Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж
Станіслав Лем, польський письменник-фантаст

Мирослав СКОРИК: «Моя професія — створювати мелодії»

13 липня видатний маестро, педагог, художній керівник Національної опери України святкуватиме 75-річчя
12 липня, 2013 - 13:56
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
ЗНАКОВИМ ЯВИЩЕМ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ВИЯВИВСЯ НОВАТОРСЬКИЙ БАЛЕТ «ПЕРЕХРЕСТЯ» НА МУЗИКУ ТРЬОХ СКРИПКОВИХ КОНЦЕРТІВ МИРОСЛАВА СКОРИКА / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Якось у Рейнгольда Глієра запитали: що складніше написати — симфонію чи пісню? «Найскладніше створити мелодію, а чи звучатиме вона в симфонії або пісні, то вже інша річ», — відповів композитор.

Будь-який твір Мирослава Скорика зачаровує, насамперед, мелодичним звучанням. Ця особливість музики Мирослава Михайловича єднає всіх — і тих, хто не знає нот, і аматорів, і музикантів-професіоналів. Один із велетнів культури ХХ століття, Дмитро Шостакович після перегляду фільму «Тіні забутих предків», автором музики якого є Скорик, відгукнувся до композитора листом зі словами: «С великим восторгом слушал вашу удивительно прекрасную музыку!»

Найширша гамма образного світу Мирослава Скорика — від щонайтоншої лірики і зухвало веселих сплесків до трагічних та скорботних почуттів — звучить музикою, зверненою до людської душі. «Музику потрібно писати так, щоб люди хотіли її слухати», — переконаний композитор. Його «Карпатський концерт», «Гуцульський триптих», інструментальні концерти, квартети і багато інших творів із захопленням слухають на різних континентах, а його «Мелодія», яка давно стала музичним бестселером, зворушує мільйони людей. Лише один із нещодавніх прикладів: — вражаюча тиша після завершальної інтонації та бурхливі оплески в аудиторії знаменитого Трініті-коледжу в Кембріджі, де вона прозвучала в авторському виконанні та української скрипальки Богдани Півненко.

Відкритість почуттів музики Скорика, яскравий мелодизм і віртуозність особливо виявляються в улюбленому жанрі композитора — інструментальному концерті. Вісім його скрипкових, фортепіанні й віолончельний концерти-симфонії відображають сучасну українську музичну культуру світового рівня. Їх із задоволенням грають провідні оркестри і солісти, серед яких Олег Криса, Марія Чайковська, Микола Сук, Юрій Мазуркевич, Володимир Винницький, Наталя Хома, Богдана Півненко, Назарій Пилатюк, Андрій Бєлов. Скорик не може поскаржитися на неувагу до його творчості з боку виконавців та слухачів.

У свої сімдесят п’ять композитор викликає захват, коли він — елегантний, сивий «метр», у смокінгу з метеликом віртуозно грає на філармонічній сцені свої джазові фортепіанні композиції, а наступного вечора вже стоїть за пультом Національної опери й диригує своєю оперою чи балетом. А перед вечірнім виступом Мирослав Михайлович ще встигає займатися в Національній музичній академії України з композиторами-студентами або провести наукову конференцію на кафедрі історії української музики та музичної фольклористики, яку очолює, чи взяти участь у роботі секретаріату Національної спілки композиторів України, почесним Головою якої він є та обговорити програму наступного міжнародного «КиївМюзікФесту», як очільник його оргкомітету. І знайти ще час для головного свого призначення — творити музику. Все це він скромно називає «працею», а свою професію визначає так: «створювати мелодії».

Духовність та шляхетність закладені в ньому генетично, адже Мирослав Скорик є нащадком старовинних галицьких родів, усі представники яких належали до мистецької, наукової й духовної інтелігенції. Батьківські коріння сягають старовинного козацького роду, сам батько закінчив філософський факультет Віденського університету, був заступником Філарета Колесси у відділі львівської Академії наук. Із боку матері родовід ведуть кілька поколінь священиків. Прадід по материнській лінії, Григорій Савчинський є автором одного з перших віршів, написаного українською мовою. Батько матері, Володимир Охримович — відомий фольклорист та політичний діяч. Тітка, Анна Крушельницька — співачка і професор Львівської консерваторії, а сестра бабусі — легендарна Соломія Крушельницька. Багато років по тому Мирослав Скорик створить присвяту своїй «бабусі Соломії» — балет «Повернення Баттерфляй» про її творчий і життєвий діалог із Дж. Пуччіні.

Атмосфера в родині майбутнього композитора щонайкраще сприяла розвитку його музичного таланту: на домашньому фортепіано музикували мати та її сестра, залишилась у пам’яті й гра сестри Соломії Крушельницької, Анни. Феноменальний слух і мелодичний дар Мирослава помітила саме Соломія Крушельницька. Мов легенда, сприймається розповідь Скорика про те, як шестирічною дитиною він наважився їй зіграти на фортепіано свої мелодії. Але, торкнувшись клавіш, зупинився, обурений фальшивим звучанням. Виявилося, що інструмент був настроєний на півтона нижче від звичного. За порадою Соломії Крушельницької батьки віддали сина до музичної школи-десятирічки. Батько був упевнений, що син обов’язково стане композитором, тому дбайливо збирав і зберігав його перші опуси.

Проте нещадні лещата тодішнього режиму жорстоко понівечили долю всієї родини. Однокласниця Мирослава Т. Коноварт згадувала, як одного шкільного дня його парта виявилася порожньою й діти пошепки їй сказали, що Миросьо з ними більше не буде вчитись, бо їхню родину «вчора забрали». «Нас завантажили в товарні вагони, і ми їхали в жахливих умовах десь майже місяць. Дехто помер дорогою, не витримав нелюдських поневірянь, холоду й голоду», — розповідав композитор в одному з інтерв’ю. Вісім років життя Мирослава минули в сибірських таборах, куди вивезли всю репресовану родину. Але й там він продовжував заняття з музики: його вчителями були теж засланці, серед них навіть учениця С. Рахманінова.

Лише 1955 року 17-річному Мирославу вдалося повернутися до рідного Львова. І тоді розпочалося його стрімке творче зростання: навчання у Львівській консерваторії по класу композиції та паралельно на теоретичному відділенні у відомих музикантів — Станіслава Людкевича, Романа Сімовича, Адама Солтиса, успішне завершення консерваторії кантатою «Весна» на слова Івана Франка, захист дипломної теоретичної роботи, яка згодом стала основою для кандидатської дисертації, вступ до аспірантури Московської консерваторії, яку він закінчив у класі відомого радянського композитора Дмитра Кабалевського.

Починаючи від знакових 1960-х років, ось уже півстоліття українська музична культура щонайтісніше пов’язана з ім’ям Мирослава Скорика. У новаторській партитурі радянської музики він став одним із лідерів напряму, який здобув назву «нова фольклорна хвиля». Нове мислення і творчі пошуки вивели його на музичне перехрестя, де академічні форми, класичні жанри й автентичні традиції, насамперед карпатського фольклору, перетиналися в його творчості з модерними засобами, естрадною музикою та стилістикою джазу, який почав «пробиватися» в радянський молодіжний побут. 1963 року фортепіанна «Бурлеска» Скорика, яка весело поєднала вихор гуцульської коломийки з негритянським джазом, відкрила нову сторінку української музики. Композитор наче кинув виклик поверховому етнографізму, протест проти «шароварів як єдиного напряму мистецьких надбань нації», — як він сам сказав одного разу.

Знаковою для української культури 1960-х стала музика Мирослава Скорика до геніальної кінострічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Саме йому, 25-річному композиторові, режисер довірив озвучити свій твір. «Я вивчав гуцульський фольклор, буквально вбирав усі ритми Карпатського краю», — згадував Скорик. Його музичне полотно стало міфопоетичною симфонією, без якої «Тіні забутих предків» неможливо уявити. Згодом із музики до фільму виник один з найвідоміших творів композитора — «Гуцульський триптих» для симфонічного оркестру.

Є ще один феномен, який, можливо, залишається в тіні новаторських пошуків музики 1960-х: це пісенна творчість Мирослава Михайловича. З його іменем на українську естрадну сцену увірвалися авангардні для неї ритми і жанри, що панували тоді у світі. Старші покоління, мабуть, пам’ятають, якою популярністю користувалися і якого галасу наробили шлягери Скорика — пісня-твіст «Не топчіть конвалій», танго-блюз, фокс-танго «Намалюй мені ніч», «Я тебе почекаю», «Нічне місто» й ін. Виявилося, що українська поезія, галицька пісня-романс і гуцульський фольклор чудово співіснують з ритмами американського рок-н-ролу, халі-галі, танго, босанови! Тоді ж він організував і став керівником першого українського ВІА «Веселі скрипки».

Як і ті українські композитори, котрі сповідували європейський авангард і які «ловили» інформацію на радіохвилях переважно із сусідньої Польщі, Скорик також слухав нову музику по польському радіо, був на сенсаційних концертах у Львові «Блакитного джазу» із Польщі. Захопленню «мейнстрімом» Скорик залишається вірним і донині. У «найсерйозніші» його опуси проникають зухвалі синкопи, блюзові інтонації, ритми танго, а піаністи з великим задоволенням грають його джазово-фольклорні п’єси.

1963 року Мирослав Скорик стає наймолодшим на той час членом Спілки композиторів України, як і наймолодшим педагогом! Коли йому минуло двадцять п’ять років, він почав викладати спочатку у Львівській, а з 1968-го — в Київській консерваторіях. Одним із його перших учнів став Євген Станкович, якого слушно назвати радше колегою: адже Станкович молодший за свого вчителя лише на п’ять років. Газеті «День» Євген Федорович розповів: «Сталося так, що ми, учні Бориса Лятошинського — Освальдас Балакаускас, Вячеслав Лиховид і я після кончини нашого незабутнього вчителя, мали завершувати навчання в інших педагогів. Тоді на кафедрі композиції викладали такі метри, як Андрій Штогаренко, Гліб Таранов, Микола Дремлюга, Анатолій.Коломієць. Мирослав Скорик, який щойно почав працювати в Києві, уже виявив себе дуже гарно такими творами, як партити, «Гуцульський триптих». Він був блискучий професіонал, який отримав чудову музичну освіту. І студенти це добре відчували. Для нас, учнів Лятошинського, було дуже важливо і те, що Скорик прекрасно знав, що відбувається в сучасній світовій музиці. Адже в класі Бориса Миколайовича ми вже були добре обізнані з її новими напрямами. Тому ми, його вихованці, віддали перевагу молодому, талановитому професіоналові, який представляв сучасну музику.

Мирослав Скорик уособлював те, що для мене, особисто, було ближче: він очолював один з провідних напрямів, відомої як «нова фольклорна хвиля». У тодішній радянській музиці розквітнув яскравий букет, який представляв російську, вірменську, грузинську, узбецьку, естонську, латиську, литовську національні музики. І напрям цей, який тоді офіційно підтримувався, виявився дуже перспективним, оскільки показував розмаїття і багатство національних культур. В Україні його лідером став Мирослав Скорик. Згодом цей напрям продовжили Віталій Губаренко, Валентин Бібик, Олег Кива, Леся Дичко, багато інших талановитих композиторів. Він існував поряд з так званим європейським авангардом, який в українській музиці представляли Валентин Сильвестров, Ігор Блажков, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Станіслав Крутіков, Володимир Загорцев. Ми знали один одного, відвідували музичні зібрання, обмінюючись інформацією, своїми творами. Ще одна, як на мене, дуже важлива риса Скорика-педагога — притаманна йому толерантність, повага до творчої особистості. Маючи колосальний багаж знань і професійних навичок, він не тисне на свого учня. Це дуже важливо для такої делікатної справи, як виховання молодого композитора».

Можливо саме тому, кожен із надзвичайно талановитих вихованців Мирослава Скорика зміг стати неповторною творчою постаттю — Освальд Балакаускас, Іван Карабиць, Олег Кива, Ярослав Верещагін, Володимир Зубицький, Ганна Гаврилець, Віктор Степурко, Олександр Козаренко, Богдана Фроляк, і цей ряд можна продовжувати... Композиторську педагогіку Мирослав Михайлович успішно поєднує з вихованням майбутніх спеціалістів у галузі історії української музики й народної творчості.

Напередодні ювілею композитора в Національній опері відбулася прем’єра його нової оркестровки — увертюри до «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Мирослав Михайлович розповів, що в наступному сезоні опера звучатиме в його редакцій та оркестровці. «Оригінал вступу до опери, — уточнив композитор, — містить лише 16 тактів. Увертюру написано В. Йоришем, котрому належала редакція та інструментовка твору. Я написав нову увертюру, в основі якої провідні мелодії опери. Не знаю, як слухачі сприймуть оновлений зразок національної класики, але я намагався надати музичній партитурі сучасного звучання».

Це вже далеко не перша спроба «втручання» Скорика в національний оперний репертуар. На сцені Національної опери, музичним керівником якого він є, відбулася постановка «Наталки Полтавки» Миколи Лисенка в його оркестровому оздобленні. Професіональна увага до класичної спадщини, повернення з небуття зразків національного надбання Скорик вважає важливою частиною своєї діяльності. Саме він розшифрував Львівську лютневу табулятуру — унікальний нотний рукопис ХVІ ст., який містить зразки італійської, французької, польської, німецької та англійської музики. Завдяки його редагуванню, в національну музичну культуру повернулась «Юнацька симфонія» М. Лисенка, оркестрована і завершена опера «На русалчин Великдень» М. Леонтовича, відредагована та оркестрована опера «Купало» А. Вахнянина. А знамениті скрипкові каприси Н. Паганіні Скорик перетворив на сучасний симфонічний твір, який згодом став балетом «Каприси», що з успіхом іде в Національній опері. Знаковим явищем сучасної української культури виявився новаторський балет «Перехрестя» на музику його трьох скрипкових концертів. Один із провідних світових балетмейстерів Раду Поклітару і створений ним «Київ модерн-балет» та відомий сценограф Олександр Друганов розкрили мовою жесту, танцю, сценографії кожну інтонацію музики Скорика, неповторність краси її мелодій та образів.

Ще один подарунок зробив композитор до свого ювілею. Щойно у Львові відомими українськими піаністами Оксаною Рапітою, Мирославом Драганом, Йєжі Єрмінем і самим автором записано CD і DVD, де звучать його джазові п’єси й джазові парафрази на твори Бетховена та Шопена.

Леся ОЛІЙНИК, мистецтвознавець
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments