Мистецький амбасадор України

Ці акції вже перетворилися на традиційні, адже вп’яте на батьківщину найстатуснішого міжнародного фестивалю сучасної музики в світі «Варшавська осінь», до Польщі приїздять українські композитори і виконавці на запрошення польсько-українського диригента, композитора і продюсера Романа Реваковича.

Сформувати програму будь-якого музичного фестивалю не менша відповідальність, ознака смаку, чуття, вміння вловити баланс концептуальний і контекстний, побачити тенденції й виокремити тренди. І це певною мірою складніше, ніж у кіно з різних причин. Академічна музика — спочатку сприймається як щось елітарне і сформувати програму фестивалю так, щоб його публікою стали не лише його учасники, а й глядачі, вловити правильний контекст — доволі складне завдання. Тому розмови про фестивальні кризи великих музичних фестивалів, зокрема оперних, лунають усе частіше. Проте в кожного фесту має бути своя зовнішня і внутрішня мета. І десь посередині вони мають зійтись. Це, ніби прописні істини, але в наш час і особливо в Україні вистачає фестивалів із солідною історією, але лише з зовнішньою складовою — через це вони сприймаються концептуально «розмитими». Але часи диктують інший підхід і все більше в глядача, навіть непрофесійного, виграють контексти.

«Дні», зорганізовані фундацією Pro Musica Viva в особі Романа Реваковича, можливо, не такий масштабний фестиваль, щоб проводити такі далекосяжні паралелі. Проте саме цей фестиваль має яскраво виражене контекстне підґрунтя. Таке, наприклад, як у мультидисциплінарного Bouquet Kyiv Stage, де головне ядро — музика. Пан Роман цього року задумався над тим, щоб робити свій фестиваль щорічним, а не з такими великими перервами, як раніше, вперто намагаючись доповнити польський публічний культурний простір українською музикою, яка практично не існує в цьому контексті — як сучасна, так і минулих часів. Фестиваль 2019 року дає на це всі підстави, адже більш вибудуваної, продуманої, позбавленої поспішних і поверхових рішень програми, — я давно не чула. Висока культура, енциклопедична музична освіченість ініціатора і головної рушійної його сили Реваковича поставили цей фестиваль у особистому рейтингу на перші місця саме в плані контенту і контексту, практичних висновків і естетичної насолоди, отримання в стислі терміни — широкої і вельми повної картини сучасних тенденцій в українській музиці від Станковича і Сильвестрова, Щербакова і Шумейка, Ківи і Фроляк, і до молодих колег. Три концерти, наповнені музикою українських композиторів різних поколінь, були віртуозно співставленні з музикою Лютославського — теж різних періодів творчості, адже підзаголовок фесту і його тема «Вітольд Лютославський і музика українська». Так сталося вперше за всі роки проведення фестивалю: українську музику помістили в дуже потужний контекст і тим самим дали відчути її більш широко, за допомогою паралелей, асоціацій, зразків, — її самодостатність і достойне місце.

Перший концерт фестивалю — «Скрипковий речиталь» відбувся в концертній залі Музичного університету Фридерика Шопена. Логічно почали з молодих композиторів — стипендіатів Gaude Polonia. Роман Ревакович запросив вісім композиторів на презентацію власних творів у Варшаву. Скрипаль Андрій Павлов та піаніст і композитор Богдан Кривопуст надзвичайно емоційно, яскраво, об’ємно й ефектно представили нову програмну музику. Кожен твір, а разом з ним і композитор засяяли, як діаманти в гідній оправі. Це теж відмінна риса цього форуму: виконавцями запрошуються найкращі музиканти, що мають бездоганну культуру музикування. Адже дуже важливо всі ці нові композиторські техніки, штучні і гармонійні ефекти, неоромантичний мелодізм, динамічну образність, пошуки мелодій і навіть «кольорову» музику, — відчути, пропустити через себе й інтерпретувати ясно, зрозуміло з донесенням усіх нюансів, смислів і підтекстів, які закладав композитор. Богдана Фроляк, Золтан Алмаші, Євген Петриченко, Андрій Мерхель, Олександр Шимко, Богдан Сегін, Олена Ільницька, Богдан Кривопуст — кожен окремо і всі разом у виконанні Павлова і Кривопуста пролунали в еталонному виконанні. До речі, всі твори вже видані «Музичною Україною» в співпраці з Польським Інститутом у Києві й доступні для виконання.

Концертна студія Польського радіо імені Вітольда Лютославського — зал із фантастичною акустикою, — предмет білих заздрощів, — прийняв другий концерт фестивалю — «Вокальний речиталь». Розпочали з народної «Ой глибокий колодязю». І одразу, на тлі подій, що в цей час розгорталися в Україні і теж були пов’язані з однією народною піснею, потягнуло зазирнути в програмку. Там, як і очікувалося, не було жодної української інституції. А польські — Національний Центр культури, уряд міста Варшави та багато ін. підтримують, виявляється, просування української культури в Європі — Польщі. Може тому, в цивілізованій країні такі хайпи, як от зараз, у нас з нацхорами та піснями не трапляються? Може, краще оті мільйони (соцмережові та ін. зусилля) витратити на просування української музики/мистецтва без «шароварно-радянсько-95-квартального» забарвлення? Ось вам приклад інтелігентної, але ж потужної за своїм рівнем і креативом ініціативи, яка вже вп’яте відбувається у Варшаві без жодної участі нашої держави. Може, завдяки цьому скандалу щось-таки «зміниться в консерваторії», як казав Жванецький?! Може, досить Реваковичам та багатьом іншим нашим співвітчизникам самотужки «за свої» та за гроші держав, у яких вони живуть просувати Україну як бренд? Може, не завжди для цього потрібна гігантоманія на кшталт славнозвісного хору, а можна камерним концертом перевернути свідомість, уявлення (і душу) іноземців про українську музику, пісні, сучасних композиторів і виконавців. Зрештою, про Україну й українців.

Над всім цим, усупереч волі і музиці, я розмірковувала, поки бездоганне мецо-сопрано красивої і талановитої Оксани Нікітюк не залунало в піснях Валентина Сильвестрова на сл. Івана Франка, Станіслава Тельнюка, Омара Хайяма. З цим голосом душа, як і багатьох слухачів у той день понеслася далеко від земного. Потім у виконанні віртуозного піаніста Дмитра Таванця пролунали дві мазурки Сильвестрова, присвячені хазяїну фестивалю Реваковичу. Навіть з цього вишуканого музичного портрету нашого геніального композитора можна було скласти уяву, і про особистість пана Романа, і про фестиваль. Чого, наприклад, вартує його ідея поєднати вокальну музику польського класика Лютославського і живого українського класика Сильвестрова в одному концерті? Адже він завершився дитячими піснями Лютославського на сл. Юліана Тувіма, які так само чарівно виконала Оксана Нікітюк у супроводі Дмитра Таванця — в даному випадку, делікатного концертмейстера. Апофеозом програми стала рання соната для ф-но Лютославського 1934 року, написана для самого себе композитором (він був віртуозним піаністом) під впливом Стравінського та французьких композиторів: велика, виткана, немов з мережева, в бездоганній інтерпретації Таванця, що продемонстрував у складному для виконання творі і конструктивну логіку форми, і легкість, витонченість звучання, і ритмічну виразність, і ясність мелодичного малюнку. Геніально придумана програма другого концерту фестивалю була виконана з легким подихом, імпресіоністично, по-осінньому тихо і ніжно.

Завершився фестиваль не менш успішним концертом за чималої присутності поляків, які відкривали для себе камерну музику видатних композиторів нашого часу, старшого покоління, народжених у 40-х та 50-х роках — Володимира Шумейка, Ігоря Щербакова, Олега Ківи та Євгена Станковича. В залі з взірцевою акустикою лунав райський голос Оксани Нікітюк, Дмитро Таванець вражав, у залежності від твору, то витонченим, то потужним звуком, у альтистки Катерини Супрун чудово вдалося solo в Aria Passione II Ігоря Щербакова, а сам Маестро — Роман Ревакович за диригентським пультом був в ударі, тож «Київська Камерата» під його батутою лунала прекрасно.

Музика композиторів цього покоління, що пролунала в програмі, спираючись на музичну традицію попередніх епох, відрізняється певною еклектикою, сміливим симбіозом композиторських технік, проте на перший план виводить красу і прозорість звучання, а також філософські сенси і глибинні смисли.

Так, Intermezzo diatonico Володимира Шумейка, вочевидь, тональна музика з народною, пісенною, інструментальною основою відсилає асоціаціями до епохи бароко.

Камерна симфонія № 3 Aria Passione II Ігоря Щербакова для альта та камерного оркестру базується на цитаті «Пристрастей» Баха, що коментують події Євангелія. Це глибоко інтимна і разом з тим космічна, всеосяжна музика, діалог сьогодення і минулого та, разом з тим, позачасового, де альт — стає головним героєм, а починається твір тривожними, повною драматизму і передчуття трагедії ходою віолончелей та контрабасів, що символізують кроки Христа на Голгофу...

Не менш драматична камерна симфонія № 10 (DICTUM №2) для фортепіано та оркестру Євгена Станковича органічно поєднала елементи поеми, сонати, симфонії. В цьому творі ми почули іншого Дмитра Таванця, але все з тим же його фірмовим глибоким розумінням piano і паузи, наповненим звуком, бездоганним відчуттям ансамблю. Він немов об’єднав навколо себе окремі епізоди твору, що складалися з картин різних емоційних, контрастних станів.

Нарешті, Камерна симфонія для голосу та камерного оркестру до слів Тараса Шевченка Олега Ківи, побудована і ніби вирощена з традицій української фольклорної музики, знов явила слухачам чудесну Оксану Нікітюк.

Фінальна програма була філігранно співставлена зі знаменитим твором Вітольда Лютославського — «Траурною музикою». Це була перша спроба композитора досягти нових композиційних засобів після відходу від неокласично-фольклорного стилю (певною мірою вимушеного політичною ситуацією 1956-го р.) Лютославський тут експериментував, поєднуючи вільно трактовану техніку додекафонії з ідеєю канону й досягнув надзвичайної цілісності задуму. Лютославський присвятив твір пам’яті Бели Бартока. Фестиваль цим твором вшанував пам’ять жертв російської агресії на Донбасі.