Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

На гостину до Iвана Миколайчука

На Буковині відзначили 77-ту річницю від Дня народження видатного кіномитця
19 червня, 2018 - 10:45

Була в Івана Миколайчука мрія — об’єднати Україну та українців. Накрити столи з наїдками та питвом празниковим, щоби утворився такий собі святковий ланцюг — від Києва до Чорториї, буковинського села, де народився і виріс майбутній артист і режисер. Почасти ця мрія зреалізувалася: щороку доволі численна команда кінематографістів виїздить з Києва до Буковини, аби разом із земляками митця відзначити його День народження. Цьогоріч традиція продовжилась...

НАРОДУ ПРАВДИ СИЛА

Буковина — край особливої естетики. Тут Миколайчук — свій, він геній цього місця, він народний герой і прояв народного духа. Не те, що в Києві, скажімо. Там він радше є уособленням кіно для обраних, для втаємничених. Символ екранного мистецтва, що — видається іноді, з одчаю, —  красивою легендою про часи, коли креативність українців в кінокультурі знову, після Довженка і Кавалерідзе, вибухнула на цілий світ. І потому згасла. Для широких глядацьких мас. Для високого начальства, яке переконане (ніколи, звісно, у тому не зізнаються, боронь Боже): ніякого народу в Україні давно вже немає. Є керований через ЗМІ електорат, якому можна втюхівать будь що, будь-яку полову. Раніше комуністичну, тепер необуржуйську. І ведеться на те народ, ой ведеться.

Одначе ж не в той день, коли відзначається День народження Івана Миколайчука. У селі з містичною назвою Чортория. Побіля Черемошу, побіля недалеких Карпатських гір. Колись режисер і педагог Віктор Іларіонович Івченко привів за руку свого студента Миколайчука, аби того спробували на головну роль у «Тінях забутих предків». Вірив він у свого учня, виходить так. За легендою Сергій Параджанов підморгнув оператору Юрію Іллєнку: ну, зніми вже, хай так, тільки без плівки, навіщо витрачатись на студента? Попросили зіграти епізод, коли герої картини, Іван та Палагна, святкують Різдво. Уже за кілька хвилин потому Іллєнко зрозумів: перед ними стоїть не студент, не актор, а сам Іван Палійчук. Бо ж він був звідти, з Карпат. Він не зображував імітаційно, що хреститься стуленою пучкою, — він справді молився, він справді у ті миті звертався до Бога. Для фільму це стало, може, найпринциповішим моментом — в кадрі з’явився не просто актор, а мешканець от сього прикарпатського космосу, зітканий з того ж незвичайного матеріалу.

Як тільки кінематографісти ступили на Чорторийський грунт — одразу побачили і відчули отой самий матеріал. Тут кожна хата — витвір мистецтва. І кожна людина — на диво красива, убрана в одяг, створений власними руками. І пісні, і музика — так само у повному суголоссі з навколишньою природою. Ось народний оркестр награє, із Глинниці. Той самий, що грав у «Білому птасі з чорною ознакою». А побіля хати, в якій народився і виріс Іван Миколайчук (тепер це музей), відтворюються епізоди із того ж «Білого птаха...» — весілля, його обряд, його краса. Серед глядачів — дружина Миколайчукова, Марія Євгенівна, Марічка. Як сумно дивиться вона на молодих артистів... Напевно що пригадуючи той день, коли вона пішла за Івана. Якого немає на цім білім світі ось уже замало не 31 рік.

Поруч меморіальної садиби красивий дім, в якому живе Іванів брат, Юрій. Той самий, що — знов-таки  про той самий фільм — зіграв роль Богдана Дзвонаря у «Білому птасі...». Іван і тут був його братом, на ймення Петро. Після того були ще пропозиції зніматись, але Юрій на те не пристав: повернувся до звичного життя...

«ІВАНЕ, ЩО ТИ ТАМ РОБИШ У ТОМУ КИЄВІ?»

Тут мені пригадалася оповідка самого Івана Васильовича. Колись почув од нього... Приїхав додому, у хату Чорторийську, аж батько запитує: «Іване, а що ти там робиш у тому Києві? — Як що? Граю! — Що граєш, то знаю. А де працюєш?».

Для людини, що існує на кону життя, не зовсім зрозумілою є професійна віддаленість від того самого життя. Хочеш грати — то грай собі, але ж навіщо відділяти сцену чи знімальний майданчик від життєвого часопростору? Одначе ж феномен Івана Миколайчука у тому й полягає, що він не виокремлював своє мистецтво, воно для нього було продовженням життєвих реалій.


ПОЧЕСНОЮ ГОСТЕЮ ФЕСТИВАЛЮ БУЛА ВІДОМА СПІВАЧКА, АКТРИСА, ВДОВА ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА — МАРІЧКА (ЛІВОРУЧ)

Аж тут пізнаю серед присутніх на святі Іванну Миколайчук, сестру Іванову. У заміжжі — Матіос. Вона в чорному убранні, дізнаюсь: її чоловік трагічно загинув рік тому... Боже мій, скільки випробувань  ще буде послано цій родині? Одначе ж професійна допитливість перемагає, починаю розпитувати Іванну про те, як сталося, що вона ще школяркою зіграла одну із головних ролей у фільмі Артура Войтецького «Тронка» (1971 рік, за романом Олеся Гончара). А все просто: ніяк не знаходилась виконавиця ролі юної Тоні й Іван Миколайчук запропонував режисерові поглянути на свою сестру. Поглянув і — погодився.

— Це ж ви ще у школі навчалися? — запитую. — А в якому класі?

— Перейшла у восьмий. Власне, я боялась і не хотіла зніматись. Але мені сказали, що коли погоджусь — не буду складати екзамени за сьомий клас. Там була математика, я так не любила її. Тому погодилась...

— Вас потім ще запрошували в кіно?

— Запрошували. Артур Войтецький навіть на свій курс і інституті...

— Так він набирав майбутніх режисерів.

— Режисерів.

— І ви не пішли.

— Не пішла.

— Заміж вийшла? Скільки вам років було?

— Вісімнадцять.

— Ваш чоловік — Матіос. Він не родич письменниці Марії Матіос?

— Ні, хіба що якісь дуже далекі...

Отак і сталося: тільки Іван не тільки прийшов в кіно, а й залишився в ньому. Інші обрали кіно — театр самого життя.

КРИЗА ЖАНРУ?

У фіналі свята, уже в Чернівцях, відбувся круглий стіл, за участю гостей, кінематографістів із Києва. Обговорили підсумки свята «Іванова переберія» (переберія — так називають у Буковині одне з новорічних свят; себто день народження кваліфікується як особистісний новий рік).

Обговорення вийшло доволі бурхливим. Передусім констатували: свято — річ хороша, але пора вже щось і міняти. Бо забагато формалізму, забагато повторів. Навіть у Чорториї, де люди збираються без найменшого спонукання, де Миколайчук — безсумнівний герой, все одно формалізм надто помітний. У тому числі стосовно гостей кінематографістів, яких надто лімітують у часі перебування. А їм же хочеться не тільки в меморіальному обряді взяти участь, а й поспілкуватися із чорторийцями, більше подивитись і познайомитись з людьми...

Говорили й про те, що треба порятувати Чернівецький обласний кінопрокат, надто багато підстав стверджувати, що його хочуть знищити. Як це вже сталося в абсолютній більшості інших областей України. Директор кінопрокату Людмила Калінкауцька — нині в.о. директора, оскільки у декого з чиновної спільноти до неї «серйозні претензії». До прикладу, на сесії облради один із чиновників дорікав їй у тому, що — не повірите — у них в приміщенні червоні штори (мовляв, всупереч процесу декомунізації) і переглядовий зал збережено, той самий, де ще «комуняки» дивилися фільми. Насправді мотиви є зовсім іншими — земелька і сяке-таке майно, яке хочеться прибрати до рук. А без власного кінопрокату (нині запроваджується і така інституція, як кінокомісії, які є мотором розвитку кіно в регіонах) українські фільми часто-густо опиняються за межами кінотеатральної сфери. 

Говорили і про Національну кіностудію імені Олександра Довженка. Цьогоріч їй минає 90 літ, а стан її просто плачевний — саме таким був месидж Олеся Янчука, генерального директора студії і голови Національної спілки кінематографістів України. Парадоксальна ситуація: студія державна, але держава ніяк не бажає надати кошти на її модернізацію.

Немає коштів? У нас люблять розводитись на цю тему: держава, мовляв, бідна. А чому ж бідна? А тому, що немає політичної волі до змін. Кінематограф не фінансувався за часів Кучми і Ющенка, у підсумку це стало однією з причин відходу Криму і частини Донбасу. Тепер фільмовиробництво фінансується, одначе ставка робиться на маленькі приватні компанії. Вони мають бути, звичайно, та коли хочете отримати кіноіндустрію, треба створити бодай один потужний виробничий комплекс...

Словом, погостювали ми в Івана Миколайчука, спасибі йому!

Сергій ТРИМБАЧ, Київ — Чернівці, фото Сергія МАРЧЕНКА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments