаний аромат, отримую десяток надушених тестових смужок, які, до речі, ввечері розклала в шафі на полички з постільною білизною. Зрештою, зупиняюся на парфумах із запахом абсолютної ванілі. Акторка Наталі Портман якось зізналася, що вона не кропить себе парфумами, а розбризкує хмару парфумів і проходить крізь неї. Так аромат звучить витонченіше. Вона, до речі, любить жасмин. Мені доводиться поводитися набагато скромніше, якщо хочу зрежисувати намічене на день. Просто прошу консультанта спрямувати аромат не на паперову смужку, а на мою шкіру, адже на кожній людині одні й ті ж парфуми утворюють свою симфонію. Продавець легко відгукується, гадаю, що допоміг і кредитоспроможний вигляд, ретельно продуманий ще зранку. І ось випурхую з крамниці, оповита ванільним флером, який, не знаю чого, асоціюється у мене з символом спокійної розкоші. Щоправда, про який спокій може йтися, якщо парфуми коштують трохи менше за пересічну зарплатню. Ще два роки тому вони коштували втричі дешевше.

Сьогодні мені відкриються всі двері — переконую себе, спускаючись ескалатором. І лише подумала, що намітила безпомилковий хід, як розумію — які власне двері? Немає навіть чіткого плану. Місто, яке все продає, навчилося, а може, завжди вміло, як добре вишколена команда фейсконтролерів, чітко давати зрозуміти: немає грошей — руками не чіпати!

Підліток, який спускався переді мною рухомими сходами метрополітену, кинувши погляд на сонну нудну публіку довкола, відразу дістав свої дротики, вставив навушники, тріпнув косим чубком, який нині серед його ровесників найбільш запитана торговельна марка. І відключився від тьмавого дорослого світу. Це рух головою, який підкреслює повну свободу від світу заклопотаних, найбільш запитаний. Щоправда, щоб мати такий чубок, доведеться пристойно заплатити за стрижку. Лишень подумала, як отримую рекламку з рук людини-бутерброда. Ось і пропозиція: з 12 до 14 щодня там стрижуть за полегшені ціни. Наприклад, складна стрижка у фахівця рівня «авторське крісло» коштує лишень 27 гривень. Коли зніму з себе безкоштовні пута, вже, власне кажучи, завтра, зможу перевірити, чи правда це. Ступаючи повз улюблену і недешеву пиріжкову, взяла зі спеціальної полиці розумну свіжу газетку, щоб відстежити здоров’я твердої валюти, а в наступному маркеті продегустувала мінеральну воду. Щоправда, здивувалася такій щедрості, але, пригадавши, що нещодавно ця крамниця скасувала всі знижки для постійних клієнтів, розумію, що продавці, уловивши відчутний спад, заметушилися. Що ж, пробігаючи місточком, хоча б схопила кленового листочка. Дуже доречно — пити хотілося.

Несподівано корективи внесла одна садова лавка, дещо попсувавши чистоту мундира, забруднивши кетчупом від чийогось неохайного споживання їжі. Добре, що я знаю багато засобів для виведення плям без звернення до хімчистки, в яких нині настала манія величі. На моїй вулиці навіть з’явилася вивіска: салон-хімчистка. Ціни не уточнювала, добре знаючи їх і в звичайних. Забігаю в знайому кондитерську, де ще роки зо два тому ласувала булочками з корицею (тепер на них ціни виросли майже втричі, і напевно, для гармонії настільки ж зменшилася кількість самої кориці) і прошу крапельку миючого засобу. Потерла своєю серветочкою, і плями як не було. Навіть весело стало — вже минуло півдня, а гаманець і не знадобився. Я й забула, адже ще з ранку призначила собі розвантажувальний день.

За години ходіння містом переконалася, що всі впевнені, що я обов’язково маю щось купити. Вже цілий стос реклам різної величини злетівся та прилипнув, нібито намащений суперклеєм, до рук. В інший день і не брала б їх, та в цей усе, що пливе безкоштовно, моє. Схоже, що нині Київ не те місто, де лише те й роблять, що купують. Проходячи повз ЦУМ, здалося навіть, що він зачинений. Ніхто не входив, ніхто не виходив. Ні, виявилось, працює, але всередині окрім продавців, та двох-трьох покупців без явних цілей щось придбати, нікого не помітила.

Відчуваю, що втрачаю себе. Навіщо було дурницями займатися: нічого не їсти, нічого не купувати. Запах ванілі, який, враховуючи його ціну, повинен був триматися рік, кудись випарувався, а відчуття голоду виникло начебто нізвідки та ввімкнуло свої мотори. Тонкість та інтрига нав’язаної самій собі сюжетної провокації якось злиняла, і навіть переконання, що доля охороняє безтурботних, здалося геть зовсім дитячим. Кілька разів на день до мене підходили, просячи допомоги, люди, які ретельно приховують свій відчай. Це були не професійні жебраки, а ті, хто ще нещодавно, якщо можна так висловитися, годували себе самі. Увечері, звернувши на респектабельну вулицю, де безліч дорогих ресторацій, відчула, що наближаюся до заповітного водоймища, де грошей, хоч греблю гати, де, мабуть, звів гніздо птах щастя. Виходить — must have на всі часи — це гроші.

Так і до депресії недовго докотитися — відчуваю — але тут же приходить дивовижна рятівна думка: на депресію має право лише той, хто може її оплатити. Хто ж на таку розкіш не заробив, завше оптиміст. Може, найзручніше посилання для мозкового травлення. Перебуваючи цілісінький день у такому нервовому тренінгу, чітко розумію: якщо ти допустиш і станеш жінкою-невидимкою, то навіть на пробний ароматний шлейф можеш не розраховувати, вже що-що, а платоспроможне тіло продавці відрізняють із космічною швидкістю, хоча й поставили дикі цифри на залежаний товар, обізвавши його новою колекцією.

Добре, що настане завтра. Що там у моєму гаманці фрилансера? Не густо, але й не порожньо. Живемо!

Не сумуємо?

Людмила ЗАСЄДА, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ