Щоб любити — треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити.
Василь Сухомлинський, український педагог, публіцист, письменник, поет

Мистецтво жити і творити

Миколі Рапаю — 90!
12 грудня, 2018 - 16:52
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

13 грудня видатний скульптор відзначає ювілей. З Миколою Павловичем ми познайомилися шість років тому, коли я прийшла до нього в майстерню брати інтерв’ю — і ми разом проклали «Маршрут Рапая» («День» №229, 14.12.2012). Відтоді часто бувала у нього, і кожна зустріч дарувала рідкісну радість — бачити і слухати дивовижну людину.

«Я ВІДПОЧИВАЮ В МАЙСТЕРНІ»

Дивує багато що. Одного дня Микола Павлович заспівав... мені по телефону арію Фауста. А якось зайшла мова про Кончу-Заспу. «Так, це чудові місця, мої друзі там кожне літо відпочивають у санаторії». — «А ви?» — «Навіщо? Я відпочиваю в майстерні».

Щоразу, коли приходжу, бачу на столі олівці, аркуш паперу. Микола Павлович малює. Навесні — конвалії, іриси і бузок, влітку — троянди й піони, восени — хризантеми і яблука. Поруч — десяток вже готових робіт. І завжди — розкрита книжка. Імена авторів змінювалися — Плутарх, Геродот, Лукіан, Тацит, Светоній, Фукідід. І раптом виникали невідомі мені сучасні новинки. Про книжку Лосєва «Платон. Арістотель» сказав: «Прочитав із насолодою». І познайомив мене з Бетховеном — героєм роману Еріка-Еммануеля Шмітта. Пам’ятаю його розповіді про Стародавню Грецію, Шекспіра, Нерона. І про природу свого дитинства — як вони із друзями пасли і об’їжджали коней в цілинному степу, а в небі дзвенів жайворонок.

А скільки було історій про подорожі: Західна Україна й Угорщина, Грузія і Узбекистан, Австрія та Ізраїль. Про те, що в Гобустані, поряд із стародавніми наскельними малюнками стоїть камінь і латинським написом, залишеним у I столітті римським легіоном. А у Ферапонтовому монастирі вони з друзями дивилися на фрески Діонісія і побачили вічність.

Майстер скульптури, автор серії пастелей на євангельські сюжети «Пошук істини», знавець світової поезії, музики, історії, Микола Павлович володіє мистецтвом створювати невидиме, але цілком реальне поле світлих енергій творчості й добра.

Як людина стає скульптором? Загалом він мріяв — художником. І юний Коля Рапай 1947 року приїхав із рідного села Новоукраїнка, що на Кубані, до Одеси, тому що знав — там є Художнє училище. Але не знав, що вступні іспити вже скінчилися, а секретар сказала: «Приїжджай через рік».  Але втрутився випадок чи доля — до приймальні увійшов директор. Розпитав хлопця і запропонував піти на відділення скульптури, де ще були місця...

Сьогодні роботи Миколи Павловича одухотворюють Київ, хвилюють і гріють. Це пам’ятники Лесю Курбасу, Анатолію Солов’яненку, Михайлу Булгакову, Сержу Лифарю (в Академії танцю), меморіальні дошки Олександру Вертинському, Борису Пастернаку, Максиміліану Волошину, Сергію Параджанову, Лесю Курбасу, Михайлу Гришку, Олегу Антонову, Миколі Стражеско. Все життя створював скульптурні портрети близьких друзів, і в його дивовижній галереї — Данило Лідер, Сергій Параджанов, Георгій Якутович, Сергій Данченко, Дмитро Затонський, Георгій Товстоногов, Сергій Юрський, Лариса Кадочникова, Людмила Сморгачова, Людмила Скирда, Олександр Шалімов, Валерій Борзов, і це неповний перелік славетних імен.

За словами легендарного сценографа Данила Лідера, «Коли Рапай зробив мій портрет, я зрозумів, що він мене відкрив для мене: так все достовірно і прекрасно. Поступово я зрозумів, що він сам — особистість магічна». Магію випромінюють створені ним образи Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Вільяма Шекспіра і Вольфганга Амадея Моцарта.

У розмові з «Днем» Микола Рапай розповів про батьків, друзів пригоди, книжки і про свою мрію.


ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«КУДРЯВСЬКА ВІА ДЕЛЬ КОРНО»

— Миколо Павловичу, чи правда те, що ви служили «міністром таємної республіки»?

— Так, це була приголомшлива гра. Я закінчив Художній інститут, і ми з дружиною мешкали на вул. Кудрявській: приватний будинок стоїть над обривом, а попереду — велика гора. Це місце спрадавна називалося Великий Кудрявець. Юрій та Ася Якутовичі нам надали кімнатку і прописали. І ми вигадали Кудрявську республіку Віа Дель Корно (назву взяли із книжки Васко Пратоліні «Повість про бідних закоханих»). Юрій Якутович — президент, Ася — пані президентова, я був міністром оборони, Оля — міністром з національностей (дружина Ольга Рапай-Маркіш (1929—2012 рр.) — скульптор-кераміст, творець дивовижного світу скульптури малих форм. — О.С.). Графік Сашко Губарев мешкав унизу і, піднімаючись до нас, з’являвся, наче «чорт із табакерки»: двері відчиняються — постає! Тому він мав прізвисько «Пан Люціус». Він був міністром таємної поліції. Грицько Гавриленко входив до нашої республіки як міністр культури, а Сашко Данченко — міністр без портфеля.

Юрій захистив диплом із книжки Михайла Коцюбинського «Fata Morgana», зробив чудові гравюри, книжку надрукували. Він був надзвичайно талановитою людиною, і далі пішли роботи одна краща, ніж інша. Грицько Гавриленко і Сашко Губарев теж оформляли книжки, віртуозно компонували, в різній техніці. Грицько — совість республіки, індикатор, вирізнявся дуже високою планкою вишуканого смаку (друзі М. Рапая — Георгій Якутович, Григорій Гавриленко, Олександр Губарев, Олександр Данченко — відомі художники-шістдесятники. — О.С.).

— А як відбувалися ваші засідання «кабміну»?

— Весело! Збиралися разом, кожен показував свої роботи, ми захоплювалися, раділи, аплодували або робили зауваження. Саме тоді вийшла книжка французького філософа Роже Гароді «Реалізм без берегів». Ми підхопили ідею реалізму як широкого поняття — адже соцреалізм обмежував значення цього терміну. А Гароді розширив поняття реалізму, включивши туди і Пікассо, і сучасних реалістів. Ми взяли книжку за основу, обговорювали її. І жили високою напругою служіння мистецтву. Осяганням високої майстерності. Жодних поступок — мистецтво і лише мистецтво, решта відмітається.

А коли всі отримали окремі «гнізда», наша республіка розпалася, але ми залишилися однодумцями — до кінця. Багато подорожували разом із Юрієм і Сашком: Вірменія, Україна, Західна Україна, Соловки. Страшенно люблю подорожі, мене завжди вабила далина — побачити, відкрити щось нове.

МАНДРІВНИК, ЧИТАЧ, РЯТУВАЛЬНИК

— Яке найнезвичайніше відкриття зробили?

— Якось узимку я повертався з Одеси додому теплоходом, і ми потрапили у шторм, що перейшов у тайфун. Виявилось, там існує природна аеротруба: турбулентність повітря складається так, що швидкість вітру — приголомшлива. Я стояв, тримаючись за леєр... страшенний вітер, хвилі здіймалися вище за корабель, захльостували, відлітали в небо, а небо злилося з морем. Переді мною було якесь диво, воно було страшне, і водночас дух перехоплювало від захвату, що я це бачу — стихія, гуркіт, пекельне кипіння. Я ледве стримувався, могло змити хвилею, але все одно стояв, аби спостерігати. І раптом матрос вискакує: «Ти чого тут, хлопче, а ну геть звідси! Зараз зірве тебе!». Я вдячний долі, що це побачив і переконався, що я не маю почуття страху.

— А чи доводилося вам ще потрапляти в такі екстремальні ситуації?

— Так, у моєму житті були миті, коли переконуєшся, яка в тебе психіка. На Соловках — ми йшли на Анзерський острів, у баркаса заглухнув мотор, і нас понесло на скелі. У друзів психіка почала здавати: вони страшенно злякалися, зблідли. Голі скелі, шторм, а вода плюс шість градусів. Дві-три хвилини — більше ти не витримаєш у цій воді. Що робити? Господар баркаса весь час смикав шнура. Я кажу: «Спокійно, зараз заведеться». І за три-чотири метри до скель мотор завівся, і ми уздовж стіни вирулили. Якби мотор не завівся, ми загинули б. Але я не боявся.

— Звідки у вас потяг до подорожей?

— Можливо, із книжок. У дитинстві перечитав всю пригодницьку літературу — Майн Рід, Вальтер Скотт, Марк Твен. Наша хуторська школа була у поміщицькому білокам’яному будинку, з  полив’яними печами, і збереглася дивовижна бібліотека. Бібліотекар бачила, що я дуже допитливий, і постійно пропонувала мені книжки. Я був у захваті, читаючи їх, і це зворушувало душу. Розумію, що означає гарна література в дитинстві і в підлітковому віці, як багато вона може дати душі і почуттям на відміну від навколишнього щоденного життя, сірого, монотонного, що не вражає подіями. А тут у книжках ти відкриваєш світ! Надзвичайно вдячний жінці-бібліотекареві, яка мене освічила. Пам’ятаю, як я читав «Подорож на берег Маклая» і мріяв побувати у жарких країнах, марив, уявляв пальми, життя папуасів, рослинність чудову, тваринний світ. Мені страшенно хотілося потрапити до Полінезії. Читаю, а за вікном свистить завірюха, мороз до 40 градусів.


ЕСКІЗ ПАМ’ЯТНИКА ВИДАТНОМУ ТАНЦІВНИКУ І ХОРЕОГРАФУ СЕРЖУ ЛИФАРЮ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

І ось одного дня взимку сильно закрили заслінку в печі, і вся родина вчаділа, окрім мене. Мій тапчан стояв близько до дверей, надходило свіже повітря. Я чомусь прокинувся години о 4-й ранку, гукаю: «Мамо! Тату!» — ніхто не відповідає. Вони вже були без тями. Я зметикував, вискочив напівроздягнений, а поруч була хата маминих батьків, по снігу добіг до них, постукав у вікно, розповів. Дідусь і бабуся швидко витягнули їх на сніг, і вони прийшли до тями.

— Ваше коло читання неймовірно широке — від античних авторів до сучасних бестселерів. Поділіться нещодавніми книжковими враженнями.

— Тиждень тому  вперше прочитав кілька ранніх речей Булгакова: «Вьюга», «Ханский огонь», «Я убил», «Морфий». Дивовижні розповіді — написано просто й виразно. Як досвідчено він починав, буквально з перших кроків це були не проби, а велика література — одразу, назавжди і серйозно. А потім перечитав роман «Майстер і Маргарита» — і було враження, що читаю вперше. Написано так, що жодного рядка не можна пропустити, дивовижні порівняння, хід думок. Як віртуозно Булгаков усе це створював! «Я спостерігаю і правдиво викладаю, мій читачу!», «За мною, мій читачу!» — постійне звернення до читача, геніальний прийом. Його уява вражаюча, він наводить імена авторів минулого, вставляє цитати — надзвичайно начитана людина була, знала античну історію і літературу. Він все збагнув так рано.

МОЦАРТ У КИЄВІ

— Про що ви мрієте?

— Я б хотів встановити в Києві пам’ятник... Моцартові. Це було б благородно — встановити саме в Києві монумент світовому музичному генієві. Ескіз уже готовий, мені він подобається, на мій погляд, там є Моцарт. Це була б камерна скульптура, два метри. Я навіть  місце знайшов, поблизу Філармонії, поки  що це моя таємнця.

— Добре, якщо серед читачів «Дня» знайдуться люди, які хочуть допомогти вашу мрію втілити в реальність.

— Письменник Володимир Кисельов ходив до влади, переконував, що потрібно встановити, не вийшло. Ми з Володею товаришували, а його дуже любив Дмитро Затонський, вони близькі друзі були, обидва фронтовики. Вони із Затонським часто приходили до мене, і це завжди було свято. Юрський мені нещодавно телефонував, каже: «Миколо, пам’ятаєш Затонського?». Я відповідаю: «Так, Серже, яка була людина!». Юрський його обожнював, знав його роботи, вони в мене зустрічалися. Дмитро — дивовижний критик, дарував мені своїх книжки, я читав із захватом його глибокі роздуми про мистецтво, вони мені дуже багато відкривали. Один з американських авторів написав: «В СРСР єдина вільна людина, яка може сказати про літературу все, що думає, це Затонський».

— Не випадково вашу майстерню називали «салон-шинок-сповідальня», куди приходили люди-легенди.

— Дуже багато хто побував тут, сила-силенна друзів, знайомих, приятелів. Розповім не про «легенди». Я завжди ставився до людей апріорі добре, до будь-якої людини. У мене у дворі були знайомі слюсарі, електрики, і вони заходили до мене побалакати. Знали, що тут — світ цікавих людей, і запитували: «А це хто? Він до тебе приходив! Боже, як цікаво!». Для них це був недоступний світ мрій — а тут раптом «і цей був!». І я залюбки їм розповідав. Стосунки між людьми — як нитки життя, і від людини має відходити дуже багато таких ниток. Всі вони живлять людську душу, що більше їх, то краще. А якщо вони обрубуються — людина хиріє. Стає зарозумілою, щось із себе удає — це маячна, кожна людина часто-густо несе в собі багато цікавого. Для мене цікавого. Таке ставлення до людей дуже виручало в житті, вони мене підтримували, вчасно підставляли плече, і я допомагав їм.

ДОПОМАГАТИ СВОЇЙ ДОЛІ

— Що вас радує?

— Усе, окрім сумних речей. Абсолютний оптиміст.

— А ваші батьки теж такими були?

— Мій батько, Павло Семенович, не вмів ні читати, ні писати. Він був великий жартун, іроніст, дуже дотепна людина. Жартував із незворушним виразом обличчя. Усі його поважали, часто приходили гості, збиралися разом за столом. А батько любив жартувати, м’яко, легко, витончено: роздивлявся гостей, посміхаючись, потім відпускав жарт — і всі регочуть. Мені це дуже подобалося, я сам сміявся і чекав, коли він видасть якийсь жарт.

— А мама чого навчила?

— Мама, Євдокія Василівна, теж була не без гумору, але серйозніша. Вона прожила 99 років, при повному розумі, при тямі, до останнього дня сама себе обходила. Я приїхав до мами на її день народження, і в останній вечір вона сказала: «Я рада, синку, що ти не станеш п’яницею». Боялася, тому що — художник. І вночі, уві сні, пішла. Вона була фаталістом, казала: «Долю не об’їдеш».

— А людині що залишається?

— Допомагати своїй долі, радувати її. Робити свою улюблену справу. Ця думка є і в Булгакова — треба робити те, що любиш. Проте у процесі роблення людина може знайти себе. Сам процес роботи робить тебе людиною, у цей час ти живеш повноцінно — це і є процес життя, справжній. Велика річ! Робота — головна мета в житті, інакше людина засохне, згасне. Я переконався в цьому — не лише на собі, але й на інших, спостерігаючи людей. А решта ...

«СМІЯТИСЯ, ДУМАТИ, ЛЮБИТИ.»

Донька Миколи Рапая — Катерина Рапай, художник театру, теж взяла участь у розмові:

— Головне, чого батько навчив мене, це почуття гумору. Він людина дуже весела — знаходить кумедні сторони у всьому, абсолютно не обмежуючи себе жодною тематикою для жартів. Дуже смішно придумував свої варіанти на теми жахливих радянських пісень. Придумував дуже смішні слова, ми реготали. Звісно, що  жодних ідеологічних перешкод не існувало, він просто висміював совкову владу і все, що з нею пов’язане. А це дуже допомагало жити — і виховувало.

Він навчив мене думати — заразив цим процесом. У батька абсолютно розкішна риса: відтоді як він почав мене помічати як людину, почав зі мною спілкуватися. І в цьому спілкуванні, дорослому, серйозному, ніколи не  наголошував на нашій різниці в розумі, у віці, був дуже уважним, чуйним, дуже налаштованим на мене. Я розуміла, що йому до вподоби, коли я намагаюся про щось думати, головне, аби цей процес не завмирав. Якщо говорити глобально, він навчив мене жити. Навчив врівноваженості, спокою, яким він був сповнений. Батько завжди був і залишається моїм найближчим другом.

Скільки я себе пам’ятаю, в домі у нас завжди звучала чудова класична, симфонічна і оперна музика, гарні голоси і гарні арії — а батько все це дуже любить. Музика залишилася для мене найважливішою стороною життя. А онук — наше «фамільне вухо» і музика концентрувалося в моєму дитяті (онук Миколи Рапая — Давид Ордовський, флейтист, випускник Нью-Йоркської консерваторії. — О.С.).

І звісно, любов до мистецтва, починаючи з античної скульптури, яку батько обожнює. Навчив мене сприймати скульптуру, і мені здається, я її відчуваю і розумію досить серйозно саме завдяки батькові. Я спостерігала його роботу, бачила, як він робить свої речі. Це дуже важливо — ставлення до мистецтва як до чогось значущого, якщо не найголовнішого, в сприйнятті світу загалом.

Мої батьки ніколи не були чванливими. «Ми творчі люди, моя творчість», — жахливо звучить для тих, хто власне цим займається. Художники завжди називалися художниками, але те, чим вони займалися, завжди називалося — робота. І робота цілком щира, до кінця, до глибини, до знемоги, з високими планками вимогливості до себе. Це було у всій команді чудових шістдесятників республіки Віа Дель Корно. Я пам’ятаю «засідання кабінету міністрів» з розмовами, веселощами і співом українських пісень хором. Усе це було дивовижно. Вважаю, що мала абсолютно неймовірне, чарівне дитинство. Навколо мене були найкращі люди, які могли бути в цьому місті.

«День» вітає Миколу Павловича з днем народження. Бажаємо міцного здоров’я, щастя, творчого натхнення і щоб всі плани здійснювалися!

Ольга САВИЦЬКА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ