Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Модний маніфест від Олега Скрипки

Лідер «ВВ» — про мислення екологічними категоріями, європейськість і добрий смак
20 березня, 2009 - 00:00

У Олега Скрипки і «Дня» своя історія спілкування і співпраці тривалістю майже п’ять років. 18 червня 2004 року на шпальтах газети вийшов розлогий анонс про цікавий проект лідера «ВВ» — етнофестиваль «Країна мрій». А за місяць — розповідь про сам фест (у дві подачі!).

В історії відомі непоодинокі приклади, коли у складні непевні часи прогресивні однодумці гуртуються, створюючи власні середовища. Так було й у нашому випадку. Задовго до «помаранчевих» подій кожен (тоді — окремо) готував контекст для змін. Без нього не буває основи для політичних і суспільних реформ. Олег записував нові альбоми, гастролював, організовував вечорниці, запроваджуючи моду на етно. Ми ж започаткували серію «Бібліотека газети «День», у книгах якої почали відкривати Україну Incognita. Аж поки не перетнулися і не зрозуміли, що наші ініціативи суголосні, а отже, треба об’єднувати зусилля.

Днями Олег Скрипка навідався у редакцію з новою пропозицією — виступити основним інформаційним партнером фестивалю «Країна мрій», що цьогоріч матиме екологічний акцент.

— Олеже, на вашу думку, українське суспільство, зокрема українські музиканти, готові розпочати мислити екологічними категоріями?

— Цілком. Просто потрібно, аби «Країна мрій» і «День» виступили каталізаторами цього процесу. Та ж мода на етнічне вбрання, запропонована на наших вечорницях, з часом викликала резонанс у суспільстві.

Всі ми добре знаємо, що засмічено Дніпровські пагорби, пагорби Андріївського узвозу... Зрештою, все довкола Києва. Та й не тільки. Приїжджаєш у Карпати — й вони забруднені. Я був здивований, що насмічено навіть у місцинах вглибині гір, куди без провідника не так легко добратися. Те ж на Полтавщині, куди навідуюсь до родичів.

Ми плануємо провести три акції в Києві: прибирання Голосіївського лісу, якогось водоймища та пагорбів Андріївського узвозу. Ми хочемо оголосити клич Україною — приєднуватися до нас, взявшись за прибирання на місцях. «Країна мрій» пропонує це робити зі співами й танцями. Той музичний гурт, який відгукнеться на наш заклик і виявить найстараннішу соціальну позицію, буде запрошено на фестиваль. А щоб визначити переможця, до розгляду прийматимемо відео.

— Як ви вважаєте, тієї маси людей, що обирає цінності, пропаговані «Країною мрій», побільшало?

— Мені хотілося б сказати, що таких людей — більшість. Утім, на жаль, їх — меншість. Але ця меншість дуже якісна. Найвідданіші активісти етнічного руху — студенти. Вони відкриті до співпраці, їх як волонтерів активно залучаємо до співпраці. Очевидно, оця молодь і ми з вами з колись, можна сказати, маргиналів перетворюємося на український мейнстрім.

— На першому фестивалі «Рок-Січ», що проводився на Трухановому острові в Києві, ви сказали, що виступаєте за музику вільних людей. Маєте на увазі те покоління, що приєднується до наших з вами ініціатив?

— Я б не казав тут про покоління. Думаю, у кожній генерації знайдеться якийсь відсоток вільних людей. Не так давно читав про те, що деякі молоді українці, які не застали радянщину, із неприхованим задоволенням носять футболки з портретом Леніна (може, вважають, що це — модно?), танцюють під ремікси Юрія Антонова і називають гривні рублями... А є дядьки у віці, чия більша частина життя пройшла за Радянського Союзу, але вони цю систему не сприйняли й внутрішньо залишилися вільними.

— Десь до 2004 року ви доволі жорстко висловлювалися про те, що в Україні тотально панує масова культура, тобто попса. Навіть були причетні до створення Клубу естетичної непокори. За ці майже п’ять років багато змінилося? Також цікаво почути вашу думку щодо стилю подачі того культурного масиву, що відкривається українцям.

— Змінилася сама ситуація в інформаційному просторі. Але я не скажу, що стан речей змінився суттєво або ж у кращий бік. Він просто змінився. Навіть у той прокучмівський час існував потужний інтернет із українським наповненням. На сьогодні він існує теж, але інтернет із антиукраїнським змістом, можна сказати, переважає.

Є окремі ЗМІ, як-от «День», які думають про стилістику верстки, тексту, коли йдеться про те, як краще представити українську культуру. До речі, я нещодавно відкрив для себе журнал «Перець» — розкішне видання. Передплачую його і дарую усім своїм друзям.

— Інакше кажучи, немає системного підходу до популяризації свої культури, представлення власної історії?

— Якщо порівняти Україну з Францією, то остання здобула політичну свободу після Великої французької революції наприкінці ХVIII cтоліття... Крім того, варто брати до уваги психологію українців. Зокрема, ми — інтроверти. Робимо все повільно, зате вправно. Років за десять, коли без емоцій згадуватимемо теперішні часи, усвідомлюватимемо, що то були кроки у правильному напрямку. Ми з вами — люди швидкої реакції й певною мірою страждаємо, що є попереду, а суспільство десь плентається позаду. Насправді тим, хто випереджає свій час, ніколи не було просто. Це як під час поїздки у Париж, куди потрапив із туристичною групою. Ти вже багато чого оглянув, навіть встиг скупитися і хочеш ще подивитися історико-архітектурні пам’ятки, а всі інші із твоєї групи, накупивши банальних дешевих сувенірів, йдуть, розглядаючись на всі боки, ще й їдять вуличні хот-доги... Це таке страждання! Відірватися від групи не можна. А якщо й можна, то ненадовго. Бо ви разом приїхали, разом і повертатиметеся додому. Ми в такій же ситуації. Українське суспільство — неоднорідне. Одні надають перевагу борщу перед фаст-фудом, але слухають ремікси Антонова. Інші — б’ють себе в груди, мовляв, патріоти, а потім згадують про якусь там слов’янську ідею... Одним словом, поволі вчимося бути українцями.

А нам із вами треба створювати своє середовище для спілкування, де почуватитимемося комфортно. І усвідомити свою роль. Отже, орієнтуватися на самих себе або ж на наших однодумців. Бо працюємо на перспективу і вже нині бачимо, який український світ буде завтра.

— І який?

— Це — якісний мікс, зокрема, із «Країни мрій» та розумних, конструктивних, а головне — позитивних статей, надрукованих у вашій газеті.

— Позитив буває різним. Є позитив, який створюєте ви, а є той, який створює «Камеді клаб». Який позитив сьогодні потрібен українцям?

— Усе, що ми робимо, має бути не тільки позитивно, а й якісно. Цієї якості на сьогоднішній день у нашому суспільстві дуже бракує. Особливо якості смаку. Це стосується всього, що ми сприймаємо: архітектури, пісень, кулінарії, телебачення. Усе зроблено ніби непогано, але смак — ніякий. Стара Європа побудована на аристократичному смаку. Будь-яка пісня, яка йде в ефір, не може бути гіршою за певний рівень — лірикою, текстом чи навіть зведеннями.

— Це, власне, і є контекст: кулінарія, архітектура, телебачення. Це те, що тримає планку суспільства. Хто або що в Україні утримує цю планку?

— У нас недарма зараз відбувається потяг до традицій, тому що в них — концентрат смаку. Люди, які займаються народним одягом, розповідають, що народна вишиванка до 1960-х років була однією, а потім якість як відрізало. Смак зник — у візерунках, у пропорціях, у кольорі. Авангард суспільства недарма звертається до традицій. Там ми можемо вчитися. Тому треба добре вивчити свою культурну традицію і орієнтуватися на людей, які стоять в авангарді культурного суспільства. Окрім несмаку, ми маємо також проблему недовіри до виконавця. Багато чого хорошого ми просто не бачимо і не помічаємо, тому що звикли, що все в нас робиться неякісно. Кожен сам собі гетьман у своєму культурному просторі. До того ж, ми не вміємо кооперуватися. І політики тут дають нам прекрасне свідчення цього.

— Між іншим, про політичну кар’єру (як ваші колеги-музиканти) ніколи не думали?

— Це стандартне запитання. По-перше, вони мені не колеги. А по-друге, на сьогодні очевидно, що займатися політикою і крутитися в мутній водичці — це синоніми. Можливостей для іншої політики зараз немає.

— Українські вечорниці в Парижі та Осло — це, можна сказати, культурна експансія на Захід. Амбітні плани. Як пройшли вечорниці? Якою була ваша публіка? Ми говорили про вашу місію формування позитивного іміджу України в Росії. А Європа? Чи до снаги ця місія окремим письменникам, художникам, науковцям? Чи все-таки для цього потрібна державна підтримка? Адже Україна — одна з небагатьох європейських держав, які не мають своїх культурних інститутів у Європі та світі.

— Українські вечорниці за підтримки держави могли б бути в тисячу разів потужнішими та гучнішими. Не в сенсі якості, а в сенсі резонансу. З іншого боку, в Україні століттями накопичувався нереалізований куль турний потенціал. Коли ти організовуєш подібні події, ти цей потенціал вивільняєш, і він вистрілює, як стиснута пружина. Іноземці, які бувають на вечорницях, йдуть звідти шокованими. Передусім — тому що (і це вже інше питання) західний світ втрачає енергію. Там усе побудовано, все красиво, все можна робити, люди всі розумні... Але енергії для того, щоб щось створювати, не вистачає. Цю енергію можна здобувати на подібних культурних заходах. Коли збираються українці та є всі умови, аби провести захід класно, публіка сама цей захід створює своєю енергією. Роками все це накопичувалося, а потім ми цю мушлю відкрили і побачили перлину. Усі перлини зараз можна скласти в дуже красиве намисто. Але самотужки я цього не зроблю. Наступні вечорниці ми плануємо організувати в Москві на день народження Гоголя — 1 квітня. У московському клубі «Гоголь». Нас вперше потужно підтримує українське посольство — це перші серйозні кроки до співпраці з державою. Дуже позитивний дзвіночок.

— Чи ідентифікують іноземці, які стають гостями вечорниць, українські коди як європейські?

— Вони швидше сприймають це як суперекзотику. Світ вже не поділяється на Схід і Захід, бо весь Схід уже на Заході. Європейці дуже люблять арабські, індійські, африканські вечірки. Маю такий приклад: мені довелося побувати на виставі у Норвегії, яка анонсувалася як сучасні танці. Виявилося, що це норвежки, які танцюють танець живота. Це вже частина норвезької культури. А українська культура не є частиною західної. Тому для європейців наші вечорниці значно екзотичніші за африканські чи таїландські. Коли українська музика для них буде так само звичною, як балканська, тоді ми будемо в європейському контексті. Особисто я почуваюся абсолютно європейською людиною.

— А як ви взагалі себе позиціонуєте? Ви передусім музикант? Громадський діяч? Режисер? Вас можна побачити на концерті в андеграудному клубі, а потім — у шоу «Танці з зірками»...

— Я — актор, я виконую різні ролі. Так, у мені є й андеграундна частина, але після концертів я не залишаюся в тому андерграунді на все життя. Або якщо я беру участь у гламурному проекті, то буду решту життя слухати попсу. Так само, якщо я люблю етніку, то не ходитиму все життя в постолах.

— Чи буде французька відповідь на українські вечорниці на Монмартрі?

— Має бути. Ми планували вклинитися у Французьку весну. На жаль, цього не вийшло. Отже, у мене є два плани: перенести захід на інший термін або зробити цей проект у іншому вигляді. Це може бути серія французьких вечірок.

— А «Рок-Січ»?

— Там ситуація така сама: або відбудеться восени, або наступного року.

— І так само з Фестивалем героїчної пісні?..

— Аналогічно. Знаєте, у мене є схильність фонтанувати ідеями і втілювати їх у життя, але продовжувати їх потім складно. Почекаємо кращих часів. Або чекатимемо, допоки суспільство запропонує мені можливості для організації подібних проектів.

— Якою буде програма московських вечорниць?

— Вона вже напрацьована і, можна сказати, перевірена. Це буде «Ле Гранд Оркестр», я як діджей і етнотрансовий гурт «Чоботи з бугая». У такому складі ми були в Парижі, в Дніпропетровську, у Львові.

— Чим зараз займається ВВ?

— Ми засвоюємо віртуальний простір. Зараз CD-диски починають відходити на другий план. Люди користуються інтернетом і скачують музику через мережу. Це актуально і дуже практично — презентувати свої музичні твори в інтернеті. У світі це вже поширена практика. Ми дуже довго плекали пісню «Ладо», знімали кліп і вперше в нашій практиці презентували її в інтернеті. І не помилилися. Бо для музиканта не так важливо, щоб пісня продавалася чи була в ротації, основне — щоб вона дійшла до слухача. Так ми будемо презентувати й інші пісні. Поки не наберемо достатньо композицій для альбому. Можливо, за рік-два. Зараз вже є кілька записаних пісень. Зокрема, наша версію Гімну України.

— Через Фестиваль героїчної пісні ви звертаєтеся не лише до культурної традиції, а й до історичної. Чому? Що хочете донести?

— А культурна традиція не існує без історії. Якщо ми вважаємо себе людьми культурними, ми не можемо не знати своєї історії. Можливо, саме тому й маємо мовні проблеми, етичні непорозуміння між людьми. Історія або не озвучена, або перекручена. Коли ти базуєшся на хибній історії, поводишся неадекватно. Тому й маємо неадекватне суспільство. Знання — це духовне здоров’я. І якщо ти знаєш, що відбувалося в історії України протягом останніх ста років, то розумієш і сьогоднішню політику.

— Від питань історії до сьогодення. Маємо запитання стосовно Євробачення. Так і не зрозуміло, хотіли ВВ брати в конкурсі участь чи ні?

— Я розглянув ситуацію і зрозумів, що для ВВ участь у Євробаченні неможлива через багато причин. Заявку на нашу участь подала агенція, з якою ми працювали. Мене на той момент не було в Києві. А коли повернувся, то зрозумів, що це неможливо. Зокрема, через причини технічні та матеріальні. Вміти співати і бути геніальним — цього недостатньо.

— Але формат Євробачення влаштовує ВВ?

— На сьогоднішній день бачу, що не влаштовує. Всі ці скандали...

— Не так давно на одному з найбільш рейтингових вітчизняних телеканалів демонструвався новий проект Святослава Вакарчука. Це — вдала ідея. А у вас немає наміру домовитися з котримсь із популярних каналів щодо трансляції «Країни мрій» або тих же вечорниць?

— Я про це постійно веду мову.

— І що кажуть?

— Неформат. Але цьогоріч є всі шанси працювати з телебаченням.

— Підсумовуючи нашу розмову і ваші теперішні та майбутні ініціативи, який модний маніфест ви б проголосили для українців? Що сьогодні модно?

— Модно бути позитивним. Культурним — що означає знати історію, культуру і мову своєї країни. Модно бути екологічним, етнічним. Модно читати газету «День». І не курити.

Розмовляли Лариса ІВШИНА, Маша ТОМАК, Надія ТИСЯЧНА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments