Влада спирається на всіх, хто живе в брехні.
Вацлав Гавел, чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст, дев'ятий та останній президент Чехословаччини та перший президент Чехії

Монітор як дзеркало душі

Новий формат: глядач на сцені, а за спинами акторів порожня театральна зала
8 серпня, 2018 - 11:12
ФОТО ІРИНИ РОГАВИ

Одеський український театр ім. В. Василька закрив сезон резонансною прем’єрою «Вона його любила». Цю виставу поставив київський режисер Стас Жирков.

Нагадаємо, в жовтні минулого року в Одеському театрі ім. В. Василька змінилося керівництво. Посаду директора-художнього керівника обійняла Юлія Пивоварова — насамперед досвідчений менеджер і, як вбачається, далекоглядний стратег.

Те, що на український театр у найближчому майбутньому чекають зміни — зрозуміло навіть укритим мохом ретроградам. Буквально протягом останніх 5—7 років виросло нове покоління режисерів, акторів, драматургів, що говорять іншою сценічною мовою і про інше.

Запрошення Стаса Жиркова й обрання п’єси Андрія Іванова «З училища» — це своєрідний маніфест керівника театру Юлії Пивоварової. Прагнення до того, що театр має бути різним, якщо хоче жити в своєму часі та спілкуватися одним арґо зі своїми глядачами.

На класику ніхто не зазіхає — навесні відбулася гучна прем’єра гоголівського «Одруження» одного з найперспективніших режисерів до 30-ти Івана Уривського. Вистава «Вона його любила» малює стартову лінію для актуального мистецтва — іронічного, жорсткого, критичного щодо дійсності і самого себе.

Вистава грається у форматі «глядач на сцені» — за спинами акторів порожня театральна зала напівприкрита чорним квадратом стіни, стіл, стільці. Лише контури деяких предметів і примарні межі сценічного майданчика підсвічуються інфернальними холодними світлодіодами.

У цьому переважно чорному просторі й існують герої, яких підгледіли та підслухали в самій Одесі та ближніх районних центрах: гопниця-малолітка Таня, її «петеушний» педагог-хіпстер Сергій і пристрасно в неї закоханий зек Костя, що відсидів за вбивство «на ґрунті ревнощів». У їхній компанії — наркоман-мажор Славик, безнадійно запійний батько Тані та маніакально дбайлива мама Сергія.

Ніколи не перегортали книгу-альманах «Жлобологія», видану 2013 року Антіном Мухарським? Дуже раджу. Там, напевно, знайдете портрети персонажів «Вона його любила» у виконанні Семесюка, Волязловського, Манна, Коляди та інших чудових художників, що зобразили мешканців запльованих підворіть, відвідувачів нудотних забігайлівок, клієнтів поліцейських дільниць.

Але режисер, хоч і наряджає гопницю Таню в куртку «Адідас», усе ж грає з прикметами стилю субкультури. Тут усі нарочито гламурні, підкреслено художні, навіть зек, що сміливо розриває на грудях майку та глумливо демонструє м’язи. Такі «фотофільтри», що не ретушуються, потрібні в постановці для артикуляції простої, але важливої думки: це театр — і все тут несправжнє. Все, окрім ваших роздумів на задану тему.

Із розкладки героїв зрозуміло, що намічається фігура «трикутник», у якій Таня пристрасно полюбить Сергія, але Костя буде проти родинної ідилії. І у виставі все так, та не так. П’єса писалася Андрієм Івановим і Стасом Жирковим у рамках білоруської драматургічної лабораторії — тому «момент режисури» закладений у самому тексті. Тому в драмі всі звичні шаблонно-серіальні схеми вивернули навиворіт. Недаремно Таня час від часу розповідає казку про Принцесу, Лицаря та Дракона. Ось тільки і лицар — не лицар тут, і дракон — ні за що не вгадаєте хто! І вбивство станеться у фіналі. Але хто стане жертвою, і який убивця справжній?

Стас Жирков примушує глядачів стати співучасниками. Час від часу при згадці про Facebook герої впритул дивляться на публіку, підказуючи очевидну асоціацію: глядачі і є тим оскаженілим натовпом фоловерів, що несамовито лайкають не лише зворушливих котиків, а й найогидніші сюжети насильства. Або ось навіть стрим інтимної близькості, який Сергій злив у мережу, щоб круті хлопці-мажори його взяли до свого закритого клубу. А Таня про все дізналася.

Із багатьох їдких інвектив вистави, які прагнуть у наші карикатурні мрії, ця фейсбук-аналогія, мабуть, найбільш жовчна. «Кожен любить — як уміє» — своєрідний девіз вистави, який по-різному повторюють усі герої по черзі, то виправдовуючись, то зриваючись в істерику. Але вочевидь, що ритмічні натискання в соцмережах на бадьоро піднятий вгору палець, ніяк не сприяють отриманню навику саме що любити, а не лайкати. Ми такі заклопотані створенням нашого віртуального життя-вітрини, що виявляємося безпорадними в невіртуальній реальності.

І тут автори роблять ще один кульбіт. Адже вистава — це теж вимисел. Його теж можна зупинити з пульта, як картинку на телеекрані. Стас Жирков так і робить, перериваючи сцену одкровень закоханої пари уїдливими коментарями партнера, мовляв, нічого незрозуміло, навіщо і чому? Після паузи знову продовжується дія, штучність якої щойно й була оприлюднена...

Чому ж залишається вірити? Якщо казка — брехня, та й  вистава — умоглядний конструктор. Мабуть, лише прекрасним акторам — Марині Климовій, Вадимові Головку, Костянтинові Кириленку, Володимирові Романку, Ірині Охотниченко й Ігореві Геращенку. Вони якраз не фальшивлять і не прибріхують. А з вражаючою майстерністю та самовіддачею розповідають історію про своїх героїв і нас із вами, яких би і треба пожаліти, але не жаль.

Ірина ЧУЖИНОВА, театрознавець, Київ — Одеса
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments