Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Муза і крила Олега Лесюка

Відомий діяч українського зарубіжжя постає в іпостасях скульптора, живописця, дизайнера, реставратора, педагога, організатора мистецького життя
23 серпня, 2019 - 12:47

25 серпня минає 60 років відомому українському скульптору, громадсько-культурному діячу українського зарубіжжя, автору численних пам’ятників та меморіальних знаків, що символізують національну історію та українську ідентичність у світі, Голові Української спілки образотворчих мистців в Канаді Олегові Лесюку (м. Торонто).

Темпоритм творчої, суспільно-культурної активності Олега Лесюка (народився у Львові 25 серпня 1959 року) сьогодні вже випереджає оперативність фахових реакцій мистецтвознавців і колег на все, що йому вдається зробити в іпостасях скульптора, живописця, дизайнера, реставратора, педагога, організатора мистецького життя. Нові події, художні образи, формальні ідеї укладаються в нові розвоєві лінії з особливою стрімкістю, часу на озирання назад фактично нема. Між ранніми та сучасними творами мистця дистанція стає дедалі помітнішою (найбільше – в частині методології), але з нею водночас увиразнюється і той генетичний зв’язок, що позначує шлях автора до вершин майстерності, до його нинішнього суспільного статусу. 

У свої шістдесят років Олег Лесюк – знаний мистець та арт-менеджер, теоретик мистецтва, голова Української спілки образотворчих мистців (Торонто, Канада), громадсько-культурний діяч. З його іменем пов’язано чимало вагомих організаційних ініціатив, скерованих до консолідації національних мистецьких сил поза Батьківщиною, з якої приїхав до Канади 1992 року. Син відомого скульптора і педагога, багатолітнього секретаря Львівської організації Спілки художників України Любомира Лесюка, Олег отримав не лише якісний професійний вишкіл, а й родинний духовно-ціннісний орієнтир, який з роками закріпився національним світоглядом. Ранні творчі навики набув у Львівській дитячій художній школі (1970-1974), опісля навчався у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (1975-1981). Через рік розпочав педагогічну діяльність у Львівському коледжі прикладного мистецтва ім. І. Труша, в якому до 1992 року викладав базові фахові дисципліни (живопис, скульптуру, композицію).

ОЛЕГ ЛЕСЮК. КОНФРОНТАЦІЯ

РОЗБУДОВА ІНДИВІДУАЛЬНОЇ МЕТОДОЛОГІЇ

У вимірі індивідуального професійного становлення і розвитку ранній період творчості Олега Лесюка мав загальні системні прикмети фахової школи, притаманної саме Львову як репрезентанту європейської мистецької освіти з ужитковим ухилом. Академічні стандарти синтезованої пластичної форми були успадковані від передвоєнних поколінь мистців-модерністів. Студентські роки Олега припали на час гострих ідеологічних перепон. Совєтська влада в Україні скеровувала «творчий процес» до підпорядкування ідейній доктрині політичного режиму. Поняття традиції зводилося до цитатності вибраних естетичних елементів з великого духовно-культурного комплексу, з акцентом на народність як імітатора нового «соціалістичного раю» в СРСР. Втручання тоталітарної влади в програми навчання у закладах спеціалізованої мистецької освіти супроводжувалися засудженням «ворожих впливів буржуазного націоналізму та космополітизму». Поза тим частина професорів Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва в цей брежнєвський період історії, сповнений державного цинізму, намагалася утримати критерії вільного творчого пошуку на рівні методології, зокрема – в частині предмету основ композиції, в якому були збалансовані українські етнокультурні джерела та концептуальні знахідки світового модернізму. Олег Лесюк, виховна вертикаль якого була закладена родинною генетикою, ставав прибічником саме цієї методології. Тоді, в другій половині 1970-х років, це проявлялося на рівні засвоєння формальної мови, здатності до пластичного узагальнення прямих рефлексій від розмаїтих натурних прототипів, натомість в 1980-х це вже закріплювалося в трактуванні внутрішньо інспірованих тем («Старий Беркут», «Дума про кобзаря» та ін.).

У цьому «пункті перетину» суспільного та особистісного якраз і позначилася важлива творча риса мистця, яка дала йому широку свободу в проявленні своєї місії. Реалістична парадигма, як початковий етап академічного вишколу, а також данина своїм педагогам, найперше – батькові, визначила специфіку його ранніх скульптурних творів. На початку індивідуального шляху Олег Лесюк – як практик і як педагог – повинен був пройти стадію вироблення та формального закріплення власної манери ліпки. Спільні роботи з батьком у галузі монументальної скульптури (насамперед пам’ятник Т. Шевченкові у Жидачеві, 1992), а також пам’ятник «Соборна Україна» у с. Братківці Стрийського району (1992), дали змогу молодому авторові «визволитися» з-під певних стереотипів пластичного трактування художнього образу. Навіть при близьких дистанціях до еталонних рішень монументальних об’єктів з недавніх часів тоталітаризму вироблялася вже нова парадигма формотворення, в основі якої – збірність етнонаціональних рис в еквівалентах естетики.

Ця властивість форми не одразу проявилася як результат націленої дії самого мистця. На зламі 1980-1990-х років образотворче мистецтво в Україні ще не могло звільнитися від цілої низки стандартів «монументальної пропаганди», які були частиною загальних (хоча й не кожному видимих) процесів культурного підпорядкування Москві. Декларування нової хвилі в пошуках «національного стилю» у мистецьких середовищах Львова, Києва, Одеси, Харкова, Ужгорода, Тернополя теж не завжди закріплювалося системною роботою концептуального рівня. Зовнішні атрибути (тема, актуалізація «національного стилю» шляхом стилізації під народний примітив, неовізантинізм чи необароко) нерідко підміняли суть праці над структурно-образними аспектами пластичної форми. Олег Лесюк долав інерцію здобування швидкого успіху шляхом догоди новим суспільним настроям. Його зусилля були скеровані до розбудови індивідуальної методології, в якій кожна трансформація мистецького образу повинна була бути інспірованою новою якістю духу і свідомості. Реальні зрушення такого мислення проявилися дещо пізніше, хоча навіть у ранньому канадському періоді його творчості стратегія реалізму розвивалася паралельно до неосимволістської лінії в розмаїтих концептуальних модифікаціях.

ОЛЕГ ЛЕСЮК. КРИЛА ЛЮБОВІ

КОНСОЛІДАЦІЯ ТВОРЧОЇ ВОЛІ НА БІЛЬШ ЗНАЧИМІ ГОРИЗОНТИ ТВОРЧОСТІ

Перше десятиліття у Канаді (від 1992 року) стало для Олега Лесюка часом для інвентаризації своїх фахових можливостей. Адаптуючись до нового мистецького середовища, вивчаючи норми творчої комунікації в умовах активних міжкультурних взаємодій, художник перебудовував весь комплекс запитів і пріоритетів. Національний ціннісний вектор не перешкоджав йому в освоєнні новітніх концепцій візуального мистецтва, безпосередньо пов’язаних з гнучким ринком естетичних ідей, соціального прагматизму, а також динамічного розвитку технологій. Отримання замовлень від приватних осіб або громадських (чи навіть державних) інституцій вимагало перерозподілу  внутрішніх сил. Нова якість професійних досвідів чекала його на всіх творчих напрямах – у монументальній скульптурі, станковій пластиці, в дизайнерських розробках, роботах з реставрації об’єктів архітектурної спадщини, малярстві і графіці. 1993 року він стає членом Спілки скульпторів Канади, а також Української спілки образотворчих мистців (УСОМ), водночас залишаючись членом Національної спілки художників України. 1994 року відбулася його персональна виставка у Канадсько-Українській Мистецькій Фундації. Упродовж 1996-1998 років Олег Лесюк був залучений Шкільною радою м. Торонто до реалізації програми мистецького розвитку молоді в статусі інструктора зі скульптури. У 1999-2001-х роках він уже сам ініціює творчі симпозіуми скульптури в матеріалі дерева у м. Міссісага (Онтаріо), повернувшись до відкладених «на потім» формальних експериментів. Будучи куратором численних виставкових проектів, мистець консолідував свою творчу волю на більш значимі горизонти творчості. 

Таким чином, мобілізацією творчих та психоемоційних якостей Олег Лесюк розпочав своє успішне входження в духовно-культурний простір Канади. Уже на рівні хронології подій 1990-х років можна було переконатися, що мистець відкликався на кожну чергову нагоду випробувати свої фахові можливості в маловідомих йому соціокультурних реаліях. Не дивно, що в жанрово-видовому спектрі його творчості на той час домінували меморіальні таблиці, декоративна пластика для громадських інтер’єрів, паркова скульптура і навіть розпис декоративного панно для готелю. За формальними особливостями ці твори мали перехідний характер, як це виразно проявилося, приміром, у меморіальній таблиці знаним громадсько-культурним діячам українського зарубіжжя, засновникам Канадсько-Української Мистецької Фундації (КУМФ) Ярославі та Михайлові Шафранюкам (1994). Композиція цього твору мала класичну архітектонічну будову, з акцентом на ретельно опрацьовані портретні риси кожної особи. Реалістична мова пластики сповна відповідала меморіально-інформативній функції таблиці. У наступних роботах цього жанру Олег Лесюк, зберігаючи дисципліну компонування, вносив зміни в структуру смислового наповнення, змінюючи співвідношення між зоною портретної ідентифікації особи та уточнювальною атрибутикою. Зазнавала змін і сама пластична мова –  набувала більш узагальнюючого характеру. Меморіальна таблиця композитору Богдану Весоловському у Стрию (2012) та Патріарху УАПЦ Мстиславу у Львові (2012-2013) найкраще візуалізують концептуальні поправки формально-аналітичного мислення автора.

Розширення діяльнісного поля Олега Лесюка в Канаді відбувалося синхронно з освоєнням ним нового життєвого простору як в українських, так і в полікультурних спільнотах Торонто та інших великих міст. Мистець дедалі впевненіше інтегрувався в суспільно-культурне життя емігрантів з України, перебираючи на себе різного роду доручення та повноваження. Відтак зростала довіра до нього як першокласного фахівця в скульптурі, монументально-декоративному мистецтві – автора, що любить працювати в синтезі різних спеціальностей. Його творча майстерня в Торонто наповнена розмаїтими інструментами для багатопрофільних робіт, а також численними ескізами, моделями пам’ятників та архітектонічних форм – прообразів майбутніх монументальних праць.

ОЛЕГ ЛЕСЮК. МЕМОРІАЛЬНА ТАБЛИЦЯ ПАТРІЯРХУ МСТИСЛАВУ У ЛЬВОВІ. 2013

СИНКРЕТИЧНІСТЬ

Від середини 1990-х розрізняти творчі дисципліни, в яких реалізує свій талант Олег Лесюк, стає доволі складно, оскільки синхронно він працював і в скульптурі, і в дизайні, і в реставрації, і в станковому малярстві чи графіці. Окрема частка цих робіт спричинена отриманими замовленнями від приватних осіб або громадських організацій, інша інспірована внутрішніми емоційними або естетичними подразниками. В такій взаємодоповнюючій моториці не лише шліфувалася професійна майстерність автора, а й розбудовувався духово-ціннісний вектор його дальшого поступу.

Інституційний профіль імені Олега Лесюка визначився уже в 2000-х роках, коли українська інтелектуальна еліта Торонто обрала його чільником Української спілки образотворчих мистців (від 14 вересня 2007 року і по сьогодні), а також членом КУМФ, Конгресу Українців Канади та деяких інших громадських об’єднань. Допоміжні громадські обов’язки скріпили його синкретичне мислення, давши імпульс для кількох цікавих концептуальних розробок. Сукупність тем, якими мистець займався в своїх різних – творчих і громадських – іпостасях, вивела його на ключові символи та алегорії з універсальною естетичною природою. Від Шевченка до образів сучасників, духового імперативу і «всесвітньої туги» українського емігранта – все вмістилося у його філософію форми. Так народився і вдосконалювався мотив вирію журавлів, трансформований ще від відомих поетичних фраз Богдана Лепкого «Чуєш, брате мій…». Олег Лесюк знайшов різні композиційно-пластичні модифікації цієї зрозумілої й дорогої кожному українцеві теми. Відповідну ідею можна побачити в станковій версії барельєфу, далі з розвитком на архітектуру, а відтак і в тривимірній конструкції круглої скульптури. Від середини 1990-х років і до початку 2010-х ця ідея не лише зазнавала концептуальних уточнень, а й набувала рафінованості знаку-логотипу заходів з відзначень 120-ліття перших поселень українців у Канаді (2011). Рельєфна версія цієї пластичної розробки була теж визнана офіційним мистецьким атрибутом для Парламенту Канади, Амбасади України в Оттаві, в адміністраціях Міських Рад великих канадських міст.

Кожен скульптор, що працює в повноті жанрово-видової системи, чимало зусиль докладає до синхронізації формальної мови станкових і монументальних форм. Цей процес має свої перепони, оскільки кожна з цих ділянок має свої «рамки творчої свободи». У станковій скульптурі допускається більше імпровізації, в монументах, меморіальній пластиці, пам’ятних таблицях не можна обійти смаків або вимог замовника. Попри те, при співпраці з архітектором визначаються умови взаємодії скульптурного твору з відкритим простором. Від цього залежить і коефіцієнт ефективності впливу монументального (меморіального) твору на настрій і свідомість реципієнта. До того ж постає проблема існуючих канонів (в окремих випадках – класичних), порушення яких можуть мати фатальні наслідки навіть для найбільш успішної формотворчої ідеї. Всі ці аспекти довелося враховувати й Олегові Лесюку в досить стрімкій динаміці подій, появи нових викликів і нових можливостей. Базову роль для успіху в основних творчих спеціалізаціях відігравало його концептуальне мислення, яке забезпечувало координацію його питомих фахових здібностей на вершинах авторського світогляду.

Зважаючи на те, що успішна реалізація великих творчих замовлень була можливою завдяки постійній ангажованості його аналітичного і синтетичного мислення, новації в станковій пластиці мали фундаментальне значення. Саме в цьому, найбільш інтимному, сегменті індивідуальної свободи вирішальну роль відігравала екзистенція. Завдяки їй і розростався обшир метафоричної та метафізичної субстанцій – поля сміливих пластично-образних експериментів. В одному з інтерв’ю Олег Лесюк зазначив, що найбільш близькими йому постатями мистецтва минулого були А. Бурдель, О. Архипенко та І. Мештрович, а в числі улюблених хобі він назвав музику й театр. «Сліди» цих інспірацій насправді відстежуються в окремих рисах авторського стилю ліпки, однак лише ними не можна пояснити тих внутрішніх станів, які виводили автора на ті чи інші образні рішення. Такі його композиції, як «Муза», «Мрія», «Крила любові», «Пробудження», «Сім’я», чи «Схід сонця», «Різдвяна гра» та інші, є досить відмінними за естетичною природою, маючи широкий спектр асоціативного розкриття ліричних тем.

Окрема група станкових композицій Олега Лесюка («Люди Хвилі», «Балада про кобзаря», «Пієта», «Земля» та інші) були певними стадіями розвитку авторських формально-образних ідей ще з раннього періоду творчості, натомість у його станкових скульптурах 2000-2010-х років зазнають змін самі принципи об’ємно-просторового вирішення алегоричних тем. Мистець дедалі частіше комбінує різні матеріали, домагається більшої гостроти в режисурі композиційних елементів. Це найкраще проявляється у творі з характерною назвою «Конфронтація», а також зовсім новаторської будови «Дощ у горах», «Блакитна риба», «Генезис», «Розіп’ятий хліб» (пам’яті жертв Голодомору в Україні), «Розстріляна пісня» та інші.

Синтетичність образного-алегоричного мислення Олега Лесюка, властива для низки станкових творів, скріпилася його громадянською, національною свідомістю. Це дало йому змогу інтегрувати оригінальні формальні ідеї у великі форми. Зрозуміло, що скульптурні жанри пам’ятників чи меморіальних знаків вимагали щораз нових підходів, з етапами ескізування, перевірки технічних прийомів, вдосконалення самої методики ліпки. Звикаючи до активного ритму творчого та соціокультурного життя, не відмовляючись від чергових громадських зобов’язань, Олег Лесюк прогресував і по лінії мистецьких практик, крок за кроком збагачуючи інтелектуальний ландшафт Канади своїми творами. Деякі з них отримали значний резонанс у широких культурних колах. Це, зокрема, статуя Богородиці для парку Храму святих Мучеників у м. Мідланд, скульптури для Китайського Католицького Храму Всіх Святих у м. Міссісага, золочення Бібліотеки Парламенту Канади в Оттаві, пам’ятник Т. Шевченку для м. Квебек, скульптурна композиція «Пам'ять Нації» біля Храму св. Йосифа УГКЦ у м. Оквілл (2017). Його авторства пам’ятник до 100-ліття українського поселення в м. Рочестер (США, 2005) був визнаний найкращим пам’ятником року у Північній Америці, а меморіальна бронзова скульптура «Ангел» (2002) була обрана як одна з кращих відповідного жанру творів канадських мистців.

Крім фахових Олег Лесюк має чимало відзнак від державних і громадських інституцій Канади. Це додає йому мотивації до дальшої організаційної праці як багатолітнього Голови Української спілки образотворчих мистців, члена Канадсько-Української Мистецької Фундації, Світової ради культури Світового Конгресу Українців, Національної мистецької ради при Конгресі Українців Канади. Натомість мистецька практика надалі домінує у розкладах кожного дня, у невеликій творчій робітні в Торонто, а також в Галереї КУМФ, де ніколи не стишується українське слово і не вичерпується наснаженість різних поколінь українців у величальній праці в ім’я Батьківщини.

Роман ЯЦІВ, проректор з наукової роботи Львівської національної академії мистецтв. Фото надані автором
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ