Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Мирон ПЕТРОВСЬКИЙ: Українофобство Булгакова — то дуже недобрий міф

17 лютого, 2011 - 00:00
МИРОН ПЕТРОВСЬКИЙ
БУДИНОК-МУЗЕЙ ПИСЬМЕННИКА — ОДНЕ З НЕБАГАТЬОХ БУЛГАКОВСЬКИХ МІСЦЬ, ЯКІ ВЦІЛІЛИ В СУЧАСНОМУ КИЄВІ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День

Розмови про Булгакова і місце Києва в його творчості, про дражливі історичні й мистецькі питання, пов’язані з цим, значно пожвавилися після початку зйомок серіалу «Біла гвардія», здійснюваного в нашій столиці російськими кінематографістами. Щоб трохи розібратися в цих безумовно суперечливих питаннях, ми звернулися до людини, обізнаність якої не викликає жодних заперечень: києвознавця, історика, літератора Мирона Петровського.

— Мироне Семеновичу, один з приводів для нашої розмови — початок зйомок у Києві серіалу «Біла гвардія» за однойменним романом Михайла Булгакова. Чи запрошували вас автори фільму як консультанта, чи питали ваших порад?

— Жодного стосунку до серіалу не маю. Про намір зняти його дізнався з телепрограми Савіка Шустера. Я там опинився несподівано, не перебуваючи у студії фізично. З десяток знайомих наступного дня зателефонували мені, розказали про мою заочну появу в програмі. Мені було дуже приємно, що Мирослав Попович згадав мою книгу про Булгакова в цій дискусії, мої думки і спостереження з цього приводу навів як авторитетні. Я мовби отримав схвалення від дуже авторитетного для мене мислителя. Але сама дискусія, що там розгорнулася довкола серіалу, здалася мені не дуже розумною. Йшлося не про фільм, не про те, яким він може бути, ні — суперечка точилася навколо ставлення Булгакова до України й українства. Мені здається, що сама постановка проблеми недоречна і не має ѓрунту під собою.

— Чому?

— Розумієте, якщо я б був там присутнім і мав би слово, я б наважився сказати, що українофобство Булгакова — то дуже недобрий міф. А спростувати міф логікою і фактами неможливо — бо міф ніколи не був доведений. Він у раціональний спосіб не спростовується. Можна навести будь-які докази того, що цієї проблеми просто не існує, можна просто захлинатися красномовством, а ваш опонент скаже: «А я все одно вірю». І всі ваші докази — нанівець.

— А якщо все ж спробувати?

— Я б наважився звернути увагу тих, хто сповідує цей хибний міф, на те, що просто треба уважно перечитати ті твори, в яких міфомани вбачають булгаківське українофобство. До речі, в мене був дуже прикрий випадок, коли я лице в лице зіткнувся з цією суперечкою. Коли святкували сторіччя з дня народження Булгакова, мене запросили в телепрограму, в якій обговорювалися календарні культурні події, сказати кілька слів про Михайла Афанасійовича. Я, що міг, сказав: про його походження з київської культури і про повернення його до цієї культури. Аж раптом один із присутніх, поважний літератор і політик, просто майже істерично накричав на мене: «Він шовініст!». Я спробував його зупинити, але ведучий показав мені, що мій час уже закінчується, вивів мене з кадру. Це було ввечері, а вночі спаплюжили меморіальну дошку на будинку Булгакова, залили її фарбою. І я подумав: «Такі вам потрібні наслідки? До цього ведуть ваші вигуки?».

— А якщо б вам дали можливість висловитися?

— Я перед цим шановним паном просто поклав би зібрання творів Булгакова і показав би: ось, дивіться, чи не в кожному булгаковському творі якийсь майстер, якась творча людина стикається з певною державністю. У «Майстрі і Маргариті» йдеться про двох таких осіб: про московського Майстра, на якого навалюється радянська тоталітарна держава, і про його, сказати б, найвищий прообраз, зображений під іменем Єшуа Га-Ноцрі, на якого навалюється Римська імперія. В п’єсі про Пушкіна великого поета занапащає і губить Російська імперія в особі імператора Миколи Першого. В п’єсі про Мольєра цього майстра веде до загибелі французька монархія в особі французького короля. Той самий конфлікт між творчою особистістю і державою подибуємо в «Рокових яйцях». І так — у будь-якому творі. А коли одного разу Булгаков зобразив майже ідеальний устрій майбутнього у п’єсі «Блаженство», то виявляється, що і та, майже довершена держава, несумісна з творчою особистістю і доводить її до ганебного кінця. Отже, перед нами творчість переконаного художника-антидержавника. Однак тоді виникає запитання — чи може антидержавник бути шовіністом? Ось приблизно та відповідь, яку мені не дали тоді проговорити. Тепер користуюся нагодою, щоб розповісти про це не тодішньому моєму опонентові, а саме тим, хто був присутній на згаданому шоу Шустера. Я роблю це без найменшої надії переконати їх. Бо, повторюю, уявлення про Булгакова-шовініста-українофоба цілком міфічне, а отже раціонально спростувати його неможливо, але все ж маю надію, що хтось подивиться на нього в такий спосіб і поставить собі те саме запитання, котре я поставив собі.

— Але ж, мабуть, як аргумент можуть бути наведені і цілком конкретні цитати з текстів письменника...

— Ті, хто вважає Булгакова українофобом, іноді посилаються на те, як Булгаков змалював у «Білій гвардії» українських повстанців. Але ж йому йшлося не про повстанців, а про одного вбивцю, бандита. А ось до українського повсталого селянства він ставиться геть інакше. Бо поруч, за кілька сторінок від майже сатиричного змалювання вбивці, він розповідає про накопичений століттями справедливий, з погляду художника, гнів українського селянина, спрямований на своїх гнобителів. І він глибоко розуміє цього повсталого селянина, щиро співчуває йому. Тож якщо порівняти ці два епізоди — образ бандита і образ повсталого селянства, то стає зрозумілим, що оцінка персонажів і подій тут відбувається не з національного та навіть не з соціального погляду, а з суто морального. Тож де тут підстава для підозри в українофобстві? Повторюю, я не сподіваюся переконати міфомана. Втім, може, він трохи замислиться над пропонованим порівнянням? До того ж, ображаючись на сатиричне змалювання бандита тільки тому, що він українець, упереджений читач наче прохоплюється неусвідомленим, ба навіть підсвідомим уявленням про те, що він ідентифікує себе саме з цим персонажем. А чому не з тим українським селянином, до якого з таким щирим співчуттям і розумінням ставиться Булгаков? Тож, бачите, якщо поставитися до цього питання хоч трохи раціонально, виявиться, що самого питання просто немає. Підсумовуючи, я не бачу жодних підстав для того, щоб не вважати Булгакова славетним російським сином української землі і великим російським письменником України. Для того, щоб не помилитися, сказав одного разу великий французький художник Ежен Делакруа, треба бути на боці генія.

— Якщо ми вже говоримо про кіно, поділіться, будь ласка: які екранізації Булгакова вам до вподоби?

— Перш за все хотів би звернути вашу увагу на те, що твори Булгакова — проза і п’єси — надзвичайно легко піддаються інсценізації і екранізації. Справа в тому, що художнє мислення Булгакова драматургічне за своєю основою. Він писав п’єси змістовні й насичені, як роман, і романи, внутрішньо драматизовані, як п’єси. Ось завдяки цьому і відбувається та легкість перенесення Булгакова на сцену і екран. Але в цій легкості криється і певна пастка.

— Яка?

— Художник, який переносить твір Булгакова на сцену чи на екран, може бути обманутий цією легкістю. Він не розуміє, що цю легкість треба подолати для того, щоб відбувся новий художній твір на булгаківському ѓрунті. Ось тому, мені здається, є невдалою легковажність, з якою створений фільм за п’єсою Булгакова «Іван Васильйович», який на екрані «міняє професію». У Булгакова ця п’єса має досить серйозний сенс довічності імперського гноблення. Вона показує, що сучасний маленький чиновник такий само страшний, як і насправді страшний великий можновладець Середньовіччя. Натомість у режисера вийшла досить весела і навіть іноді дотепна оперетка. Як ставився Булгаков до оперетки, ми знаємо з «Білої гвардії». Більш вдалою екранізацією мені здається «Біг». Хоча, як на мене, введення в сюжет про ту ж таки білу гвардію якихось сцен, хоч і досить майстерно виконаних, що зображують другий, червоний бік — зсуває наміри і сенси Булгакова в бік сервільності. Я зовсім не певен, що ці сцени з’явилися з творчих задумів екранізаторів. Гадаю, це просто моральний хабар, який вони віддали тим, хто оплачував їхню можливість знімати кіно. І хоч я не наважуюсь на таку варварську операцію над художнім твором, мені здається, що фільм наблизився би до Булгакова і до мистецтва взагалі, якщо б цих сцен там просто не було. Я навіть плекаю надію, що ця операція не зустріла би заперечень з боку авторів фільму. Але він уже існує...

— Як щодо більш удалих інтерпретацій?

— Мені здається дуже непоганим телефільм, знятий за «Днями Турбіних» Володимиром Басовим. І хоча я переконаний, що твір, який намагається відтворити певний текст в іншому жанрі, в жодному разі не може бути тотожним вихідному матеріалу, і що саме завдяки художнім відступам від першоджерела виконані найкращі відомі екранізації, але тут я мушу заперечити самому собі і зі здивуванням визнати, що цей фільм вдалий саме тому, що художник підійшов до Булгакова, я б сказав, із творчим шануванням. Тобто з шануванням, яке не виключає творчого ставлення до свого матеріалу. Тому мені також здається такою вдалою (і я тут приєднуюся якщо не до загальної, то дуже поширеної думки) екранізація «Собачого серця». Я вважаю, що художня привабливість цього фільму — не в останню чергу за рахунок насиченості екранізації булгаковським словом. Це одна з рідкісних екранізацій, де режисерові вдалося зберегти в дивний спосіб майже весь булгаківський текст. І це чомусь не заважає художності фільму. Я кажу про це майже зі здивуванням, бо це твердження суперечить моїм звичним уявленням про те, як робиться вдала екранізація.

Зазираючи в майбутнє, можу припустити, що якщо творчість Булгакова користуватиметься навіть часткою того успіху, котрий має зараз, то, може, в майбутньому наші нащадки побачать екранізації кращі, ніж ті, які довелося бачити нам.

— Є таке поняття, як «булгаковський Київ». Щось від нього лишилося?

— У російського письменника Олександра Гріна є таке оповідання — «Акварель». Там розповідається про старого, який зі своєю старою живе в бідній хатинці на березі моря. Його уявлення про світ дуже бідні. Всі його інтереси крутяться довкола найпростіших побутових потреб, про якусь там любов годі й казати. Живуть собі й живуть. Але одного разу поруч з цією хатинкою з’явився художник, розклав своє знаряддя і почав малювати. Старому стало цікаво, що саме він малює, але він не наважився підійти і подивитися. Але сталося так, що згодом він потрапив у місто і побачив акварель, намальовану художником, на виставці. Біля малюнку юрмилися люди, з цікавістю дивилися, милувалися, сперечалися. Старий зазирнув і побачив, що на акварелі зображена його стара хатинка на березі моря. Він страшенно здивувався: виходить, його житло — отже, і його життя — комусь цікаве, в ньому є щось привабливе для людей, є якийсь зміст. І ця подія змінила його ставлення до звичних речей: виникло шанування до самого себе і до старої, яка живе у цій намальованій хатинці, і до хатинки, і до світу довкола. Я нагадав вам це оповідання, щоб пояснити своє уявлення про те, що є булгаковський Київ. Справа не в тому, щоб називати так міські об’єкти, пов’язані з життям письменника чи згадувані в його творах. Булгаковський Київ для киянина, та й, мабуть, не тільки для нього — це ота акварель, зазирнувши в яку, людина змінює уявлення про культурну цінність і власного життя, і власних уявлень, і міста, де він перебуває. Тобто для мене це скоріше ідеологічне й духовне поняття, аніж конкретне топографічне. Хоча й того я не заперечую.

— Що, на вашу думку, загрожує цьому місту — як поняттю і як цілком матеріальній місцині?

— Поняттю «булгаковський Київ» як явищу інтелектуальному і духовному може загрожувати тільки час, здатний послабити цікавість до художника і його не твору, а створіння, сказати б. Що ж до булгаковського Києва як поняття топографічного, реально-об’єктного, то воно майже втрачене через не в останню чергу нерозумну, хижацьку забудову міста. Мене ображає і дивує цей спосіб забудови, і я бачу в ньому не тільки замах на такий собі булгаковський Київ, а й на Київ як на поняття історично-культурне. Я ображений тим, що на місце хижаків соціалістичних, які псували і ганьбили Київ у свій спосіб, прийшли хижаки капіталістичні, які в свій ані трохи не кращий спосіб роблять те ж саме.

— Чи є така риса Києва, яку не вдасться знищити ані старим, ані новітнім варварам?

— Цікаво ви ставите запитання... Я б не міг назвати таку рису у сфері реальній, об’єктній. А в сфері духовній мені видається такою рисою, що не піддається знищенню, уявлення про Київ як про найдавніще і найуславленіше місто нашої землі, про Київ як про джерело християнства на цій землі, про Київ як про вічне місто — не те, яке, за уявленням стародавніх римлян, існувало завжди, а про таке, яке існуватиме завжди.

— Хочеться завершити нашу розмову так само, як і починали — фільмом. Якщо пофантазувати, спробувати уявити собі фільм про Київ, то якою могла б бути ця картина?

— Розумієте, моє уявлення про Київ настільки об’ємне, що я не можу уявити його вкладеним в один фільм. Мені навіть важко уявити можливість існування такого фільму. Моєї уяви, моєї фантазії для цього, перепрошую, не вистачає. Але я переконаний, що такі фільми з’являтимуться — і, як казав Булгаков, «невідомо, чи буде цьому кінець».

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments