«Нагорода наближається до культурних реалій», – експерт

Нагадаємо, лауреатами Шевченківської премії цього року стали: поет Юрій Буряк — за книгу поезій «Не мертве море», художник Микола Компанець — за мистецький цикл «Земля моїх батьків» та ілюстрації до творів Миколи Гоголя, письменник Костянтин Москалець — за книгу літературної критики та есеїстики «Сполохи», а також актор Петро Панчук — за втілення образу Тараса Шевченка на вітчизняній театральній сцені. В трьох номінаціях («Публіцистика і журналістика», «Музичне мистецтво» та «Концертно-виконавське мистецтво») кандидати не набрали необхідної кількості голосів.

«З Петром Панчуком я працював над образом Шевченка в Черкаському академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка, — розповідає режисер і продюсер Сергій Проскурня. — Петро — актор і особистість кришталевої чесності й чистоти. Мені здається сьогоднішня його нагорода більше потрібна самій премії ім. Шевченка. Теж саме можна сказати про інших лауреатів. Це свідчить про те, що відзнака справді наближається до людей, наближається до культурних реалій — сходить «піна» т. зв. «офіційного» мистецтва, змінюється канон. Процедура висунення цього року пройшла, на мою думку, доволі органічно».

Голова Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченк, поет Борис Олійник розказав «Дню»:  «Було багато дискусій, протилежних оцінок. Тим не менше, склад переможців цього року, на мою думку — справді високоякісний. Це люди, які працюють в мистецтві не один рік. Перемогли ті, хто справді працював, а не говорив про себе. Non multa, sed multum (лат. «Справа не в кількості, а в якості»). Звичайно, результатом задоволені не всі, але упередженості і змови в рішеннях Комітету не шукайте, адже голосування — закриті»...

(Грошовий еквівалент Шевченківської премії становить 240 тисяч гривень.)

«День»  вітає переможців і пропонує читачам ближче познайомитись з трьома цьогорічними лауреатами — Юрієм Буряком, Костянтином Москальцем і Петром Панчуком.

Юрій БУРЯК: «Експериментую в поезії, щоб уникнути літературної стагнації»

Юрій Григорович є представником літературного покоління «вісімдесятників», відомий український поет, експериментатор-модерніст, майстер художнього слова, якому належить авторство низки поетичних збірок, а саме: «Струми», «Брук», «Tabula rasa», «Оріль», «Амальгама», «Коло навколо», «Не мертве море» та інші.

Він лауреат багатьох літературних і мистецьких премій, зокрема, імені Павла Усенка, Івана Огієнка, Євгена Плужника, Володимира Сосюри, Дмитра Нитченка, Бориса Нечерди.

Юрію Буряку належать переклади давньобулгарського епосу Кул-Галі «Легенда про Юсуфа», Шамсі Башту «Легенда про доньку Шана», польських класицистів Станіслава Трембецького та Яна Бровінського, поезії Федора Тютчева, Бориса Пастернака, Осипа Мандельштама, Езри Паунда, Константіноса Кавафіса, Йосипа Бродського, сучасних англійських поетів, зокрема Фіони Семпсон.

Збірка поезій «Не мертве море» Юрія Буряка, отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка 2015 року за напрямком «Література», це дуже філософська і водночас музична книжка, що вражає своєю свіжістю, витонченістю і масштабністю почуттів та проблематики.

— Один із літературних критиків вважає, що у вас поезія — як проза, а проза — як поезія. А як би ви самі охарактеризували ваш стиль письма?

— Це лише зовнішня схожість деяких моїх поетичних текстів до прози і, навпаки, прози до поезії. Гротескіальна «Ентропія», над якою я працюю, може сприйматися саме так. Певен, що можна користуватися п’ятьма-сімома або й десятьма художніми (поетичними) практиками: класичної й ускладненої версифікацій, багатошарового римування, алітераційної поезії, поезії нових форм, якій свого часу віддали данину давньоеллінські поети, такі як Каллімах чи Алкей, або давньоримські — Вергілій чи Горацій. Та й практики всіх часів і народів демонструють чимало прикладів прозопоезії чи поезопрози, як дехто з критиків це називає. Але для Поета це лише та магма, та форма, яка може акумулювати енергію до виходу в поетичну тканину, безвідносно до орієнтації на поціновувачів поезії класичної версифікації. Це — постійний пошук, і неважливо, в яку форму вкладається поетичний зміст. Як казав поет-класик з українським корінням, славетний російський футурист Володимир Маяковський: «Поезія або є, або її немає...»

Щодо експериментальності моєї поезії, то, глибоко переконаний, експериментаторами в українській літературі були не лише Іван Величковський, а й Іван Котляревський і ціла плеяда поетів, «затаврованих» терміном «котляревщина». Великим експериментатором і новатором можна вважати і Тараса Шевченка, який поєднав європейську поетику з поетикою українського фольклору. Будь-яка справжня поезія — експериментальна, бо «гладкопис» і типовість — це ознаки літературної стагнації.

— На відміну від Михайла Семенка, який заради самоутвердження закликав на початку 20-х ігнорувати творчу спадщину Шевченка, ви ніби ведете на сторінках книжки дружній діалог із самим Тарасом Григоровичем, називаючи його символічним ейдосом української культури. Щоправда, у цьому спілкуванні переважає трагічне, а не оптимістичне сприйняття сьогодення. Чому?

—  Михайло Семенко дещо поквапився, закликаючи ігнорувати творчість Тараса Шевченка, хоча сам був автором двох «Кобзариків» і непересічним поетом. Гадаю, що він намагався наслідувати свого російського колегу Володимира Маяковського, який закликав скинути з корабля сучасності творчу спадщину Олександра Пушкіна. І річ не в тім, що творчі завдання і одного, й другого надто різнилися: повторю, на мою думку, Тарас Григорович був ще масштабнішим експериментатором, ніж Михайло Васильович. Це так, якби порівняти гарного композитора Густава Малера з Людвігом ван Бетховеном. Малер — це паралель із Семенком, а Бетховен — із Шевченком. А протиставляти себе комусь, на моє переконання, — це суто футуристичний максималізм і не просто максималізм, а свідома художня провокація, до якої часто вдавалися прибічники Філіппо Марінетті й Габріеле Д’Аннунціо, Станіслава Пшибишевського чи Андре Мальро — великих літературних бешкетників і містифікаторів.

Що ж до трагічного в моєму спілкуванні з Тарасом Григоровичем Шевченком — можливо, ви маєте рацію. Але, вважаю, спілкуватися з генієм треба все життя і, дасть Бог, мені випаде нагода поговорити із Кобзарем про світле, глибоке і оптимістичне...

—  У ліриці, на вашу думку, має існувати обов’язкове табу, чи це суперечить свободі творчості?

— Усе залежить від традиції. Але навіть у народній поетичній стихії, в народнопоетичній творчості є галузі, де порушуються певні табу. Часом це залежить просто від жанру поетичного твору. Згадаймо, скажімо, витоки європейської літератури — давньогрецьку літературу: Анакреонта, лесбійську поетесу Сапфо і школу анакреонтики, де не дуже зважали на табу. Те саме стосується й багатьох пам’яток римської літератури, на кшталт «Сатирикону» Гая Петронія та «Метаморфоз» Луція Апулея. Чимало пам’яток такого характеру, вочевидь, було знищено в часи інквізиції й пізніше  просто через невігластво, яке панувало не одне століття. А якщо говорити про традиції слов’янських або європейських літератур, то не табуйованою була англійська поезія, в якій ці течії представляли славетні Джон Донн, Вільям Шекспір чи Джонатан Свіфт. Звичайно, такі течії були і в уже згадуваній російській поезії. Тому я вважаю, що в ліриці має бути почуття міри. Якщо це висока, духовна поезія традиції платонізму — це одна річ, а якщо це діонісійська жила, пов’язана з традиціями діонісійства й різними фалічними ритуалами наших предків, зокрема наших слов’янських праязичників, — то це інша річ, і вона також має право на існування. І жодним чином не суперечить свободі творчості.

— Які найбільші проблеми сьогодні постають перед вами як перед директором спілчанського видавництва «Український письменник»? Що плануєте нинішнього року випустити з літератури в рамках бюджетної програми «Українська книга»?

— Найбільшою проблемою завжди було фінансування. Бюджетна програма «Українська книга» дає нам можливість виживати. Цього року, як ніколи раніше за часів мого директорства в «Українському письменнику», буде широко представлено імена у серії «Бібліотека Шевченківського комітету». Плануємо видати п’ять книжок наших лауреатів і це — велика перемога видавництва. Назву імена наших класиків, твори яких вийдуть незабаром: Олександр Сизоненко, Юрій Мушкетик, Дмитро Павличко, Микола Жулинський, Павло Мовчан.

Крім того, за програмою «Українська книга» маємо видати листування Тараса Шевченка з коментарями сучасних літературознавців, як доповнення до відомого тому листування Кобзаря, прокоментованого Сергієм Єфремовим, — книжки, яка належить до репресованої Шевченкіани.

Тарас ГОЛОВКО

Костянтин Москалець: «Треба відчувати контекст»

У культурному просторі країни він є відомим українським поетом, прозаїком, перекладачем, літературним критиком, який в останні десятиліття випустив у світ п’ять поетичних збірників: «Думи», «Пісня старого пілігрима», «Нічні пастухи буття», «Символ троянди», «Мисливці на снігу»; вісім книжок прози: «Досвід коронації», «Вечірній мед» у трьох книжках, «Рання осінь», «Келія чайної троянди», «Досвід коронації», «Вечірній мед»; три збірники есеїстики: «Людина на крижині», «Гра триває», «Сполохи».

Він є лауреатом літературно-мистецьких премій імені Олександра Білецького (в галузі критики), Василя Стуса, Володимира Свідзінського, Михайла Коцюбинського, Григорія Сковороди, Юрія Шевельова (в галузі есеїстики), а також премії «Глодоський скарб», заснованої лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, письменником Григорієм Гусейновим.

За есеї «Сполохи» Костянтин Москальць отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка 2015 року за напрямком «Літературознавство і мистецтвознавство». Ця книжка демонструє тонку обізнаність автора з працями з філософії, естетики, культурології, його вміння виявляти тенденції певних літературних явищ й аналітично осмислювати їх у процесі пізнання.

— У книжці «Сполохи» ви присвятили один із есеїв Василю Стусу, в якому виокремили найбільш вагоме у його поетичній, літературознавчій, перекладацькій та епістолярної творчості. Не оминули ви увагою і гнітючу суспільну атмосферу 1970-х, в якій поет змушений був себе реалізовувати. Як ви ставитеся до тих літературних критиків, які за життя Стуса фактично його цькували, а нині спочивають на лаврах?

— Якщо чесно, мені трохи шкода цих людей. Або й не трохи. Вони всюди запізнилися, розминувшися з історією. Так не раз буває — спокусившись тимчасовою кон’юнктурою, людина назавжди втрачає шанс здобути себе для вічності. Це означає, що вони — скористаюсь означенням з вірша Івана Малковича — намарні люди, що в їхньому житті не було ні місії, ні покликання, як були вони у Стуса. Їм можна було і взагалі не народжуватись, якщо такі справи... Як прийшли, так і пішли, каже українська народна приказка.

— Інший поет, який, можливо, ще й досі належно не поцінований нащадками, є Ігор Римарук. В есе ви аналізуєте одну з останніх його книжок поезій — «Бермудський трикутник». Який ви вкладаєте зміст у слова, коли кажете, що Ігор Римарук був чудовим «гравцем у бісер»? Відповідь треба шукати у романі Германа Гессе?

— Роман «Гра в бісер» Германа Гессе ніколи не зашкодить прочитати. А я мав на увазі, що Ігор Римарук був надзвичайно ерудованим поетом, вченим поетом, поетом-книжником. Він вільно грав численними культурними змістами в своїх поезіях, від забутого значення форми «Діва Обида» до алюзій, які неможливо зрозуміти, не читавши творів Харукі Муракамі.

—  На початку 1990-х ви заочно закінчили навчання у Літературному інституті ім. М.Горького. Отже вам знайоме середовище російських інтелектуалів, які завжди гуртувалися навколо цього доволі престижного навчального закладу. Чому у більшості з них так і не відбулася переоцінка колоніального минулого у світлі останніх подій на сході та півдні України?

— Не можу говорити про більшість, вона мало цікавила мене тоді, під час навчання, а тим паче тепер. У Літературному інституті я мав близькі стосунки якраз із меншістю, для якої ідея незалежної України не була чимось ворожим або неприйнятним. До речі, чимало відомостей про життя і творчість Василя Стуса я отримав саме там, у вузькому колі московських інтелектуалів, а не в Україні, де на той час ім’я поета було під забороною. Або ж про нього просто боялися згадувати ті, хто міг розповісти щось важливе і цікаве.

— Чи погоджуєтеся ви з тезою Святослава Гординського, що культури різних народів приречені між собою ворогувати? Як, з вашої точки зору, потрібно забезпечити співіснування українськості і російськості у вітчизняній культурі, зокрема в літературі, кінематографі, театральному мистецтві, телебаченні?

— «Ворогувати», можливо, занадто сильне слово... Це складніший феномен, що виходить за межі приязні та ворожнечі; це, щонайменше, «дружба-ворожнеча», «любов-ненависть», заплутана в корінні система взаємовпливів, засвоєнь і відторгнень. На жаль, я не є фахівцем з культурного менеджменту, з цим питанням варто звернутися до більш компетентних людей.

— Можете назвати конкретний рецепт збереження власної національної ідентичності в умовах тотальної глобалізації?

— Національна ідентичність, як і особистісна, не є чимось сталим, раз і назавжди даним. Її можна й треба корегувати, їй слід уміти адаптуватися до нових ситуацій і викликів. А найголовніше — не втрачати зв’язку з власними джерелами.

— Повертаючись до книжки «Сполохи», в есе «Весь цей блюз» ви сказали про те, що у вас більше немає довіри до наших доморощених літературознавців і полемістів, бо не сприймаєте їхнє розумування. А взагалі, якою мала б бути сучасна літературна критика, на вашу думку?

— Я мав на увазі не всіх українських літературних критиків, тільки тих, що писали про авторів, творчість яких я розглядаю у згаданому вами тексті. Насправді справи не такі вже безнадійні. Головна ж вада сучасної літературної критики полягає в тому, що вона не має досвіду, не відчуває контексту. Люди пишуть рецензії і критичні статті точнісінько так само, як писали шкільні твори на завдану тему. Вони наче й не підозрюють про існування огрому розмаїтих способів критичного письма, про течії і школи, що конкурували, про постструктуралізм або герменевтику. Все це дуже печально, бо відгонить безпробудним хуторянством, з яким Хвильовий і Зеров боролися ще сто років тому...

—  На  персональному блозі в Інтернеті ви виклали топ-10 книжок, прочитаних вами упродовж минулого року. Серед них, зокрема, «Братик біль, сестричка радість» Богдани Матіяш, «Тінь у дзеркалі» Катерини Міхаліциної та «Зима в Тисмениці» Олега Лишеги. Чому ці видання вас зацікавили?

— Нова книжка Богдани Матіяш «Братик Біль, Сестричка Радість» — це, власне, прозове продовження розгортання тем, які авторка вперше порушила у прекрасній поетичній збірці «Розмови з Богом» (у моїх «Сполохах» є рецензія на неї). Це невеличкі, написані дуже простою мовою твори, які можна віднести до забутого вже жанру епіфаній. Часом вони нагадують твори середньовічних християнських містиків. Або ж малюнки примітивістів, Никифора з Криниці, скажімо. Матіяш не приховує своєї християнської постави, у наш цинічний і спрофанований час без богів її тихий голос і добра вість про необхідність радості всупереч усім обставинам та злигодням звучать, як голос терапевта.

Поезія Катерини Міхаліциної типологічно споріднена з прозою Матіяш; вона пронизливо щира, сповнена ностальгії за людяністю людей і любов’ю до найменших речей та істот.

Олег Лишега, який, на жаль, зовсім недавно помер, був одним із найкращих українських поетів і моїм особистим другом. «Зима в Тисмениці» — це по-своєму підсумковий том, особисто я буду ще не раз до нього повертатися, перечитувати і, звичайно ж, пробувати інтерпретувати.

— Наскільки ви себе, як літературний критик, відчуваєте об’єктивним, коли виносите на суд громадськості власне трактування чужих поетичних і прозових творів? Що додає вам впевненості у правоті судження: інтелект, інтуїція, досвід?

— Мабуть, усе разом. Але насамперед досвід. Річ не так в об’єктивності — кожне тлумачення можна натомість розкритикувати, як це робив, наприклад, Поль де Ман у чудовій книжці «Сліпота і прозріння», — а в чомусь такому, як причетність до написаного авторами, у спільному з ними мисленні, додумуванні того, що без критичної статті назавжди залишиться невисловленим...

Тарас ГОЛОВКО

Петро ПАНЧУК – про третю зустріч із образом поета

Відомий актор Національного театру ім. І. Франка отримав цю почесну нагороду у номінації «Театральне мистецтво» «За втілення образу Тараса Шевченка на вітчизняній театральній сцені». Нагадаємо, до 200-річчя з дня народження Кобзаря на сцені Національного театру російської драми ім. Лесі Українки він зіграв образ Тараса Григоровича. Це вже третя зустріч актора з образом видатного українського поета, проте саме виставу «Всюди один» Петро Панчук вважає знаковою. Чому — актор сам розказує газеті «День».

ПЕТРО ПАНЧУК У ВИСТАВІ «ВСЮДИ ОДИН» НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ РОСІЙСЬКОЇ ДРАМИ ІМ. ЛЕСІ УКРАЇНКИ / ФОТО ІРИНИ СОМОВОЇ

— Спочатку я зіграв Шевченка в «Божественній самотності» на рідній сцені Театру ім. І.Франко, потім у виставі «Слава» Черкаського театру. І хоча я вдячний режисерам обох цих вистав, виникає необхідність говорити про Шевченківську премію саме у зв’язку з Театром ім. Лесі Українки і виставою «Всюди один», яку поставив Михайло Резникович. Бо без нього не знаю, чи взагалі отримав би цю премію. Якось мені сказав режисер вистави, яку я репетирував, але прем’єру не грав: «Петре, дякую вам. Левова частина роботи у цій виставі — ваша». Так от, хоча по радіо і кажуть, що премію здобув Петро Панчук, левова частина роботи над виставою «Всюди один» належить усьому колективу Театру ім. Лесі Українки і особливо — режисерові. Знаєте, що мене, запрошеного актора, вразило і здивувало в цьому театрі? 

Наші з Михайлом Юрійовичем шляхи перетиналися і раніше. Я навчався в Театральному інституті паралельно з його курсом, ми бачили дипломні вистави одне одного, але якось не перетиналися... І ось, через кілька років, по закінченні інституту, впродовж яких я майже нічого не грав, натрапляю на газетну публікацію, присвячену ювілею нашого театру. Автор статті — Михайло Резникович. Він писав про Юру, Бучму, Ступку і... найбільшу колонку присвятив Петрові Панчуку — талановитому, начебто, акторові, якому треба давати ролі та можливість реалізуватися... Це в той час, коли я був — ніхто, і звуть мене ніяк. Так уперше було висловлено внутрішню підтримку. Було дуже важливо знати, що, попри все, хтось тебе помічає, визнає, що ти не зовсім ще пропащий чоловік. Бо ж нерідко актори, роками не отримуючи роботи, спиваються, ламаються. Я ж після цього випадку почав вірити в себе.

Через кілька років ми зустрілися, і Михайло Юрійович сказав: «Петре — ви хороший актор. Шкода, що вас не залучають до роботи в театрі». Я і на той момент нічого серйозного не грав, а від нереалізованості, знаєте, у акторів виникає злість. Пам’ятаю, як нечемно, з викликом тоді сказав: «Якщо я такий хороший актор, чому ж ви не візьмете мене у свій театр?». «Ні, Петре, ви — український актор», — сказав він, і я лише зараз розумію, наскільки Резникович мав рацію. Я дійсно український актор,  відчуваю українську природу, українські характери. У російському театрі я був би чужорідним організмом. 

Утретє ми перетнулися після дипломної вистави «Батько» режисера-випускника, в якій я грав головну роль. Михайло Юрійович сказав: «Вітаю, народився видатний актор». Ви уявляєте, що це значить для людини, яка багато років грала лише в епізодах? Це тепер, з огляду на вік, досвід розумію, що до всякої похвали слід ставитися обережно, а тоді слова ці запали в душу і були кращою нагородою, вселяли віру в себе. Такий «аванс» зобов’язує відповідати заданій планці, аби не розчарувати людину, яка тебе визнала.

Той самий «Батько» Стріндберга пізніше став моєю першою за 18 років великою роллю в Театрі ім. І. Франка. На прем’єрі Михайло Юрійович сказав: «Петре, відаю вас з тим, що ви вистояли».  Я вистояв! Не озлився на весь світ, не розгубив себе...

Наступною зустріччю стала робота над «Всюди однин». Раніше я думав, 99% акторів не знають професії. Але, поспілкувавшись з Михайлом Юрійовичем, зрозумів, професії не знають всі 100% артистів. Бо ж той 1% я завдяки своїй зарозумілості приписував собі. Довелося наздоганяти, надолужувати, опановувати професію. Це труд тяжкий, але приємний.

Насамперед довелося вчитися дисципліни. На першій репетиції режисер сказав: «У цьому театрі такі порядки: на репетицію у нас приходять вчасно і перед початком готуються». «Готуються?», — я зробив вигляд, наче вперше про таке чую, але ніхто на мій жарт не відреагував. Наступного дня приходжу об 11.00, а всі артисти вже в костюмах, ходять, щось бубонять собі під ніс. Думав, то збіг — може, у них перед цим була репетиція. Наступного дня — та ж сама картина... Рівно об одинадцятій приходить режисер: «Почнемо». Як, «почнемо»? А поговорити? А розкачатися? Я звик до того, що в театрі народ сходиться на репетицію (у кращому випадку!) ближче до дванадцятої, бо затори на дорогах. Потім в сотий раз розповідаються анекдоти, жваво обговорюють політичну ситуацію в країні... А тут, не гаючи ні хвилини, режисер проводить розбір, ставить задачу, актори пробують грати і — знову розбір. І так щодня! Ти розумієш, що це система. І це починає тобі подобатися, адже ти не витрачаєш сил дарма. Ти прийшов на роботу.

Здивувало мене і те, що режисер щодня приносить листочки, на яких — підсумки минулих репетицій, орієнтація для акторів — в якому напрямку їм рухатися, на що звернути увагу. За 30 років роботи я такого не бачив. Це і повага до актора, і відповідальність за спільну справу. А ще — безцінний матеріал, що може слугувати підручником кожному, хто займається цією професією. До речі, всі ці листочки увійшли до книжки «Записки режисера».

Якось на репетиції Михайло Юрійович розказував, якою ідеєю-фікс було для Шевченка одруження. І я мав необережність пожартувати на цю тему: «Звичайно, людина 10 років була у солдатчині. Треба ж було йому якусь бабу!» У будь-якій іншій чоловічій компанії ніхто не звернув би уваги. А тут — я моментально відчув внутрішнє неприйняття режисером цього зниження, цинізму, вульгарності. Він одразу дав мені відчути, що коли вже ми граємо про Шевченка, маємо й самі підніматися до його рівня. Це нелегко — дряпатися в гору. Це збиті коліна, обламані нігті. Але тобі не дозволяють сказати: «Схотів бабу», і ти починаєш рости над собою. Скільки ж сил і терпіння мав режисер, щоб усіх нас на ту гору тягти. 

Чому я з таким захопленням про все це говорю? Тому що нарешті знайшов людину, що сповідує у мистецтві ті ж самі цінності, що і я. А ще зустрівся на сцені з професіоналом. Коли читаєш стенографії репетицій Станіславського, Немировича-Данченка, Толстоногова, розумієш, що з такими режисерами, з тим розбором, що вони роблять, неможливо бути поганим актором. Це дуже важливо, коли режисер знає акторську професію, вміє розбирати все до атомів. Ці атоми, цеглинки, початки нерідко в театрі пропускають. Режисер приходить і одразу починає говорити про образи, сцени... І вистави виходять або пусті, або розвалюються дуже скоро.

Ми не мусолили першу-ліпшу знайдену фарбу, аж доки до прем’єри вона вщент не потьмяніє, а відкривали цілу палітру. Матеріал було настільки нами «розкопано», що відкрилося безліч варіацій! Я сам дивуюся, наскільки вільно поводжуся з роллю: сьогодні ту саму виставу граю зовсім не так, як вчора. У виставі з’явилося «повітря», внутрішній світ героя дуже рухливий. Ти не зациклюєшся на чомусь одному. Не йдеш однією заданою колією, а відпускаєш віжки і пускаєшся навскач.

Напередодні гастролей із «Всюди одним» я прихворів. Прийшла лікар з медпункту Театру ім. Лесі Українки і направила на консультацію до спеціаліста. Я, звичайно не пішов, вирішив: минеться. Але дорогою в Черкаси Михайло Юрійович раптом суворо запитав: «Петре Фадейовичу, чому ви вчора не були у лікарні?» І запропонував свою допомогу в організації зустрічі з фахівцем. Я, щоправда, нею не скористався, але був зворушений тим, що режисер піклується про твоє здоров’я, самопочуття. А незадовго до випуску вистави мені зробили операцію. Шви зняли за день до прем’єри, але у мене навіть думки не було відмовлятися від виходу на сцену, брати лікарняний. Я розумів, що як би себе не почував — мушу вийти і зіграти. З повагою до тих, хто цінує твій труд, так турбується про тебе. Ось чому я так вдячний і режисерові, і всьому колективу театру, в якому працював. Це наша спільна нагорода.